Розвиток виховання і формування особистості (стр. 1 из 2)
Розвиток, виховання і формування особистості
РОЗВИТОК, ВИХОВАННЯ І ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ.
І. ПРОЦЕС РОЗВИТКУ І ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ.
Людина народжується як індивід, як суб’єкт суспільства, з притаманними їй природними задатками, формується як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню.
ОСОБИСТІСТЬ — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільне значущого та індивідуально-неповторного.
РОЗВИТОК ЛЮДИНИ-процес становлення та формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання.
Розвиток людини не можна зводити до засвоєння простого накопичення нею знань, умінь та навичок з різних галузей науки і практичної діяльності. Його не слід розглядати лише з кількісного боку. Розвиток полягає передовсім в якісних змінах психічної діяльності, в переходах від її нижчих щаблів до вищих у виникненні нових рис пам’яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру, тощо у формуванні нових якостей особистості…
Нормування особистості, становище людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.
Виділяють такі види розвитку і формування особистості:
1) цілеспрямоване
2) стихійне
3) саморозвиток
4) самоформування.
Людська особистість розвивається в анатомо-фізіологічному, психічному, соціальному напрямках.
Анатомо-фізіологічні зміни — збільшення і розвиток кісткової та м’язової системи, внутрішніх органів, нервової системи.
Психічні зміни-передусім розумовий розвиток, формування психічних рис особистості.
Набуття соціальних якостей необхідних до життя в суспільстві, соціальний розвиток особистості.
Розвиток особистостей залежить від спадковості, середовища та виховання. Його джерелом і внутрішнім змістом є такі внутрішні і зовнішні суперечності: процеси збудження і гальмування, в емоційній сфері — задоволення і незадоволення, радість і горе, між спадковими даними і потребами виховання, між рівнем розвитку особистості і ідеалами, оскільки ідеал завжди досконаліший за конкретного вихованця, він спонукає до самовдосконалення особистості, між потребами особистості та моральним обов’язком: щоб потреба не вийшла за межі суспільних норм, вона стримується моральним обов’язком людини, сприяючи формуванню здорових матеріальних і духовних потреб особистості, між прагненням особистостей та її можливостей: коли особистість прагне досягти певних результатів у навчанні, а рівень її пізнавальних можливостей ще не достатній для вирішення суперечності їй потрібно посилено працювати над собою.
У навчально-виховній діяльності педагогам слід врахувати, що розвиток особистостей в студентів має наслідувальний характер (використання методу прикладу у вихованні), а людська особистість розвивається в діяльності (природні задатки людини реалізуються тільки в процесі її життєдіяльності, всебічному її розвитку сприяє залучення до різних видів мислення, діяльності (під впливом середовища) умови життя, насамперед близьке оточення, засоби масової інформації, вулиця, шкільний колектив справляють відчутний вплив на розвиток особистості студента. Цей розвиток відбувається як результат впливу на всі сторони людської психіки на уроці, на виховному занятті повинні бути задіяні і мислення, і увага, і пам’ять, і уява, й емоційно-почуттєва сфера). Нові риси особистості потребують нового ставлення до неї (врахування у вихованні не тільки вікових особливостей студентів, а й того що студент щодня збагачується знаннями, життєвими досвідом, сьогодні є іншою, ніж була вчора). Особливості фізіологічного та психічного розвитку пов’язані з анатомо-фізіологічним дозріванням організму (його органів, центральної нервової системи, залоз внутрішньої секреції). Увесь процес розвитку людини поділяють на певні вікові періоди. Вікова періодизація (класифікація) — поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові різні періоди, що вимірюються роками.
Уперше своєрідну вікову періодизацію особистості запропонував Платон (охоплює життєвий цикл розвитку людини від народження до смерті). У ній розкривається зміст виховання та діяльності особистості на кожному з вікових періодів.
Видатний чеський педагог Я.А. Коменський розробив чітку для свого часу вікову періодизацію і систему шкіл. Він помітив чотири ступені в системі народної освіти, (дитинство, отроцтво, юність, змужнілість), кожний з яких був розрахований на шість років.
Нині у шкільній практиці утвердилася емпірична класифікація, пов’язана з розвитком школи.
У педагогіці шкільний вік поділяють на: молодший (6, 7, 11, 12 р.) середній або підлітковий (12-15 р.), старший або юнацький (15-І8 р.). Межі вікових періодів відносно рухомі, тому що природний потенціал дітей і виховний вплив на них різні. Кожній віковій групі властиві певні анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні ознаки, які називають віковими особливостями.
Юнацький вік. Це період формування світогляду, самосвідомості, характеру і життєвого самовизнання, якому сприяє пізнавальна діяльність. Пам’ять старшокласника стає зрілішою. Мислення здатне абстрагувати і узагальнювати навчальний матеріал. Мовлення збагачується науковими термінами, увиразнюється і конкретизується. В них формуються стійкі професійні інтереси. Прагнення до саме виховання стає рисою особистості.
Розрізняють такі індивідуальні особливості: темперамент, характер, здібності.
Темперамент — індивідуально-типологічна характеристика людини, яка виявляється в силі, напруженості, швидкості та зрівноваженості перебігу і психічних процесів. Темперамент залежить від світогляду, характеру, освіти виховання і позначається на всіх сторонах психічного життя у діяльності людини. Він зумовлений типом нервової системи. Сучасна психологія виділяє такі типи темпераменту:
1) сильний врівноважений, рухливий — сангвінік,
2) сильний врівноважений інертний — флегматик,
3) сильний неврівноважений — холерик,
4) слабкий, гальмівний — меланхолік.
Від урахування цих типологічних властивостей нервової системи студентів у навчально-виховному процесі залежать наслідки навчання і виховання.
Характер-комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляється в їїповедінці та діяльності, у ставленні до суспільства, до праці, колективу, до самої себе.
Як і світогляд, характер є стрижнем особистості, визначає її індивідуальність.
Здібності — психічні властивості індивіда, що є передумовою успішного виконання певних видів діяльності. До загальних здібностей, які уявляються в усіх видах людської діяльності, відносять загальні розумові здібності, пам’ять, увагу. Спеціальні здібності відповідають вужчому колу вимог конкретної діяльності (музичний слух для музиканта, творча уява для конструктора).
Формування особистості відбувається також у процесі розвитку її інтересів, потреб.
Інтерес — спрямованість людини на певний об’єкт чи певну діяльність, зумовлена позитивним зацікавленим ставленням до чогось, когось.
Потреба — необхідність у чомусь.
Схильність — стійка орієнтованість людини на щось, бажання виконувати певну працю.
Урахування індивідуальних особливостей учнів у навчанні та вихованні — це не пристосування мети і змісту навчання і вихователя до окремого студента, а пристосування прийомів, методів, форм педагогічного впливу до індивідуальних особливостей з метою забезпечення запрограмованого рівня розвитку особистості, індивідуальний підхід створює найсприятливіші можливості для розвитку пізнавальних сил, активності, схильності і обдарувань студента.
Вплив середовища на розвиток і формування особистостей.
Середовище — комплекс зовнішніх явиш, які стихійно діють на людину і значною мірою впливають на їїрозвиток. Середовище, що оточує людську особистість, можна умовно поділити на природне (географічне) соціальне і домашнє, кожне з яких відіграє певну роль у розвитку людини.
Природне середовище — у тому числі клімат, різноманітні природні умови та ресурси, безсумнівно, впливає на спосіб життя людини і характер її трудової діяльності. Соціальне середовище як сукупність суспільних і психологічних умов, у яких людина живе, із яким, постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою мірою. Тому потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання.
Головна справа виховання якраз й полягає, вважав психолог Рубінштейн, щоб тисячами ниток зв’язати людину з життям — так, щоб з усіх боків перед нею поставали завдання для неї значущі, для неї привабливі, які вона вважає своїми, до вирішення яких вона залучається. Це важливо тому, що головне джерело всіх моральних негараздів, усіх відхилень у поведінці — це та душевна порожнеча, яка утворюється в людей, коли вони стають байдужими до життя, що їх оточує, відходять убік, відчувають себе сторонніми спостерігачами, готовими махнути рукою — тоді все їм стає ні до чого.
У середовищі людина соціалізується. Соціалізація — процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він належить, а з іншого — активно залучається до системи соціальних зв’язків і набуває соціального досвіду. Мета соціалізації — допомогти вихованцеві вижити в суспільному потоці криз і революцій: екологічні, енергетичні, інформаційній, комп’ютерній; оволодіти досвідом старших, зрозуміти своє покликання, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення в суспільстві. При цьому людина прагне до самопізнання, самоосмислення, самовдосконалення.
Цілком очевидна сила виховного впливу домашнього середовища, а також оточення поза навчальним закладом (вплив двору, вулиці). Певний позитивний вплив на розвиток особистості мають і засоби масової інформації — телебачення, радіо, преса-як один з компонентів соціального оточення. Повідомлення про соціальне значущі факти, явища, події процеси, вони виховують в молодого покоління певне ставлення до цієї інформації, сприяють його духовному збагаченню, соціальному зростанню, виробленню в нього правильного ставлення до життя, активної життєвої позиції.
Розвиток виховання і формування особистості
Розвиток, виховання і формування особистості
РОЗВИТОК, ВИХОВАННЯ І ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ.
І. ПРОЦЕС РОЗВИТКУ І ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ.
Людина народжується як індивід, як суб’єкт суспільства, з притаманними їй природними задатками, формується як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню.
ОСОБИСТІСТЬ — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільне значущого та індивідуально-неповторного.
РОЗВИТОК ЛЮДИНИ-процес становлення та формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання.
Розвиток людини не можна зводити до засвоєння простого накопичення нею знань, умінь та навичок з різних галузей науки і практичної діяльності. Його не слід розглядати лише з кількісного боку. Розвиток полягає передовсім в якісних змінах психічної діяльності, в переходах від її нижчих щаблів до вищих у виникненні нових рис пам’яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру, тощо у формуванні нових якостей особистості…
Нормування особистості, становище людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.
Виділяють такі види розвитку і формування особистості:
цілеспрямоване
стихійне
саморозвиток
самоформування.
Людська особистість розвивається в анатомо-фізіологічному, психічному, соціальному напрямках.
Анатомо-фізіологічні зміни — збільшення і розвиток кісткової та м’язової системи, внутрішніх органів, нервової системи.
Психічні зміни-передусім розумовий розвиток, формування психічних рис особистості.
Набуття соціальних якостей необхідних до життя в суспільстві, соціальний розвиток особистості.
