Психопатологія і мистецтво: КРЕАТИВНОСТЬ І ПСИХОПАТОЛОГІЯ

КРЕАТИВНОСТЬ І ПСИХОПАТОЛОГІЯ

ТОП 10:

⇐ ПредыдущаяСтр 8 из 13Следующая ⇒   Арістотель, мабуть, був першим, хто вказав на зв’язок креативности з психічними хворобами. З тих пір пройшли багато років. Інтенсивні дослідження цієї проблеми почалися з XIX в. Серед робіт останніх років слід назвати раніше всього дослідження Ф. Поста, А. Людвига и Г. Айзенка. Ф. Пост вивчив біографії 350 всесвітньо відомих креативных осіб, щоб визначити, наскільки у них були виражені психічні відхилення. Були отримані дані по 291 біографії, з них 48 були художниками візуальних мистецтв, 50 — філологи і мислителі, 45 — учені, 46 — державні діячі і національні лідери, 52 — композитори, романісти і драматурги — 50. Через нечисленність біографії жінок були виключені з подальшого аналізу, хоча кожна з них мала серйозні психіатричні і/або психосексуальні проблеми. У біографіях чоловіків були відмічені суїциди (Э. Хемінгуей, В. Ван Гог, Л. Больцман, П.И. Чайковський). 22 людини робили спроби до здійснення суїциду. На відміну від учених, в групі яких психічні відхилення були виражені в найменшій мірі, романісти і драматурги мали сімейні історії, пов’язані з психіатричними хворобами. Письменники, артисти і інтелектуали мали психосексуальні проблеми. Депресивні стани особливо превалювали у письменників. Алкоголізм був проблемою для письменників, артистів і композиторів, у меншій мірі — для політиків і інтелектуалів і взагалі відсутній в групі учених. А. Людвиг вивчав зв’язки між психічними хворобами і виключно високими креативными досягненнями на матеріалі аналізу біографічної інформації про чоловіків і жінок, які жили в XX в. і досягли виключно високих результатів в мистецтвах, науці, військовій справі, бізнесі, суспільній діяльності. Як джерела використовувалися Американська і Британська енциклопедії. Отримані дані квантифицировались, а головний результат роботи полягав в тому, що по певних особових характеристиках і стані ментального здоров’я можна було передбачати з високою надійністю креативные досягнення впродовж життєвого шляху. Оригінальність дослідження А. Людвига полягала в тому, що, утворивши вибірку знаменитих людей в 1000 чоловік, він виділив в ній дві крайні підгрупи, які увійшли до верхнього (250 чоловік, вищої еліти) і нижнього (249 чоловік, еліта менш високого рівня) квартили. Зокрема, було встановлено на статистично високому рівні значущості, що представники вищої еліти страждали хронічними хворобами і психічними розладами, особливо депресією, алкоголізмом, труднощами адаптації, соматичними проблемами. Були документальні свідоцтва про те, що вони проходили відповідні курси лікування. Г. Айзенк вивчав цю ж проблему декілька в іншому ключі. Він спирався не на біографічний метод, а на психометричні дослідження. Все почалося з того, що в 1952 р. Г. Айзенк припустив, що структуру особи визначають не тільки нейротизм і интроверсия — екстраверсія. Є також третє важливе вимірювання (межа) особистості — психотизм, що є ортогональним і до нейротизму, і до интроверсии, — екстраверсії. Подальший аналіз психотизма показав, що один полюс цієї змінної пов’язаний з такими рисами особистості, як альтруїзм, соціабельність, здатність до емпатії, конвенціоналізм, конформізм. Інший полюс цієї ж змінної пов’язаний з такими рисами особистості, як кримінальність, імпульсивність, ворожість, агресивність, психопатія, шизоїдність, депресивність, афективні розлади тощо. Більш того, при високому рівні психотизму особистість виявляє, з одного боку, високий рівень креативності, а з іншого — агресивність, «холодність», егоцентричність, імпульсивність, антисоціальність, недружність, впертість тощо. Отже, межі психічної норми та патології при розгляді креативності особистості виявляють певну динаміку. Але в наших оцінках ми можемо спиратися на спостереження і аналіз віддаленого результату, іноді – в ретроспективі: і якщо перед нами приклад класичної психопатології, особистість з часом зазнає руйнівного впливу хвороби, втрачає свою цілісність, соціальну та психічну валідність; і навпаки – якщо перед нами людина незвичайна, творча, вектор її розвитку майже завжди спрямований у бік удосконалення і ще більшого творчого розвитку, самоактуалізації та самотрансцеденції.   