Розвиток особистостей залежить від спадковості, середовища та виховання. Його джерелом і внутрішнім змістом є такі внутрішні і зовнішні суперечності: процеси збудження і гальмування, в емоційній сфері — задоволення і незадоволення, радість і горе, між спадковими даними і потребами виховання, між рівнем розвитку особистості і ідеалами, оскільки ідеал завжди досконаліший за конкретного вихованця, він спонукає до самовдосконалення особистості, між потребами особистості та моральним обов’язком: щоб потреба не вийшла за межі суспільних норм, вона стримується моральним обов’язком людини, сприяючи формуванню здорових матеріальних і духовних потреб особистості, між прагненням особистостей та її можливостей: коли особистість прагне досягти певних результатів у навчанні, а рівень її пізнавальних можливостей ще не достатній для вирішення суперечності їй потрібно посилено працювати над собою.
У навчально-виховній діяльності педагогам слід врахувати, що розвиток особистостей в студентів має наслідувальний характер (використання методу прикладу у вихованні), а людська особистість розвивається в діяльності (природні задатки людини реалізуються тільки в процесі її життєдіяльності, всебічному її розвитку сприяє залучення до різних видів мислення, діяльності (під впливом середовища) умови життя, насамперед близьке оточення, засоби масової інформації, вулиця, шкільний колектив справляють відчутний вплив на розвиток особистості студента. Цей розвиток відбувається як результат впливу на всі сторони людської психіки на уроці, на виховному занятті повинні бути задіяні і мислення, і увага, і пам’ять, і уява, й емоційно-почуттєва сфера). Нові риси особистості потребують нового ставлення до неї (врахування у вихованні не тільки вікових особливостей студентів, а й того що студент щодня збагачується знаннями, життєвими досвідом, сьогодні є іншою, ніж була вчора). Особливості фізіологічного та психічного розвитку пов’язані з анатомо-фізіологічним дозріванням організму (його органів, центральної нервової системи, залоз внутрішньої секреції). Увесь процес розвитку людини поділяють на певні вікові періоди. Вікова періодизація (класифікація) — поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові різні періоди, що вимірюються роками.
Уперше своєрідну вікову періодизацію особистості запропонував Платон (охоплює життєвий цикл розвитку людини від народження до смерті). У ній розкривається зміст виховання та діяльності особистості на кожному з вікових періодів.
Видатний чеський педагог Я.А. Коменський розробив чітку для свого часу вікову періодизацію і систему шкіл. Він помітив чотири ступені в системі народної освіти, (дитинство, отроцтво, юність, змужнілість), кожний з яких був розрахований на шість років.
Нині у шкільній практиці утвердилася емпірична класифікація, пов’язана з розвитком школи.
У педагогіці шкільний вік поділяють на: молодший (6, 7, 11, 12 р.) середній або підлітковий (12-15 р.), старший або юнацький (15-І8 р.). Межі вікових періодів відносно рухомі, тому що природний потенціал дітей і виховний вплив на них різні. Кожній віковій групі властиві певні анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні ознаки, які називають віковими особливостями.
Юнацький вік. Це період формування світогляду, самосвідомості, характеру і життєвого самовизнання, якому сприяє пізнавальна діяльність. Пам’ять старшокласника стає зрілішою. Мислення здатне абстрагувати і узагальнювати навчальний матеріал. Мовлення збагачується науковими термінами, увиразнюється і конкретизується. В них формуються стійкі професійні інтереси. Прагнення до саме виховання стає рисою особистості.
Розрізняють такі індивідуальні особливості: темперамент, характер, здібності.
Темперамент — індивідуально-типологічна характеристика людини, яка виявляється в силі, напруженості, швидкості та зрівноваженості перебігу і психічних процесів. Темперамент залежить від світогляду, характеру, освіти виховання і позначається на всіх сторонах психічного життя у діяльності людини. Він зумовлений типом нервової системи. Сучасна психологія виділяє такі типи темпераменту:
сильний врівноважений, рухливий — сангвінік,
сильний врівноважений інертний — флегматик,
сильний неврівноважений — холерик,
слабкий, гальмівний — меланхолік.
Від урахування цих типологічних властивостей нервової системи студентів у навчально-виховному процесі залежать наслідки навчання і виховання.
Характер-комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляється в її поведінці та діяльності, у ставленні до суспільства, до праці, колективу, до самої себе.
Як і світогляд, характер є стрижнем особистості, визначає її індивідуальність.
Здібності — психічні властивості індивіда, що є передумовою успішного виконання певних видів діяльності. До загальних здібностей, які уявляються в усіх видах людської діяльності, відносять загальні розумові здібності, пам’ять, увагу. Спеціальні здібності відповідають вужчому колу вимог конкретної діяльності (музичний слух для музиканта, творча уява для конструктора).
Формування особистості відбувається також у процесі розвитку її інтересів, потреб.
Інтерес — спрямованість людини на певний об’єкт чи певну діяльність, зумовлена позитивним зацікавленим ставленням до чогось, когось.
Потреба — необхідність у чомусь.
Схильність — стійка орієнтованість людини на щось, бажання виконувати певну працю.
Урахування індивідуальних особливостей учнів у навчанні та вихованні — це не пристосування мети і змісту навчання і вихователя до окремого студента, а пристосування прийомів, методів, форм педагогічного впливу до індивідуальних особливостей з метою забезпечення запрограмованого рівня розвитку особистості, індивідуальний підхід створює найсприятливіші можливості для розвитку пізнавальних сил, активності, схильності і обдарувань студента.
Вплив середовища на розвиток і формування особистостей.
Середовище — комплекс зовнішніх явиш, які стихійно діють на людину і значною мірою впливають на її розвиток. Середовище, що оточує людську особистість, можна умовно поділити на природне (географічне) соціальне і домашнє, кожне з яких відіграє певну роль у розвитку людини.
Природне середовище — у тому числі клімат, різноманітні природні умови та ресурси, безсумнівно, впливає на спосіб життя людини і характер її трудової діяльності. Соціальне середовище як сукупність суспільних і психологічних умов, у яких людина живе, із яким, постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою мірою. Тому потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання.
Головна справа виховання якраз й полягає, вважав психолог Рубінштейн, щоб тисячами ниток зв’язати людину з життям — так, щоб з усіх боків перед нею поставали завдання для неї значущі, для неї привабливі, які вона вважає своїми, до вирішення яких вона залучається. Це важливо тому, що головне джерело всіх моральних негараздів, усіх відхилень у поведінці — це та душевна порожнеча, яка утворюється в людей, коли вони стають байдужими до життя, що їх оточує, відходять убік, відчувають себе сторонніми спостерігачами, готовими махнути рукою — тоді все їм стає ні до чого.
У середовищі людина соціалізується. Соціалізація — процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він належить, а з іншого — активно залучається до системи соціальних зв’язків і набуває соціального досвіду. Мета соціалізації — допомогти вихованцеві вижити в суспільному потоці криз і революцій: екологічні, енергетичні, інформаційній, комп’ютерній; оволодіти досвідом старших, зрозуміти своє покликання, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення в суспільстві. При цьому людина прагне до самопізнання, самоосмислення, самовдосконалення.
Цілком очевидна сила виховного впливу домашнього середовища, а також оточення поза навчальним закладом (вплив двору, вулиці). Певний позитивний вплив на розвиток особистості мають і засоби масової інформації — телебачення, радіо, преса-як один з компонентів соціального оточення. Повідомлення про соціальне значущі факти, явища, події процеси, вони виховують в молодого покоління певне ставлення до цієї інформації, сприяють його духовному збагаченню, соціальному зростанню, виробленню в нього правильного ставлення до життя, активної життєвої позиції.
Розвиток і виховання
Виховання є один із чинників, під впливом якого здійснюється розвиток дитини. Якщо середовище переважно стихійно впливає на розвиток людини, то виховання завжди є цілеспрямоване тому його результати передбачувані.
Як вирішальний чинник розвитку людини, виховання виконує такі функції: організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість, підбирає зміст навчання і виховання, який сприяє розвиткові й формуванню особистості, усуває впливи, які можуть негативно позначитися на розвитку і формуванню особистості, ізолює особистість від несприятливих для її розвитку та формування умов, які неможливо усунути. Передусім виховання спрямовується на створення умов для розвитку успадкованих фізичних особливостей і природних задатків та набуття нових рис і якостей що формуються впродовж життя людини. Виховання не може докорінно перебудувати й тип темпераменту, але здатне внести до нього певні корективи. Вихованням, особливо самовихованням людина розвиває та зміцнює гальмівні процеси або збільшує силу й динамічність нервових процесів.
Успадковані людиною задатки розвиваються тільки в процесі її виховання: правильне виховання сприяє розвиткові навіть дуже слабковиражених задатків, не правильне — гальмує його. Виховання не лише визначає розвиток, а й само залежить від нього, постійно спирається на досягнутий рівень розвитку; проте головне його завдання йти попереду розвитку, просувати його й зумовлювати в ньому новоутворення. Таку ідею висунув психолог Лев Виготський, який обґрунтував тезу про провідну роль навчання у розвитку особистості. Навчання викликає інтерес до життя. Пробуджує і приводить у рух низку внутрішніх процесів розвитку.
Отже, виховання формує особистість, сприяє її розвитку, орієнтує на процеси, які не визріли, але перебувають у стадії становлення.
Діяльність як чинник розвитку особистості. Анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості здійснюється в діяльності.
ДІЯЛЬНІСТЬ — спосіб буття людини у світі, її здатність вносити в дійсність зміни.
Основними компонентами діяльності є:
суб’єкт з його потребами,
мета, відповідно деякої предмет перетворюється на об’єкт, на який спрямовано діяльність,
засіб реалізації мети,
результат діяльності.
У роки навчання студент бере участь в навчальній, трудовій, художній, спортивній та громадській діяльності, які забезпечують його всебічний розвиток. „Тільки та діяльність дає щастя душі — писав К. Ушинський, — зберігаючи її гідність, яка виходить з неї самої, отже діяльність, улюблена діяльність вільна, а тому, наскільки потрібно виховувати в душі прагнення до самостійності або свободи: один розвиток без другого, як ми бачимо, не може посуватися вперед”.
Важливою умовою ефективності розвитку особистості у вище з згаданих видах діяльності є її активність, здатність до свідомої трудової та соціальної діяльності, міра цілеспрямованого планового перетворення навколишнього середовища й самої себе. Найголовнішими видами діяльності є гра, навчання, праця. Пізнавальна активність сприяє інтелектуальному розвитку. В.Сухомлинський з цього приводу писав: „лінощі, недбальство, слабовілля, розпущеність у навчанні означають, що ти закладаєш корінь свого паразитного існування”.
Активність особистості в трудовій діяльності сприяє її важливому й інтелектуальному розвитку, готує до майбутнього професійного самовизначення.
Зарубіжні теорії розвитку особистості.
У зарубіжній педагогіці та психології домінують погляди, то люди народжуються добрими або злими, чесними або брехливими, що людині від природи властива агресивність, жорстокість та інші негативні моральні якості. Такої позиції дотримуються представники біологічного напрямку в педагогіці. (М.Монтессорі, К.Лоренц, Е.Фромм, А.Чічердіх).
Представники соціологічного напрямку (Ж.Ж.Руссо, К.А.Гельвецій, Д.Дідро) вважали, що вирішальними факторами у розвитку і формуванні особистості є середовище, а головним — вплив домашнього середовища. Йдеться про те, що школа нічого не може вдіяти, якщо дитина живе в несприятливих умовах.
За оцінками прибічників біологічного напрямку, вплив спадковості на розвиток особистості становить 80-90%; вплив середовища, за оцінками представників соціологічного напрямку — 90%.
Представники біосоціологічного напряму дотримуються думки, то психічні процеси відчуття, сприймання, мислення (мають біологічну природу, а спрямованість, інтереси, здібності особистості формуються як явище соціальне.
Зокрема, англійський психолог Д. Шаттлеворт вважає, що на розумовий розвиток особистості біологічні та соціальні чинники впливають у таких співвідношеннях; 64% чинників — спадковість, 16% — відмінності в рівнях домашнього середовища, 3% — відмінності у вихованні дітей в тій же сім’ї, 17% — змішані фактори (взаємодія спадковості та середовища).
Народна педагогіка про розвиток особистості.
Вплив середовища: З ким поведешся, від того наберешся.
З розумним будеш розумним, з дурнем і сам будеш таким.
Як зайдеш між реп’яхи, то й реп’яхів наберешся.
Як у сім’ї згідливе життя, то й виросте диття до пуття.
Роль спадковості. Яке коріння, таке й насіння.
Яке зіллячко, таке й сім’ячко.
Від лося — лосенята, від свині — поросята.
Яка гребля, такий млин, який батько, такий син.
Роль виховання. Як бавитимеш дитя, так воно й виросте.
Бурчання наскучить, приклад научить.
Вікові особливості. Звички трирічного зберігаються до 80 років.
Від п’ятирічного до дорослої людини один крок, а від новонародженого до п’ятирічного — велика відстань.
Відображення вікових періодів до п’яти років, народженятко, сідунчик, ходунчик, брехунець, бігунець, товкунець.
ЛІТЕРАТУРА:
Галузинський В.М., Индивидуальннй подход в воспитании учашихся. К, 1982
Гуревич К.М. Индивидуально-психологические особенности школьников М. 1988.
Конюхов О.В., Пашин Ю.В. Наследственность человека М. 1971.
Костюк Г.С. Учебно-воспитательный процес и пихологическое развитие личности К.І985.
Паламарчук В.Ф. Школа учит мислить. М. 1986.
Безпалько В.П. Программированное обучение М. 1970.
Зотов Ю.Б. Организация современного урока М. 1984.
Малафіік І.В. Урок в сучасній школі, питання теорії і практики. Рівне. 1997.
Маргулис Я.Д. Коллективная деятельность учащихся. К., 1990.
Махмутов М.І. Теория и практика проблемного обучения. М. 1972.
Онишук В.0.Структура і методика уроку в школі. К., 1973.
4.3. Розвиток і виховання особистості
Проблема
розвитку та виховання особистості
належить до най-
актуальніших
соціальних аспектів суспільного життя
і завжди по-
требує
глибокого наукового обгрунтування
психологічної сутності
чинників
цього процесу.
У
психологічних теоріях можна виокремити
два напрями, які по-
різному
розглядають джерела психічного розвитку
дитини, — біо-
логічний
і соціальний. Представники першого,
біологічного напряму
вважають,
що провідним є спадкове, яке наперед
визначає всі особли-
вості
розвитку особистості. Американський
учений Е. Торндайк
стверджує,
наприклад, що всі духовні якості
особистості, її свідомість —
це
такі самі дари природи, як і очі, вуха,
пальці та інші органи тіла. Усе
це
спадково дається людині й механічно
втілюється в ній після її зачат-
тя
та народження. Американський педагог
Дж. Дьюї вважає, що лю-
дина
народжується навіть з готовими моральними
якостями, почуття-
ми,
духовними потребами.
Представники
теорії, відомої під назвою “біогенетичний
закон”
(Ст.
Холл, Дж. Болдуїн та ін.), вважають, що
дитина, народившись, у
своєму
розвитку поступово відтворює всі етапи
історичного розвит-
ку
людини: період скотарства, хліборобський,
торговельно-промисло-
вий.
Лише після цього вона включається в
сучасне життя. Проходячи
певний
період, дитина живе життям того історичного
періоду. Це ви-
являється
в її нахилах, інтересах, прагненнях і
діях. Прихильники тео-
рії
“біогенетичного закону” обстоювали
вільне виховання дітей, бо, на
їхню
думку, лише за такого виховання вони
можуть повноцінно розви-
ватись
і включатися в життя того суспільства,
в якому живуть.
Другий
напрям розвитку особистості репрезентований
соціогенетич-
ною
концепцією. Згідно із соціогенетичними
теоріями розвиток дити-
ни
визначається соціальними умовами: в
якому середовищі народила-
ся
та виховується дитина, у такому напрямі
й відбувається її розвиток.
Представники
цього напряму, як і біогенетики,
недооцінювали внут-
рішню
активність особистості як свідомого
суб’єкта діяльності, її при-
роджені
особливості.
На
початку XX сторіччя виникла методологічна
концепція розвит-
ку
особистості. Педологія дотримувалася
теорії двох чинників розвит-
ку:
біологічного, або спадкового, та
соціального, вважаючи, що ці
чинники
конвергують, тобто взаємодії не завжди
знаходять у теорії на-
лежне
обгрунтування, залишаючи певною мірою
відкритим питання
про
рушійні сили психічного розвитку.
Теорія
психічного розвитку особистості у
вітчизняній психології ба-
зується
на визнанні того, що рушійні сили її
розвитку виявляються у
суперечностях
між потребами, які постійно змінюються
(ускладню-
ються)
у діяльності людини, та реальними
(такими, що не відповідають
новим
вимогам) можливостями їх задоволення.
Подолання супе-
речностей
у діяльності через оволодіння відповідними
засобами її ви-
конання
(вміннями, способами, прийомами, знаннями)
веде до роз-
витку
і становить його суть. Провідну роль в
оволодінні новими
ефективними
способами задоволення потреб відіграють
навчання та
виховання.
Відбір, розвиток і культивування потреб,
що мають
суспільну
та особистісну цінність, є одним із
центральних завдань
формування
особистості. Цей процес тривалий,
відбувається впро-
довж
усього свідомого життя людини й
характеризується певними
особливостями.
Кожний
віковий етап розвитку особистості
(дошкільний, молодший,
середній
та старший шкільний) має характерні
анатомо-фізіологічні
й
психологічні особливості та можливості.
Відповідно до цих особ-
ливостей
планується і здійснюється навчально-виховна
робота в яслах,
дитячих
садках і школі.
У
формуванні особистості дуже важливу
роль відіграє наступність
у
навчанні та вихованні. Базуючись на
досягнутому дитиною у своєму
розвитку
на попередньому етапі, дитячі ясла,
садки та школа готу-
ють
дитину до засвоєння нею суспільного
досвіду та знань на наступ-
ному
етапі навчання і виховання. Дитячий
садок готує дитину до на-
вчання
у школі, а середня школа — до навчання
у вищій школі, до
роботи.
Вікові
особливості розвитку не є чимось
постійним, статичним у ме-
жах
віку, що механічно змінюється на
особливості, властиві наступно-
му
етапові розвитку.
Розвиток
особистості — це складний процес, в
якому рівні розвит-
ку
постійно змінюються. Розвиток пізнавальних
психічних процесів,
емоцій
і почуттів, волі, потреб, інтересів,
ідеалів і переконань, свідомості
та
самосвідомості, здібностей, темпераменту
та характеру, вмінь, нави-
чок
і звичок перебуває у складній міжетапній
взаємодії. Вищі рівні за-
роджуються
на попередніх етапах, але й особливості
попередніх віко-
вих
етапів виявляються на наступних етапах.
Щоб сприяти своєчасному
зародженню
та успішному розвитку прогресивного,
нового у дитини
на
всіх етапах формування її як особистості,
треба знати вікові особли-
вості
фізичного та духовного розвитку дитини.
Керуючи
розвитком особистості, слід зважати й
на те, що харак-
терні
для певного віку особливості розвитку
не завжди збігаються з
паспортним
віком дитини. Деякі діти у своєму розвитку
випереджають
свій
вік, дехто відстає від нього. Іноді це
зумовлюється природжени-
ми
анатомо-фізіологічними особливостями
організму, але здебільшо-
го
причиною цього є суспільні умови життя
та виховання дитини, які
сприяють
її розвитку або гальмують його. Завдання
школи та вчите-
ля
— виявляти ці причини або зміцнювати
те, що сприяє успішному ро-
звитку
дитини, й усувати те, що негативно
позначається на вихованні
її
особистості.
У
формуванні особистості важливу роль
відіграє наслідування
дитиною
дорослих. Діти наслідують як позитивне,
так і негативне,
оскільки
у них ще не вистачає досвіду й немає
критичного ставлення
до
дій, вчинків дорослих. Наслідування
особливо яскраво виявляється
у
дітей дошкільного віку. Діти цього віку
не виявляють самостійності
у
ставленні до вчинків, поведінки, думок,
висловлювань дорослих і
механічно
повторюють їх. Із розвитком особистості
у підлітковому
та
юнацькому віці, зі зростанням її інтелекту
і самостійності діти кри-
тично
оцінюють вчинки та поведінку дорослих,
запозичують краще,
а
гірше заперечують і відкидають. Проте
і в старшому віці вони можуть
переймати
від дорослих негативне, якщо позитивний
досвід навко-
лишньої
дійсності не стане домінуючим в їхньому
житті та не сфор-
мується
морально-етичне ставлення до вчинків
інших і самовладання.
Дошкільний
вік — це період підготовки дитини до
навчання у
школі
та елементарного самообслуговування.
У цей період життя на-
стають
значні зміни в анатомо-фізіологічному
та духовному розвит-
ку
дитини, завдяки яким вона стає здатною
навчатися у школі, засво-
ювати
знання, норми моральної поведінки й
виконувати посильні
суспільно
корисні трудові доручення. Цьому сприяє
те, що вже у
дошкільному
віці діти досягають значного розвитку
мови й мовлення,
а
на його грунті — здатності міркувати
і під керівництвом дорослих
робити
логічні висновки. Важливим аспектом
розвитку дітей-до-
шкільників
є їхнє прагнення до знань, оволодіння
першими нормами
поведінки
в колективі, здатність самостійно
виконувати нескладні до-
ручення
дорослих, обслуговувати себе, допомагати
іншим, спрямо-
вувати
свої дії не тільки на безпосередньо
сприймані, а й на уявлювані
предмети
та ситуації. Хоча емоції в дошкільному
віці ще неусталені, во-
ля
слабка, переважає навіюваність, за
належно організованих умов
дошкільники
виявляють наполегливість і уважність
під час виконан-
ня
інтересної роботи, здатні виконувати
найпростіші трудові дору-
чення.