нефильтрованный ум. Я, опять я и мы

Творчество и психопатология: нефильтрованный ум

Мы уже видели, что творческие люди не особенно заботятся о создании благоприятного впечатления и свободно выражают свои эмоции, в том числе отрицательные. В этом отношении они похожи на эксцентриков. Но ученые Института диагностики и исследования личности также хотели выяснить, не демонстрируют ли они признаков психопатологии. В этом отношении было интересно сравнить показатели людей с ярко выраженной креативностью с показателями их более заурядных коллег при работе с миннесотским многоаспектным личностным опросником (ММЛО). Этот опросник сравнивает ответы испытуемых с ответами пациентов, у которых была диагностирована депрессия, истерия, паранойя и шизофрения. Творческие личности получили заметно более высокие баллы по этим и другим подобным шкалам, чем обычные люди. Поэтому мы вправе считать их не только смелыми, но и странными. Креативные люди действительно во многих отношениях являются очень необычными. Но правда ли, что риск заболеть депрессией или шизофренией у них выше, чем у остальных? Наиболее простым ответом на этот вопрос был бы следующий: «Нет, неправда». Но с учетом сложности и многогранности темы мой ответ нуждается в пояснении.

Баллы, получаемые по ММЛО людьми, которые эффективно функционируют в обществе, – в их число, конечно же, входят и приглашенные творцы – должны интерпретироваться иначе, чем показатели тех, кто страдает от различных проблем или находится в психиатрических лечебницах. Одним из индикаторов, который отличает творческих личностей от людей с риском психопатологии, является сила эго. Он разрабатывался для того, чтобы выявить людей, способных извлечь пользу из психотерапии. Люди с высокой суммой баллов по данной шкале отличаются умом, находчивостью, реализмом и способностью выдерживать конфронтацию. Творческие люди отличаются большой силой эго, тогда как индивиды с высоким риском развития психических заболеваний имеют слабое эго.

Важность анализа этой и других, психопатологических, шкал ММЛО стала для меня очевидной, когда я консультировал одну организацию, которая только что закончила поиски старшего вице-президента. Один из отвергнутых кандидатов – назовем его Дэн – был хорошо известен в отрасли как очень креативный и дальновидный лидер. Из разговора с членами отборочной комиссии я понял, что его отвергли, в частности, из-за результатов ММЛО. По словам моих собеседников, тест показал, что он «настоящий псих». В мои обязанности входила консультация по использованию психологических тестов для подбора персонала, и я сильно сомневался, что ММЛО подходит для данных целей. Поэтому, с позволения своих нанимателей, я ознакомился с результатами тестирования Дэна. Обычно сила эго не входит в число стандартных результатов – эту шкалу, как правило, используют ученые, и она рассчитывается отдельно. Показатели Дэна по шкалам психопатологии действительно были высокими, однако силу эго никто не рассчитывал. Когда я проанализировал 52 вопроса, которые используются при расчете этого показателя, выяснилось, что Дэн имеет очень сильное эго. Другими словами, не приняв во внимание позитивные аспекты его личности, члены отборочной комиссии упустили возможность найма по-настоящему креативного и харизматичного лидера. Конечно, Дэн был странным. Но он также отличался выдающимся умом и мотивацией и умел воплощать свои оригинальные, а порой и безумные идеи в жизнь. Странный, но смелый и решительный – это про него.

Недавние исследования показали, что эксцентрики, творческие люди и индивиды с риском психопатологии не способны фильтровать постороннюю информацию, которая к ним поступает. Эффективная адаптация требует умения отфильтровывать информацию, которая не имеет мотивационной или стратегической значимости. Эту способность называют латентным торможением (ЛТ), и у творческих людей, а также у эксцентриков и личностей, склонных к психическим заболеваниям, особенно к шизофрении, она развита очень слабо. Однако в этом есть и свои плюсы: так мы получаем доступ к большому количеству отдаленно связанных мыслей и образов, которые люди с эффективно работающими фильтрами просто отсеивают. Эти мысли и образы представляют собой плодородную почву для творческих идей; наша чувствительность повышается, и мы осваиваем новые способы восприятия мира. Но иногда неспособность к фильтрации ведет к перегрузке, и нам становится сложно справляться с потоками информации.