Життя
та діяльність дітей молодшого шкільного
віку зумовлені
їхньою
навчальною діяльністю. У процесі навчання
у них успішно роз-
виваються
психічні процеси — сприймання та
спостережливість,
пам’ять
та увага, уява, набуваючи цілеспрямованого,
довільного ха-
рактеру.
Учні
молодшого шкільного віку глибше
осмислюють і здатні
аналізувати
мову та мовлення: слово усвідомлюється
як частина мо-
ви,
висловлювані судження — як речення, в
реченні усвідомлюються
його
члени. Це сприяє поглибленню суджень і
міркувань, формуван-
ню
логічних висновків, засвоєнню абстрактного
математичного та
граматичного
матеріалу, формуванню культури мовлення.
Молодші
школяри оволодівають правилами поведінки
в ко-
лективі,
розглядають свої вчинки та поведінку
не тільки з власної
позиції,
а й з позиції колективу, критично оцінюють
поведінку
приятелів,
стають вимогливими до них. У молодших
школярів
розвиваються
такі якості, як самовладання, наполегливість,
ціле-
спрямованість,
витриманість, дисциплінованість. На
цих засадах фор-
мується
здатність керувати власною поведінкою,
підпорядковувати
її
шкільним завданням. Молодші школярі
успішно включаються у
трудову
діяльність, усвідомлюють її соціальний
зміст і значення.
Середній
шкільний, або підлітковий, вік привертає
до себе увагу
своїми
анатомо-фізіологічними змінами в
організмі дитини, особли-
во
пов’язаними зі статевим дозріванням.
Ці зміни істотно познача-
ються
на психічному розвитку особистості
підлітка, на його пізна-
вальній
діяльності та поведінці, на стосунках
у колективі.
У
підлітків підвищуються пізнавальна
активність і розумовий ро-
звиток,
зростають допитливість, прагнення
пізнати невідоме, зазирну-
ти
в майбутнє. Учні середнього шкільного
віку помітно виявляють
прагнення
до самостійності. Але це прагнення при
неправильному
вихованні
може виявлятися у викривлених формах
— негативному
ставленні
до доручень, порад учителів і батьків,
невмотивованих вчин-
ках
та браваді порушеннями норм поведінки.
Це трапляється тоді,
коли
підліток не включається в життя колективу,
не виконує суспільно
корисних
доручень, не бачить і не переживає
результатів своєї діяль-
ності,
а вчителі та батьки не спонукають його
до цього, не враховують
вікових
особливостей його розвитку.
У
підлітка помітно зменшується навіюваність
і міцніє воля, під-
вищується
інтерес до трудової діяльності, змінюються
стосунки в колек-
тиві,
розвиваються і стають більш стійкими
моральні почуття, есте-
тичні
смаки. У старшому підлітковому віці
інтенсивно формуються
ідейна
спрямованість, світогляд і самосвідомість
особистості. Діяльність
стає
цілеспрямованішою і соціально
вмотивованішою.
На
особливу увагу заслуговує нове в
стосунках між хлопчиками
та
дівчатками: чіткіше визначаються
статевий поділ, специфічне у
дружбі
та поведінці хлопчиків і дівчаток, у
них виникає взаємний
інтерес.
Ці особливості підліткового періоду
розвитку потребують ве-
ликої
уваги до організації групової та
навчальної діяльності підлітків,
дружби
і приятелювання й особливо статевого
виховання.
Старший
шкільний, або молодший юнацький, вік є
періодом пог-
либлення
розумового і морального розвитку
особистості. У центрі
уваги
молодшого юнака стають самопізнання
та самокритичність,
які
при неправильному вихованні можуть
набрати негативних рис са-
мовпевненості,
самозакоханості або невпевненості,
невіри у свої сили.
У
цьому віці чітко окреслюються пізнавальні
інтереси, схильність
займатися
певною науковою діяльністю, видом
спорту, визначають-
ся
професійні нахили. Але ці особливості
не завжди бувають глибоки-
ми
та стійкими, якщо не спрямовуються й не
зміцнюються школою,
вчителями,
досвідченими старшими. Молодший юнацький
вік — це
період
формування стійкої дружби і приятелювання,
зокрема між юна-
ками
та дівчатами, усталення вольових якостей,
рис характеру, дійово-
го
застосування засвоєних морально-політичних
позицій. Властива
старшому
шкільному вікові спрямованість на
прагнення разом з колек-
тивом
реалізувати свої задуми є важливим
чинником морального й
розумового
формування особистості в цей період.
На
розвитку особистості позначаються
уклад суспільного життя,
досягнення
науки і техніки, багатство інформації,
одержуваної через
кіно,
радіо, телебачення, книги і газети. Тому
не можна обмежувати-
ся
суто шкільними засобами навчання та
виховання підростаючої
генерації.
Останніми
десятиріччями помітне прискорення, або
акселерація,
фізичного
й розумового розвитку дітей. Дослідженнями
доведено, що
зрілість
настає на 2–3 роки раніше, ніж вона
наставала на початку
ХХ
сторіччя. Відповідно раніше починається
і статеве дозрівання. Ра-
зом
з тим виявляється розбіжність між
розумовим розвитком і не-
вмінням
керувати собою, що спричинює порушення
норм соціальної
поведінки.
Акселерація розвитку особистості
потребує значної пере-
будови
навчально-виховного процесу у змісті,
засобах, організації
життя
дітей.
Діяльність
і поведінка людини залежать не тільки
від вікових, а й
від
індивідуальних її особливостей.
Індивідуальні
особливості особистості за природою
та походжен-
ням
бувають природжені та набуті за життя.
До природжених нале-
жать
фізичні особливості, з якими дитина
народжується. Серед них
важливу
роль відіграють типологічні особливості
нервової системи —
сила,
врівноваженість і рухливість, що є
фізіологічним підгрунтям
темпераменту.
Природжені індивідуальні особливості
у процесі вихо-
вання,
під впливом умов життя змінюються. Серед
набутих у про-
цесі
навчання, виховання та діяльності
індивідуальних особливостей
найважливішими
є спрямованість особистості, її інтереси,
здібності,
ідеали
та переконання, риси характеру. Природжені
та набуті за жит-
тя
індивідуальні особливості під впливом
виховання змінюються, але
більшість
з них має стійкий характер, і тому вони
позначаються на
діяльності
та поведінці особистості.
Успішне
керування формуванням особистості
потребує досконало-
го
знання психологічних особливостей
розвитку дитини та його вико-
ристання
у навчально-виховній роботі.
Розділ
5
СОЦІАЛЬНІ
ГРУПИ
3.4. Розвиток, виховання і формування особистості
продукт середовища, вона теж впливає на середовище. Змінюючи середовище, людина тим самим змінює себе.
Визнання діяльності особистості провідним фактором її становлення висуває питання про цілеспрямовануактивність, саморозвиток особистості, тобто питання про неперервну роботу над собою, над власним духовним розвитком. Саморозвиток забезпечує можливість послідовного ускладнення завдань і змісту освіти, реалізації вікового та індивідуального підходу, формування творчої індивідуальності школяра, здійснення колективного виховання та стимулювання особистістю свого подальшого розвитку.
Характер розвитку особистості, широта, глибина цього розвитку при однакових умовах навчання й виховання залежить переважно від її власних зусиль, від тієї енергії і працездатності, які вона виявляє в різноманітних видах діяльності, зрозуміло, з відповідною поправкою на природні задатки. Саме цим у багатьох випадках пояснюються ті відмінності в розвитку людей, утомучислі й школярів, які живуть і виховуються в одних і тих же умовах і відчувають на собі приблизно однакові виховні впливи.
Вітчизняна педагогіка керується положенням про те, що вільний і гармонійний розвиток особистості можливий в умовах колективної діяльності. Звичайно, за певних умов колектив нівелює особистість. Однак, індивідуальність може розвиватися і знайти свій вияв у колективі. Організація різноманітних форм колективної діяльності (навчально-пізнавальна, трудова, художньо-естетична та ін.) сприяє виявленню творчого потенціалу особистості. Колектив з його громадською думкою, традиціями, звичаями незамінимии як фактор формування суспільного позитивного досвіду, а також соціально значимих умінь і навичок громадської поведінки.
Як втеоретичному, так і в практичномуплані цікаве таке питання:що має більший вплив на розвиток людини — середовище чи спадковість? Однозначної відповіді на це питання немає. Але, наприклад, англійський психолог Д. Шаттлеворт (1935) приишов до такого висновку з приводу впливу основних факторів на розумовии розвиток: 64% з факторів розумового розвитку припадає на спадкові впливи; 16% — на відмінності в рівні сімейного середовища; 3% — на відмінності у вихованні дітей в сім’ї; 17% — на сукупні фактори (взаємодії спадковості з середовищем).
Розвивається кожна людина індивідуально і «доля» впливу спадковості й середовища у кожного своя [29.- Кн. 1, 86].
Вплив спадковості і середовища коректується вихованням. Ефективність виховної взаємодії полягає в цілеспрямованості, систематичності й кваліфікованому керівництві. Слабкість виховання полягає в тому, що воно грунтується на свідомості людини і потребує її участі, тоді як спадковість і середовище діють несвідомо й підсвідомо. Цим визначається роль, місце, можливості виховання у формуванні людини. Роль виховання оцінюється по-різному, причому діапазон цих оцінок дуже
широкий — від твердження про його повну нездатність і абсурдність (при
несприятливій спадковості й негативному впливові середовища) до
визнання його єдиним засобом зміни людської природи. Вихованням
можна досягти багато чого, але повністю змінити людину не можна. | |||
Виховання скеровує розвиток людини на визначені мету і завдання. | |||
Цілеспрямований і систематичний вплив вихователів сприяє | |||
утворенню нових, | заздалегідь | запрограмованих | умовнорефлекторних |
зв’язків, які ніякими іншими шляхами не можуть бут | и створені. Одне з | ||
найважливіших завдань правильно організованого виховання — виявлення | |||
нахилів і обдарувань, розвиток у відповідності з індивідуальними | |||
особливостями людини, її можливостями і здібностями. | |||
Впливаючи на | розвиток | людини, виховання | саме залежить від |
розвитку, адже воно постійно орієнтується на досягнутий рівень розвитку. Ефективність виховання визначається рівнем підготовки людини до сприйняття виховного впливу. Люди піддаються вихованню неоднаково, діапазон дуже широкий — від повного неприйняття виховних вимог до абсолютного підкорення волі вихователів
Ефективність виховного впливу залежить від ряду умов і обставин. Відомий російський педагог і психолог Л.С.Виготський (1896 — 1934) обгрунтував закономірність, згідно з якою мста і методи виховання мають відповідати не тільки досягнутому дитиною рівню розвитку, а й «зоні її найближчого розвитку». Він виділив два рівні розумового розвитку:
1) актуальність розвитку;
2) зона найближчого розвитку.
На першому рівні дитина виконує завдання самостійно. На другому рівні вона неможе з нимивпоратись і томувирішує проблеми за допомогою дорослих. Те, що сьогодні дитина робила з допомогою дорослих, завтра вона робитиме самостійно, те, що входило в зону найближчого розвитку, в процесі навчання переходить на рівень актуального розвитку.
Тільки те виховання плідне, яке випереджає розвиток. Завдання виховання полягає в тому, щоб створити «зону найближчого розвитку», яка в подальшому перейшла б у «зону актуального розвитку». Виховання сприяє формуванню особистості, якщо воно передує розвитку і орієнтується на процеси, які ще не зовсім визріли, але перебувають у стадії становлення й визрівання
А яке співвідношення між розвитком і навчанням? Ця проблема має не лише методологічний, а й практичний характер. Від її вирішення залежить визначення змісту освіти, вибір форм і методів навчання.
Нагадаємо, що під навчанням необхідно розуміти не процес «передачі» готових знань від учителя до учня, а широку взаємодію між учителем і учнем, спосіб здійснення педагогічного процесу з мстою розвитку особистості за допомогою організації засвоєння учнями наукових знань і способів діяльності. Це процес стимулювання й управління зовнішньою і внутрішньою активністю учня, в результаті якої здійснюється засвоєння людського досвіду.
Під розвитком, стосовно навчання, розуміють два різні, хоча й тісно пов’язані між собою, явища: власне біологічне, органічне дозрівання мозку, його анатомо-біологічних структур; психічне (зокрема розумовий розвиток) як певна динаміка його рівнів, як своєрідне розумове дозрівання.
В психолого-педагогічній науці склалися три точки зору щодо співвідношення навчання і розвитку. Перша й найпоширеніша полягає в тому, що навчання і розвиток розглядаються як два незалежних один від одного процеси. Але навчання немовби надбудовується над визріванням мозку. Таким чином, навчання трактується як суто зовнішнє використання можливостей, які виникають у процесі розвитку. В.Штерн писав, що навчання слідує за розвитком і пристосовується до нього, а тому не потрібно втручатися в процес розумового визрівання, заважати йому, а терпляче й пасивно чекати, доки визріють можливості для навчання.
Вчені, які дотримуються іншої точки зору, не розрізняють навчання і розвиток ототожнюють обидва ш процеси (У. Джеимс, Е. Торндайк).
Третя група теорій поєднує перші дві точки зору і доповнює їх новим положенням: навчання може здійснюватися не лише вслід за розвитком, не лише йти нога в ногу з ним, але й попереду розвитку, просуваючи його далі і викликаючи в ньому новоутворення (Л.С.Виготський).
Сучасна вітчизняна педагогіка дотримується положення про діалектичну взаємодію навчання і розвитку особистості: поза навчанням не може бути повноцінного розвитку особистості. Навчання стимулює розвиток, разом з тим, грунтується на ньому, але не надбудовується суто механічно.
Процеси і результати соціалізації мають внутрішньо суперечливий характер, бо в ідеалі соціалізована людина повинна відповідати соціальним вимогам і одночасно протистояти негативним тенденціям у розвитку суспільства, життєвим обставинам, що гальмують розвиток її індивідуальності. Так, нерідко зустрічаються люди настільки соціалізовані, фактично розчинені в соціумі, що виявляються неготовими і нездатними до особистісної участі в утвердженні життєвих принципів. У значній мірі це залежить від типу виховання.
Виховання на відміну від соціалізації, яка здійснюється в умовах стихійної взаємодії людини з навколишнім середовищем, трактується як процес цілеспрямованої і свідомо контрольованої соціалізації (сімейне, релігійне, шкільне виховання).
Виховання і соціалізація мають ряд відмінностей у різні періоди розвитку особистості. Найсуттєвіша відмінність, що має місце в усі періоди вікового розвитку особистості полягає в тому що, виховання є своєрідним механізмом управління процесами соціалізації.
У цьому зв’язку вихованню притаманні дві основні функції:
впорядкування всього спектру впливів (фізичних, соціальних,
психологічних та ін.) на особистість і створення умов для прискорення процесів соціалізації з метою розвитку особистості. У відповідності з цими функціями виховання сприяє переборенню або послабленню негативних впливів соціалізації, наданню їй гуманістичної орієнтації, залученню наукового потенціалу для прогнозування й конструювання педагогічної стратегії і тактики.
Типи (моделі) виховання обумовлені рівнем розвитку суспільства, їхньою соціальною стратифікацією (співвідношенням соціальних груп і станів) та соціально-політичними орієнтаціями. Тому виховання здійснюється по-різному в тоталітарному й демократичному суспільствах. У кожному з них відтворюється свій тип особистості, своя система залежностей і взаємодій, ступінь свободи й відповідальності особистості.
В усіх підходах до виховання педагог є активним началом поряд з активною дитиною. У цьому зв’язку виникає питання про завдання, які покликана вирішувати цілеспрямована соціалізація, організатором якої є педагог. А.В.Мудрик умовновиділивтригрупи завдань, щовирішуються на
46. Виховання, навчання і розвиток особистості
Виховання-це
цілеспрямований та організований процес
формування особистості.
Навчання-це
цілеспрямований процес взаємодії
вчителя та учнів в ході якого здійснюється
засвоєння знань,формування вмінь та
навичок.
Розвиток
особистості-це
процес становлення та формування її
особистості під впливом зовнішніх та
внутрішніх,керованих і не керованих
чинників серед яких провідну роль
відіграють цілеспрямоване навчання і
виховання.
Виховання і
навчання цілеспрямовано впливають
на розвиток особистості (на відміну від
стихійного впливу середовища), вони
постають як свідома, підпорядкована
певній меті діяльність, результати якої
мають передбачуваний характер.
Виховання
й навчання сприяють:
1.
Розвитку успадкованих фізичних
особливостей і природних здібностей,
набуттю нових рис і якостей, що формуються
впродовж життя людини.
2.
Розвитку умінь переборення внутрішніх
суперечностей відповідно до особливостей
суспільного розвитку. Це відбувається
у процесі постановки нових цілей, завдань
і вимог перед вихованцями, спонукаючи
їх до пошуку способів подолання труднощів.
3.
Психічному розвитку людини. До цього
процесу належать осмислення, систематизація,
узагальнення інформації, засвоюваної
під час різних видів діяльності. Такий
розвиток постає як цілісні якісні зміни
особистості, внаслідок яких людина
виробляє і виявляє в собі здатність
засвоювати складнішу інформацію,
виконувати складніші завдання і
реалізовувати нові вміння, самостійно
здобувати знання.
4.
Інтелектуальному, творчому розвитку
особистості. Мисленнєві здібності краще
розвиваються там, де вчитель правильно
організовує навчальну діяльність,
використовуючи у процесі навчання
проблемні ситуації, сприяючи самостійному
вирішенню творчих завдань.
5.Розвитку
особистості, яка постійно вдосконалюється,
будучи не лише об’єктом, а й суб’єктом
виховного процесу. Під впливом виховання
й навчання формуються свідомість і
самосвідомість, власне «Я», що опосередковує
усі виховні впливи; активізується
самопізнання, вироблення якостей, що
відповідають ідеалам, життєвій меті.
Індивід починає працювати над собою,
вдосконалювати себе завдяки власній
діяльності, формуючи характер і волю,
інші позитивні якості. Змінюючи себе,
особистість змінює умови й обставини
свого життя і розвитку.
Роль
спадковості, середовища й діяльності
в розвитку особистості
Спадковість
— здатність організму відтворювати
потомство, передавати свої ознаки
наступним поколінням, відновлення у
нащадків біологічної подібності.
За
спадковістю передаються:
тип нервової системи, конституція тіла,
зовнішні ознаки (колір волосся, очей,
шкіри) та власне людські задатки
(високоорганізований мозок, здатність
розмовляти, ходити у вертикальному
положенні, займатись певними видами
діяльності та ін.). За свідченням
психологів, вродженими у людини є не
готові здібності, а тільки потенційні
можливості для їх розвитку —
задатки.
Задатки
— природні
особливості людини, які є передумовою
для розвитку індивіда.
Спадково
передаються інтелектуальні здібності
— основа розвитку розумових і пізнавальних
сил. Генетики довели, що люди здатні до
необмеженого духовного розвитку завдяки
можливостям мозку.
У
середовищі,
під його впливом людина
соціалізується.
Соціалізація — процес
засвоєння індивідом соціального досвіду,
системи соціальних зв’язків та відносин.
Діяльність
—
спосіб буття людини у світі, її здатність
вносити в дійсність зміни.
Найголовнішими
видами діяльності є гра, навчання і
праця.
виховання як важливий етап розвитку. Реферат – Освіта.UA
У рефераті розкрито поняття «особистості дитини», показано її складові частини, а також фактори, які обумовлюють її формування. Особлива увага приділяється процесу та стилю виховання дитини – Особистості у родині
Зараз ми завзято сперечаємося про економічну ситуацію у світі, про конституцію України, про глобальні проблеми людства. Складно уявити, що минеться кілька років, і ми так само завзято будемо обговорювати переваги та недоліки тих чи інших памперсів. Як би це ні було сумно чи, навпаки, радісно усвідомлювати, в першу чергу ми не майбутні економісти й менеджери, а ми — майбутні батьки, що накладає на нас не тільки відповідальність за наших дітей, а й створює певні зобов’язання перед суспільством..
Нещодавно проведені дослідження показали, що зі 100 опитаних пар молодих батьків тільки 17% дійсно готові ними бути. Але ж ми повинні не просто поповнити нашу перенаселену земну кулю новими представниками людства, а й дати суспільству повноцінну Особистість.
Що ж це таке — Особистість дитини?? Як виховати дитину, щоб вона була Особистістю? І як допомогти молодим батькам у вихованні? Отже, у першій частині своєї роботи розкривається поняття особистості дитини і її складові, а у другій ми упритул наблизимося безпосередньо до питань виховання Особистості.
Особистість — це сукупність різних рис та вад характеру, що роблять людину унікальною, несхожою на всіх інших. Вона містить у собі не тільки духовні властивості, але й фізичні, розумові, емоційні і соціальні, а також відбиває властивості, уроджені або обумовлені навколишнім середовищем:
Фізичний розвиток безпосередньо впливає на самооцінку і погляди дитини. Фізичні здібності і вродлива зовнішність є запорукою успіху підростаючої дитини в складному світі.
Розумовий розвиток відіграє головну роль у розвитку інтересів, поглядів і інтелектуальних здібностей дитини.