Итак, что же отличает прекрасно функционирующих творческих личностей с низким показателем ЛТ от людей с риском развития психопатологии? На этот вопрос нам помогут ответить Джордан Петерсон и его коллеги. В своем исследовании студентов Гарварда они показали важность высокого интеллекта и хорошо развитой кратковременной памяти. По их мнению, люди с богатыми интеллектуальными ресурсами вполне могут справляться с большими потоками информации, которые поступают в их разум с неразвитыми фильтрами. Их вывод вполне сопоставим с тем, что мы сказали о силе эго. Высокий интеллект и сильное эго позволяют успешно решать сложные задачи и справляться с обилием информации. Без этих ресурсов когнитивная и эмоциональная информация, которая не имеет функциональной важности, может буквально затопить нас.

Анализируя результаты исследования Института диагностики и исследования личности, Маккиннон допускал, что некоторые гости Беркли имели серьезные психологические проблемы, но таких людей было крайне мало. Одним словом, по-настоящему креативные личности имеют слабые места, но обычно в состоянии контролировать их и даже использовать в своей работе. Устойчивый, доброжелательный, счастливый и чрезвычайно коммуникабельный человек станет прекрасным руководителем, ответственным за развлекательные мероприятия в круизах Disney, но смелые выдающиеся творцы обычно имеют неровный, достаточно трудный и сложный характер.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.

Читать книгу целиком

Поделитесь на страничке

Следующая глава >

Психопатологія — Вікіпедія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Психопатоло́гія (грец. ψυχή — душа, грец. πάθος — хвороба і грец. λογος — вчення) — розділ психіатрії та клінічної психології, що вивчає психічні розлади з точки зору медицини й психології. Основні методи — клінічний нагляд і бесіда ^[1]. Є синонімом терміну психіатрія.

Предметом психопатології (психіатрії) є психічні розлади, які описуються на медичній мові, тобто розглядувані з точки зору етиології, патогенезу (мозкові механізми, а не психологічні), клінічних проявів та лікування. На відміну від патопсихології, предметом якої є психологічні механізми розладів, які описуються з опорою на загальнопсихологічні теорії, які зіставляються із механізмами розвитку психічних функцій (зіставлення розвитку психічної функці та її розпаду). Таким чином, об’єкт психопатології та патопсихології є однаковим — психічні розлади, однак предмети є різними.

Наприклад, для ідеаторної апраксії симптоматика (з точки зору медичної семіотики) — утруднення (або неможливість) планування послідовності дій, що з точки зору окремої психопатології є ознакою порушень лобової частини мозку (за іншими даними страждає премоторна зона лобової частки домінантної півкулі). У свою чергу, найбільш частими причинами її розвитку є: пухлини лобових часток, судина патологія або первинно-дегенеративне ураження лобних часток при локальних коркових атрофіях (хвороба Піка, лобно-скронева атрофія тощо)^[2].

• Загальна психопатологія — вивчає основні, властиві багатьом психічним хворобам, закономірності проявлення та розвитку патології психічної діяльності, загальні питання етіології й патогенезу, природу психопатологічних процесів, їх причини, принципи класифікації, методи дослідження й лікування.
• Окрема психопатологія — вивчає окремі психічні захворювання, їх етиологію, патогенез, клініку, закономірності розвитку, способи лікування и відновлення працездатності. Мова при окремих психічних захворюваннях вивчається у рамках медичної семіотики.

1. ↑ Ясперс К. Загальна психопатологія. — М.: Практика, 1997
2. ↑ Жмуров В.А. — Психиатрия. Энциклопедия. 