Емоційний розвиток є також невід’ємною частиною, оскільки любов батьків або її відсутність на довгий час залишає відбиток на особистості дитини. Підростаюча дитина піддається також зовнішньому емоційному впливу. Гнів, біль, смуток, радість, сум, сміх, лемент, шепіт тощо — усе це створює навколишню атмосферу і визначає поведінку дитини.
Велике значення має й соціальний розвиток, і перш за все розвиток здатності до спілкування, що є надзвичайно важливим н лише для дитини, а й для дорослої людини.
І, нарешті, слід пам’ятати про те, що у дітей є певні духовні потреби про які, на жаль, батьки дуже часто забувають або на які не звертають уваги.
Наведена структура особистості є дости загальною. Розглянемо структуру, яку запропонувала психолог Валерія Сергіївна Мухіна [3]. Вона ставить акценти на окремих ланках самосвідомості. Мені більше імпонує такий підхід, він є більш індивідуалізованим, оскільки самосвідомість людини являє собою ціннісні орієнтації, які складають індивідуальне буття особистості.
В. С. Мухіна виділяє 5 ланок структури самосвідомості:
Перша ланка структури самосвідомості являє собою кристал особистості, що включає ім’я, ідентифіковане з тілесною і духовною індивідуальністю.
Ім’я і його значення. У дошкільному віці дитина починає усвідомлювати, що вона має індивідуальне ім’я. При нормальних стосунках у сім’ї він любить своє ім’я, бо постійно чує ніжне звертання до себе. Йому подобаються всі домашні варіанти його дитячого імені, він вже знає, як його будуть називати, коли він стане дорослим. «Мене зараз кличуть Митя, коли був маленьким кликали Мотя, а коли виросту, мене називатимуть Дмитро Борисович» — із задоволенням пояснює п’ятирічний Митя метаморфози свого імені в часі його життя. Завдяки імені і займеннику «Я» дитина навчається виділяти себе як персону. Ім’я набуває особливого значення. Ім’я дає дитині можливість представити себе як окрему, виняткову людину.
Дитина органічно, починаючи з раннього віку, ідентифікує своє ім’я із собою тілесним.
Формування образу тіла. За нормальних умов дитина постійно вправляється в різноманітних рухах і діях Численні вправи, якими дитина займається разом із дорослим, являють собою не просто мускульну роботу (скорочення і розслаблення), а й формують складні інтеграційні зв’язки між мускульною роботою, зором, дотиком, тілесним почуттям рівноваги і координації в просторі, а також загальним результатом усіх зусиль і переживань. При цьому кожен рух має бути чітко збалансованим не тільки на рівні пальців, кисті, усієї руки, усього тіла, а й на рівні результатів від зробленої вправи.
Хочеться ще раз підкреслити визначальну роль дорослого, який емоційно і фізично сприяє тілесному розвитку дитини. Близький для дитини дорослий охороняє його від ймовірних травм, чим наповнює його впевненістю у безпеці. Дорослий захоплюється успіхами дитини, чим підтримує і розвиває в ньому почуття самоцінності. Дитина із задоволенням опановує тілесні вправи, що лягають в основу його особистості.
Друга ланка структури самосвідомості — зазіхання на визнання — одна із найзначніших людських потреб. Вона ґрунтується на прагненні дістати високу оцінку своїх досягнень, що відповідають соціальним вимогам суспільства.
Зазіхання на визнання з боку дорослого. Проявляється в тому, що дитина постійно слідкує за дорослим — скільки уваги приділили йому, а скільки — його братику або взагалі — іншій дитині. Тому не можна говорити дитині: «Ти не зможеш цього зробити»; «Ти не знаєш цього»; «У тебе не вийде»; «Не заважай мені порожніми запитаннями» і т. п. У нього може скластися комплекс неповноцінності, відчуття своєї неспроможності, що ускладнить спілкування з іншими людьми.
Зазіхання на визнання може виявлятися й у прагненні «бути кращим, ніж інші» Прагнення «бути кращим, ніж інші» створює мотиви успіху, є однією з умов розвитку волі і формування рефлексії, тобто здатності усвідомлювати свої переваги і недоліки, і, безумовно, відіграє не останню роль у формуванні особистості дитини.
Третя ланка структури самосвідомості несе в собі ціннісні орієнтації на свою стать як на соціальну роль і фізичну і психічну сутність.
Статева ідентифікація — ототожнення себе з фізичною і психологічною статтю чоловіка чи жінки і прагнення відповідати прийнятим у культурі, насамперед — у родині, стереотипам чоловічої або жіночої поведінки.
У спеціальному експерименті дітям пропонувалася ситуація вільного вибору двох наборів іграшок з чотирьох. Були запропоновані чотири таці з наступними предметами: машинки, посуд, кубики, ляльки. Дитину просили назвати всі іграшки. Потім пропонувалося взяти для гри дві таці з найбільш цікавими для нього іграшками. Усі дії дитини фіксувалися. У результаті з’ясувалося, що, починаючи з чотирьох років, у хлопчиків і дівчинок з’являється диференціація у виборі іграшок. Як виявилося, машинки й кубики вибирали для гри переважно хлопчики, а ляльок і посуд — дівчинки.
Позиція дитини як представника своєї статі визначає специфіку розвитку самосвідомості. Усвідомлення своєї статевої приналежності має найважливіше значення для розвитку особистості: почуття тотожності зі своєю статтю, прагнення підтримати «престиж» своєї статі в рамках соціальних очікувань визначають основні позитивні досягнення в розвитку особистості. Тому так важливо, щоб хлопчик мав чоловічий зразок для наслідування і солідаризувався з ним («Ми — чоловіки!»), щоб дівчинка ідентифікувала себе з мамою.
Четверта ланка структури самосвідомості несе в собі ціннісні орієнтації на індивідуальний життєвий шлях людини. У цьому випадку мова йде про психологічний час особистості.
Психологічний час особистості — індивідуальне переживання своєї фізичної і духовної зміни протягом часу, представленим у самосвідомості особистим минулим, сьогоденням і майбутнім. У дитячому віці дитина тільки лише відкриває для себе існування свого індивідуального минулого, сьогодення і майбутнього. Він з цікавістю слухає історії про себе того часу, «коли я був маленьким»; він тішиться розповідями про те, що він «витворяв», коли був малям, яким він був веселим і безстрашним. Якщо «його історія» розповідається дорослим зацікавлено і з любов’ю, дитина готова слухати це багато разів з великим ентузіазмом. З таким же задоволенням дитина дошкільного віку говорить про своє майбутнє. «Коли я виросту…» — дуже важлива позиція дитини в тимчасовій перспективі його життя. Образи пам’яті й уяви сприяють утворенню феномена психологічного часу.
П’ята ланка структури самосвідомості несе в собі ціннісні орієнтації на соціальний простір, представлений у суспільній свідомості правами й обов’язками.
Соціальний простір — умови розвитку і буття людини, що визначаються значеннями і змістом прав і обов’язків людини.
Опановуючи обов’язки і права, накопичуючи певні знання про них, дитина ще довго не усвідомлює їхнього значення для себе як людини, що належить до певної культури. Практично права й обов’язки для дитини дошкільного віку психологічно відчужені від його особистості, існують поза ним, при цьому обов’язки виступають у його свідомості як акт насильства, а права розчинені десь у соціальному просторі й існують як деяка абстракція. Наш вітчизняний менталітет до того ж такий, що для. багатьох дітей у дошкільному віці проблема прав дитини не виникає в жодному виді; про це з дитиною досі не прийнято розмовляти.
Сформувати гармонічну особистість не просто. Особистість формується в процесі активної взаємодії з навколишнім світом, опановуючи соціальний досвід, суспільні цінності. На основі відображення людиною об’єктивних відносин відбувається формування внутрішніх позицій особистості, індивідуальних особливостей психічного складу, складається характер, інтелект, його ставлення до навколишніх і до самого себе. Ніхто не народжується на світ з готовим характером, інтересами, волею тощо. Усі ці властивості виробляються і формуються поступово, у ході всього життя, з моменту народження і до зрілості.
Першим навколишнім світом дитини, початковою одиницею суспільства є родина, де і закладаються основи особистості. Що таке родина? Багато авторів популярних публікацій міркують про неї так, немов би це визначення зрозуміле усім, як поняття «хліб», «вода». А ось учені-фахівці вкладають у нього різний зміст. Так, видний демограф Б. Ц. Урланис дав їй таке визначення: це — мала соціальна група, об’єднана житлом, загальним бюджетом і родинними зв’язками. Таке формулювання прийняте й у багатьох західних демографів, насамперед — в американців. А угорці за основу беруть «наявність сімейного ядра», тобто беруть тільки родинні зв’язки, відкидаючи територіально-економічну спільність.
Професор П. П. Маслов вважає, що трьох показників недостатньо для того, щоб визнати визначення, надане Урланисом, повним. Тому що при наявності всіх трьох «складових» сім’ї може і не бути зовсім, якщо між її членами немає взаєморозуміння, взаємодопомоги, що і необхідно ввести у визначення сім’ї.
Дитина бачить родину в якості оточуючих її близьких людей: тата й мами, бабусі й дідуся, братів і сестер.
У родинах усіх станів традиційно виявлялася велика турбота про виховання дітей. У народі воно найчастіше будувалося за принципом «роби, як я», тобто в основу сімейного виховання був покладений авторитет батьків, їхні справи і вчинки, сімейні традиції. Як зразок у першу чергу виступав батько, голова. Його приклад, як правило, був зразком для наслідування хлопчиків, дівчинки найчастіше училися в матері.
Створення духовної основи особистості і є мета, зміст сімейного виховання. Цій же темі присвячено багато наукових праць, статей тощо. І С. Г. Вешловський [2], і А. А. Бодолів [4] виділяють два протилежних способи виховання дитячого «Я». Всі інші — у проміжку між цими крайностями. Щось ближче до одного полюса, щось — до іншого.
Перший спосіб — спрощення життя для дитини. Варіантів багато, ідея одна. Єдиним і найголовнішим критерієм всіх оцінок і само-оцінок є корисність, практичність. У важких життєвих ситуаціях переваги надаються раціональному, а не емоційному вирішенню проблеми. Такими ж прагматиками виростають і діти. Вони процвітають на цій землі, вони конформісти, хоча і завжди готові змінити соціальне середовище, керуючись вигодою. Потенційні кар’єристи.
Другий шлях — родина, орієнтована на ускладнення особистості. Часом це непрактичні, з погляду попереднього типу, люди. Вони не на те витрачають гроші, купують книги не за кольором корінців. Вони пильно вдивляються в складний світ і показують його дітям, живуть складним життям, мучаються не завжди зрозумілими проблемами.
Сім’ї першого типу ставлять своїх дітей у центр життя і буквально моляться на них. Будь-які бажання дитини, примхи і забаганки задовольняються, ні в чому немає відмови. Такий тип виховання властивий західним батькам. У родинах другого типу дітям дозволяється менше, запитують же з них більше. І проте саме в цих родинах діти поставлені в справді центральне положення. Основою цих родин є виховання особистості, виховання «Я».
Але, який би з типів ви не обрали слід пам’ятати: мета і мотив виховання дитини — це щасливе, повноцінне, творче, корисне для людей життя цієї дитини. На творення такого життя і повинне бути спрямоване сімейне виховання.
Література
- Кулик Л. А., Берестов Н. И. Семейное воспитание, — М.: Просвящение, 1990.
- Личность, семья, школа /Под редакцией Вешловского С. Г., — С-Пб., 1996.
- Мухина В. С. Феноменология развития и бытия личности. – М.: МПСИ, Воронеж: НПО «МОДЭК», 1999.
- Популярная психология для родителей /Под ред. Бодалева А. А. – М.: Педагогика 1988.
- http://www. kindereducation. com/
07.04.2012
Розвиток, виховання і формування особистості.
Вплив спадковості
і середовища коректується вихованням.
Ефективність виховної взаємодії полягає
в цілеспрямованості, систематичності
й кваліфікованому керівництві. Слабкість
виховання полягає в тому, що воно
ґрунтується на свідомості людини і
потребує її участі, тоді як спадковість
і середовище діють несвідомо й підсвідомо.
Цим визначається роль, місце, можливості
виховання у формуванні людини. Роль
виховання оцінюється по – різному,
причому діапазон цих оцінок дуже широкий
– від твердження про його повну
нездатність і абсурдність (при
несприятливій спадковості й негативному
впливові середовища) до визнання його
єдиним засобом зміни людської природи.
Вихованням можна досягти багато чого,
але повністю змінити людину не можна.
Виховання скеровує розвиток людини на
визначені мету і завдання.
Цілеспрямований
і систематичний вплив вихователів
сприяє утворенню нових, заздалегідь
запрограмованих умовнорефлекторних
зв’язків, які ніякими іншими шляхами
не можуть бути створені. Одне з
найважливіших
завдань правильно
організованого виховання
– виявлення
нахилів і обдарувань, розвиток у
відповідності з індивідуальними
особливостями людини, її можливостями
і здібностями.
Впливаючи на
розвиток людини, виховання саме залежить
від розвитку, адже воно постійно
орієнтується на досягнутий рівень
розвитку. Ефективність виховання
визначається рівнем підготовки людини
до сприйняття виховного впливу. Люди
піддаються вихованню неоднаково,
діапазон дуже широкий – від повного
неприйняття виховних вимог до абсолютного
підкорення волі вихователів.
Ефективність
виховного впливу залежить від ряду умов
і обставин. Відомий російський педагог
і психолог Л.С.Виготський (1896 – 1934)
обґрунтував закономірність, згідно з
якою мета і методи виховання мають
відповідати не тільки досягнутому
дитиною рівню розвитку, а й “зоні її
найближчого розвитку”:
1) актуальність
розвитку;
2) зона найближчого
розвитку.
На першому рівні
дитина виконує завдання самостійно. На
другому рівні вона не може з ними
впоратись і тому вирішує проблеми за
допомогою дорослих. Те, що сьогодні
дитина робила з допомогою дорослих,
завтра вона робитиме самостійно, те, що
входило в зону найближчого розвитку, в
процесі навчання переходить на рівень
актуального розвитку.
Тільки те виховання
плідне, яке випереджає розвиток. Завдання
виховання полягає в тому, щоб створити
“зону
найближчого розвитку”,
яка в подальшому перейшла б у “зону
актуального розвитку”.
Виховання
сприяє формуванню особистості, якщо
воно передує розвитку і орієнтується
на процеси, які ще не зовсім визріли,
але перебувають у стадії становлення
й визрівання.
А яке співвідношення
між розвитком і навчання? Ця проблема
має не лише методологічний, а й практичний
характер. Від її вирішення залежить
визначення змісту освіти, вибір форм і
методів навчання.
Надаємо, що під
навчанням
необхідно
розуміти не процес “передачі” готових
знань до учня, а широку взаємодію між
учителем і учнем, спосіб здійснення
педагогічного процесу з метою розвитку
особистості за допомогою організації
засвоєння учнями наукових знань і
способів діяльності. Це процес стимулювання
й управління зовнішньою активністю
учня, в результаті якої здійснюється
засвоєння людського досвіду.
Під розвитком,
стосовно
навчання, розуміють два різні, хоча й
тісно пов’язані між собою, явища: власне
біологічне, органічне
дозрівання мозку, його анатомо –
біологічних структур; психічне
(зокрема
розумовий розвиток) як певна динаміка
його рівнів, як своєрідне розумове
дозрівання.
В психолого –
педагогічній науці склалися три точки
зору щодо співвідношення навчання і
розвитку. Перша й найпоширеніша полягає
в тому, що навчання і розвиток розглядається
як два незалежних один від одного
процеси. Але навчання немовби надбудовується
над визріванням мозку. Таким чином,
навчання трактується як суто зовнішнє
використання можливостей, які виникають
у процесі розвитку. В.Штерн писав, що
навчання слідкує за розвитком і
пристосовується до нього, а тому не
потрібно втручатися в процес розумового
визрівання, заважати йому, а терпляче
й пасивно чекати, доки визріють можливості
для навчання.
Вчені, які
дотримуються іншої точки зору, не
розрізняють навчання і розвиток,
ототожнюють обидва ці процеси (У.Джеймс,
Е.Торндайк).
Третя група теорій
поєднує перші дві точки зору і доповнює
їх новим положенням: навчання може
здійснюватися не лише вслід за розвитком,
не лише йти нога в ногу з ним, але й
попереду розвитку, просуваючи його далі
і викликаючи в ньому новоутворення
(Л.С.Виготський).
Сучасна вітчизняна
педагогіка дотримується положення про
діалектичну взаємодію навчання і
розвитку особистості: поза навчанням
не може бути повноцінного розвитку
особистості. Навчання стимулює розвиток,
разом з тим, ґрунтується на ньому, але
не надбудовується суто механічно.
Процеси і результати
соціалізації мають внутрішнього
суперечливий характер, бо в ідеалі
соціалізована людина повинна відповідати
соціальним вимогам і одночасно протистояти
негативним тенденціям у розвитку
суспільства, життєвим обставинам, що
гальмують розвиток її індивідуальності.
Так, нерідко зустрічаються люди настільки
соціалізовані, фактично розчинені в
соціумі, що виявляються неготовими і
нездатними до особистісної участі в
утвердженні життєвих принципів. У
значній мірі це залежить від типу
виховання.
Виховання на
відміну від соціалізації, яка здійснюється
в умовах стихійної взаємодії людини з
навколишнім середовищем, трактується
як процес цілеспрямованої і свідомо
контрольованої соціалізації (сімейне,
релігійне, шкільне виховання).
Виховання і
соціалізація мають ряд відмінностей у
різні періоди розвитку особистості.
Найсуттєвіша відмінність
Що має місце в усі
періоди вікового розвитку особистості
полягає в тому що, виховання є своєрідним
механізмом управління процесами
соціалізації.
У цьому зв’язку
вихованню притаманні дві основні
функції: впорядкування
всього спектру впливів (фізичних,
соціальних, психологічних та ін.) на
особистість і створення
умов для
прискорення процесів соціалізації з
метою розвитку особистості. У відповідності
з цими функціями виховання сприяє
переборенню або послабленню негативних
впливів соціалізації, наданню їй
гуманістичної орієнтації, залученню
наукового потенціалу для прогнозування
й конструювання педагогічної стратегії
і тактики.
Типи (моделі)
виховання обумовлені рівнем розвитку
суспільства, їхньою соціальною
стратифікацією (співвідношенням
соціальних груп і станів) та соціально
– політичними орієнтаціями. Тому
виховання здійснюється по – різному в
тоталітарному й демократичному
суспільствах. У кожному з них відтворюється
свій тип особистості, своя система
залежностей і взаємодій, ступінь свободи
й відповідальності особистості.
В усіх підходах
до виховання педагог є активним началом
поряд з активною дитиною. У цьому зв’язку
виникає питання про завдання, які
покликана вирішувати цілеспрямована
соціалізація, організатором якої є
педагог. А.В.Мудрик умовно виділив три
групи завдань, що вирішуються на кожному
етапі соціалізації: природничо –
культурні, соціально – культурні та
соціально – психологічні.
Природничо –
культурні завдання пов’язані
з досягненням на кожному віковому етапі
певного рівня фізичного й сексуального
розвитку, який характеризується деякими
нормативними відмінностями в тих чи
інших релігійно – культурних умовах
(різні темпи статевого дозрівання,
еталони мужності й жіночості в різних
етносах і регіонах та ін.).
Соціально –
культурні завдання – це
пізнавальні, морально – етичні, ціннісно
– смислові завдання, які є специфічними
для кожного вікового етапу в конкретному
історичному соціумі. Вони визначаються
суспільством в цілому, регіональним і
найближчим оточенням людини.
Соціально
психологічні завдання пов’язані
з становленням самосвідомості особистості,
її самовизначенням. Само актуалізацією
й самоутвердженням, які на кожному
віковому етапі мають специфічний зміст
і способи їх досягнення. Розв’язання
даних завдань у процесі виховання
викликано необхідністю розвитку
особистості. Якщо якась група завдань
або найважливіші ї них залишаються
невирішеними на тому або іншому етапі
соціалізації, то це або затримує розвиток
особистості, або робить його (етап)
неповноцінним.
Лицензионные книги по медицине |
| |
.
Описания специальностей | Дорожная карта резидентства
Следующая информация предоставляется по каждой из 20 специальностей, перечисленных слева:
Описание специальности: В этом разделе представлен краткий обзор типа клинической практики, наблюдаемых пациентов и регулярной клинической деятельности многих специалистов в этой области (ССЫЛКИ: Справочник высшего медицинского образования)
Продолжительность обучения, необходимая для получения права на участие в совете директоров: В этом разделе представлена информация о минимальной продолжительности обучения, необходимой резиденту для получения права на получение сертификата совета по специальности.(ССЫЛКА: Справочник высшего медицинского образования)
Актуальные результаты сопоставления для студентов старших курсов медицинских вузов США, подавших заявку на обучение в ординатуре по специальности: В этом разделе представлена информация о количестве предлагаемых категориальных / продвинутых должностей, проценте пожилых людей в США, соответствующих по специальности, и количеству непревзойденного кандидата (или не имеющего себе равных пожилых людей из США). (СПРАВОЧНАЯ ИНФОРМАЦИЯ: Данные национальной программы подбора жителей, Программа подбора офтальмологов и Программа подбора урологии.)
ВАЖНО: Полный обзор с подробной информацией об этих программах сопоставления и результатах процесса сопоставления доступен на веб-сайтах для каждой из независимых программ сопоставления (веб-ссылки представлены в каждом разделе специальности), а также в журнале Academic Medicine , который ежегодно публикует сводку NRMP Match вскоре после завершения процесса сопоставления.
Обучение по специальностям / стажировкам: В этом разделе представлена информация о программах обучения по узким специальностям / повышению квалификации, которые доступны врачам, прошедшим ординатуру по данной специальности.(ССЫЛКА: Справочник высшего медицинского образования)
Информация о карьере: Информация о кадрах врачей FREIDA по каждой специальности включает статистическую информацию о количестве должностей / программ обучения в ординатуре, рабочих часах резидента, условиях работы и компенсации резидента, статусе занятости после завершения программы и условиях работы для тех, кто начинает практику в каждая специальность.
.
Биологическое развитие | Британника
Биологическое развитие , прогрессивные изменения размеров, формы и функций в течение жизни организма, посредством которых его генетические возможности (генотип) транслируются в функционирующие зрелые системы (фенотип). Большинство современных философских взглядов считают, что развитие того или иного рода характеризует все вещи как в физическом, так и в биологическом мире. Такие точки зрения восходят к самым ранним дням философии.
Среди философов-досократов греческой Ионии за полтысячелетия до нашей эры некоторые, например Гераклит, считали, что все естественное постоянно меняется. Напротив, другие, из которых Демокрит, возможно, является ярким примером, предполагали, что мир состоит из изменяющихся комбинаций атомов, которые сами по себе остаются неизменными, не подверженными изменениям или развитию. Ранний период пост-ренессансной европейской науки можно рассматривать как доминирующий этот последний атомистический взгляд, который достиг своего полного развития в период между законами физики Ньютона и атомной теорией химии Дальтона в начале 19 века.Эта точка зрения никогда не была легко согласована с наблюдениями биологов, и за последние сто лет ряд открытий в физических науках вместе повернули мнение в сторону гераклитского акцента на важности процесса и развития. Атом, который казался Дальтону таким неизменным, в конце концов оказался делимым и сохранял свою идентичность только за счет процессов взаимодействия между рядом составляющих субатомных частиц, которые сами по себе в определенных аспектах должны рассматриваться как процессы, а не материя.Теория относительности Альберта Эйнштейна показала, что время и пространство объединены в континуум, что подразумевает, что все вещи связаны во времени; так сказать, в разработке.
Философами, обозначившими переход от точки зрения, не связанной с развитием, для которой время было случайным и несущественным элементом, были Анри Бергсон и, в частности, Альфред Норт Уайтхед. Карл Маркс и Фридрих Энгельс, настаивающие на различии между диалектическим и механическим материализмом, могут рассматриваться как другие важные новаторы этого направления, хотя общность их философии была несколько скомпрометирована политическим контекстом, в который она помещалась, и жесткостью. с которой их более поздние последователи интерпретировали это.
Философия гераклейского типа, делающая упор на процесс и развитие, обеспечивает гораздо более подходящую основу для биологии, чем философия атомистического типа. Живые организмы сталкивают биологов с изменениями различного рода, все из которых в некотором смысле можно рассматривать как связанные с развитием; однако биологи сочли удобным различать изменения и использовать слово «развитие» только для одного из них. Биологическое развитие можно определить как серию прогрессивных, неповторяющихся изменений, которые происходят в течение жизненного цикла организма.Суть этого определения состоит в том, чтобы противопоставить развитие, с одной стороны, по существу повторяющимся химическим изменениям, участвующим в поддержании организма, которые составляют «метаболизм», а с другой стороны, более долгосрочным изменениям, которые, хотя неповторяющиеся, включают последовательность нескольких или многих жизненных историй и составляют эволюцию.
Britannica Premium: удовлетворение растущих потребностей искателей знаний. Получите 30% подписки сегодня.
Подпишись сейчас
Как и большинство формальных определений, эти различия не всегда могут быть применены строго к реальному миру.В вирусах, например, и даже в бактериях, трудно провести различие между метаболизмом и развитием, поскольку метаболическая активность вирусной частицы заключается не более чем в развитии новых вирусных частиц. В некоторых других случаях различие между развитием и эволюцией становится нечетким: понятие отдельного организма с определенной историей жизни может быть очень трудным для применения в растениях, которые размножаются вегетативным делением, отламывая часть, которая может превратиться в другую. полный завод.Возможности для дебатов, возникающие в этих частных случаях, однако, никоим образом не отменяют общей полезности различий, традиционно проводимых в биологии.
Объем разработки
Все организмы, включая самые простые, состоят из двух компонентов, выделенных немецким биологом Августом Вейсманном в конце XIX века как «зародышевая плазма» и «сома». Зародышевая плазма состоит из основных элементов или генов, передаваемых от одного поколения к другому, а сома состоит из тела, которое может вырабатываться по мере развития организма.Говоря современным языком, зародышевую плазму Вейсмана идентифицируют с ДНК (дезоксирибонуклеиновой кислотой), которая несет, закодированные в сложной структуре ее молекулы, инструкции, необходимые для синтеза других соединений организма и их сборки в соответствующие структуры. Именно весь этот набор других соединений (белков, жиров, углеводов и др.) И их расположение в виде метаболически функционирующего организма составляет сому. Таким образом, биологическое развитие включает в себя все процессы, связанные с выполнением инструкций, содержащихся в ДНК.Эти инструкции могут выполняться только соответствующими исполнительными механизмами, первая фаза которых обеспечивается клеткой, которая переносит ДНК в следующее поколение: у животных и растений — оплодотворенной яйцеклеткой; в вирусах инфицированной клеткой. В историях жизни, которые имеют более чем минимальную степень сложности, сам исполнительный механизм модифицируется, поскольку генетические инструкции постепенно вводятся в действие, и новые механизмы синтеза белка приводятся в функциональное состояние.Фундаментальная проблема биологии развития состоит в том, чтобы понять взаимодействие между генетическими инструкциями и механизмами, с помощью которых эти инструкции выполняются.
На языке генетики слово генотип используется для обозначения наследственных инструкций, передаваемых от одного поколения к другому в генах, а фенотип — это термин, присваиваемый функционирующим организмам, созданным этими инструкциями. Таким образом, биологическое развитие состоит из производства фенотипов.Смысл последнего абзаца заключается в том, что формирование фенотипа одного поколения зависит от функционирования части фенотипа предыдущего поколения (, например, яйцеклетка ), поскольку механизм, с которого начинается интерпретация содержащихся инструкций. в генотипе нового организма.
.
международное право | Определение, история, характеристики, примеры и факты
Определение и сфера применения
Согласно классическому определению Бентама, международное право — это совокупность правил, регулирующих отношения между государствами. То, что в этом первоначальном определении не упоминаются лица и международные организации — два наиболее динамичных и жизненно важных элемента современного международного права, свидетельствует о том, насколько далеко продвинулось международное право. Более того, уже неверно рассматривать международное право как просто набор правил; скорее, это быстро развивающийся комплекс правил и влиятельных — хотя и не обязательных — принципов, практик и утверждений в сочетании со все более изощренными структурами и процессами.В самом широком смысле международное право предоставляет нормативные руководящие принципы, а также методы, механизмы и общий концептуальный язык для международных субъектов, то есть в первую очередь суверенных государств, но также все чаще международных организаций и некоторых лиц. Диапазон субъектов и субъектов, непосредственно связанных с международным правом, значительно расширился, выйдя за рамки классических вопросов войны, мира и дипломатии, включив в него права человека, экономические и торговые вопросы, космическое право и международные организации.Хотя международное право является правовым порядком, а не этическим, на него существенно повлияли этические принципы и проблемы, особенно в сфере прав человека.
Международное право отличается от международной вежливости, которая включает юридически необязательную практику, принятую государствами из соображений вежливости (например, приветствие флагов иностранных военных кораблей в море). Кроме того, изучение международного права, или международного публичного права, отличается от области коллизионного права, или международного частного права, которое связано с нормами внутреннего права — как международные юристы называют внутреннее право государств — разные страны, в которых задействованы иностранные элементы.
Международное право — это независимая система права, существующая вне правовых порядков отдельных государств. Он отличается от национальных правовых систем во многих отношениях. Например, хотя Генеральная Ассамблея Организации Объединенных Наций (ООН), в которую входят представители примерно 190 стран, внешне выглядит как законодательный орган, она не имеет полномочий издавать обязательные законы. Скорее, его резолюции служат только в качестве рекомендаций — за исключением особых случаев и для определенных целей в рамках системы ООН, таких как определение бюджета ООН, прием новых членов ООН и, при участии Совета Безопасности, избрание новых судей для Международный Суд (МС).Кроме того, нет системы судов с всеобъемлющей юрисдикцией в международном праве. Юрисдикция Международного суда в отношении спорных дел основана на согласии отдельных участвующих государств. Нет ни международной полиции, ни всеобъемлющей правоохранительной системы, ни высшего исполнительного органа. Совет Безопасности ООН может санкционировать применение силы для принуждения государств к выполнению его решений, но только при определенных и ограниченных обстоятельствах; по сути, должен быть предшествующий акт агрессии или угроза такого акта.Более того, любое такое принудительное действие может быть наложено вето любым из пяти постоянных членов совета (Китай, Франция, Россия, Великобритания и США). Поскольку в ООН нет постоянных вооруженных сил, задействованные силы должны собираться из государств-членов на разовой основе.
Britannica Premium: удовлетворение растущих потребностей искателей знаний. Получите 30% подписки сегодня.
Подпишись сейчас
Международное право — отличительная часть общей структуры международных отношений.Обдумывая ответ на конкретную международную ситуацию, государства обычно принимают во внимание соответствующие международные законы. Хотя значительное внимание неизменно уделяется нарушениям международного права, государства обычно тщательно следят за тем, чтобы их действия соответствовали нормам и принципам международного права, поскольку действия в противном случае будут негативно восприняты международным сообществом. Нормы международного права редко соблюдаются военными средствами или даже с использованием экономических санкций.Вместо этого система поддерживается взаимностью или чувством просвещенного личного интереса. Государства, нарушающие международные правила, теряют доверие, что может нанести им ущерб в будущих отношениях с другими государствами. Таким образом, нарушение договора одним государством в его пользу может побудить другие государства нарушить другие договоры и тем самым нанести ущерб первоначальному нарушителю. Кроме того, обычно понимают, что постоянные нарушения правил поставят под угрозу ценность, которую система приносит сообществу государств, международных организаций и других субъектов.Эта ценность заключается в уверенности, предсказуемости и понимании общей цели в международных делах, которые проистекают из существования набора правил, принятых всеми международными участниками. Международное право также обеспечивает основу и набор процедур для международного взаимодействия, а также общий набор концепций для его понимания.
.