Тема 2. Історія розвитку поглядів на психічну патологію та її лікування. Історія розвитку патопсихології

Transcription

1 Тема 2. Історія розвитку поглядів на психічну патологію та її лікування. Історія розвитку патопсихології 1. Світова історія розвитку поглядів на психопатологію та її лікування: а) погляд первісних людей на патологію та лікування; б) античні часи; в) Європа у середні віки: демонологія повертається; г)ренесанс і створення притулків; д) XVIII-XIX ст.: моральне лікування; е) початок ХХ ст. 2. Становлення вітчизняної патопсихології. 3. Внесок І.П.Павлова, І.М.Сєчєнова, А.Я.Кожевнікова, В.А.Беца, В.М.Бєхтєрєва, С.С.Корсикова, Б.В.Зейгарник у розвиток вітчизняної психіатрії та патопсихології. Завдання для самостійної роботи 1. Підготувати повідомлення «Розвиток патопсихології в Україні». 2. Підготувати повідомлення біографічного характеру про видатних вчених, які зробили вагомий внесок у становлення та розвиток патопсихології як галузі психологічної науки (2 на вибір). Кожного року 30 % дорослого населення і 20 % дітей та підлітків США (за даними Р. Комера) страждають на серйозні психічні порушення і потребують лікування. Більшість людей мають труднощі в різних аспектах життя і час від часу відчувають сильний стрес, напруження, депресію та інші форми психологічного дискомфорту. У кожному суспільстві як у минулому, так і зараз були і мають місце прояви психічної патології. За Р. Коммером, погляди на її причини та методи лікування були неоднаковими. Погляд первісних людей на патологію та її лікування. Археологи, вивчаючи залишки древніх людей, їх культуру, зробили висновок, що, можливо, в цих суспільствах патологічна поведінка розглядалась як результат впливу злих духів. Щоб вилікувати людину, треба змусити злих духів залишити тіло. Можливо, що цей погляд існував ще в кам’яному віці, пів-мільйону років тому. На деяких черепах, знайдених у Європі та Південній Африці, можна побачити сліди операції, що називається трепанацією — у черепі хворого кам’яним інструментом (трепаном) вирізався круглий отвір. У більш пізніх суспільствах патологічна поведінка теж пояснювалась одержимістю демонами (єгипетські, китайські, єврейські джерела). Патологію лікували вигнанням «бісів» (екзорцизм). Шаман чи жрець читали молитви, вмовляли духів зла, сварили їх, проводили магічні дії, давали людині, одержимій злими духами, пити гіркі рідини. Якщо це не допомагало — людину бичували чи не давали їй їсти. Погляди на патологію та її лікування в античні часи. Найдавнішими джерелами медичних знань, що дійшли до нас (1700 років до н.е.), вважають

2 єгипетські папіруси. Німецький вчений Д. Габерс серед папірусів знайшов декілька рецептів для лікування нервових порушень. У час процвітання грецької і римської цивілізацій, приблизно з 500 р. до н.е., філософи і лікарі почали пропонувати різні пояснення патологічної поведінки. Грецький лікар Алкмеон Кротонський (500 р. до н.е.) першим зрозумів, що мозок є органом психічної діяльності. Він відкрив зорові нерви і висловив припущення, що й інші відчуття відіграють важливу роль у психічній діяльності. Знаменитий старогрецький лікар Гіппократ ( рр. до н.е.) висловив припущення, що причиною психічних розладів є захворювання мозку, а це зумовлене дисгармонією чотирьох рідин: надлишок жовтої жовчі викликає безумну радість, надлишок чорної жовчі — джерело постійної печалі. Він залишив приблизні описи меланхолійних і маніакальних станів, недоумкуватості, імбецильності. На душевнохворих Гіппократ поширював усі відомі на той час принципи лікування. У Стародавньому Римі також існував науковий підхід до лікування психічно хворих. У працях римських лікарів знаходимо навіть класифікації психічних хвороб. Цельс (І-ІІ ст. н.е.) ділив усі психічні захворювання на три групи: гострі гарячкові, хронічні безгарячкові, галюцинаторномаячні. Він пропонував методи лікування, в тому числі й психотерапію. У цей самий час римський лікар Аретей Каппадокійський описав маніакальну та депресивну фазу психозу. Римський лікар Клавдій Гален дав анатомічний опис центральної нервової системи. Римський лікар Целій Авреліан (V ст. н.е.) був першим, хто вважав, що причиною психічних хвороб можуть бути соматичні захворювання. Античні лікарі лікували психічні відхилення, поєднуючи медичні і психологічні засоби. Перш ніж пустити хворому кров чи обмежити свободу його пересування, багато грецьких лікарів спочатку виписували хворому теплу і дружню підтримку, музику, масаж, фізичні вправи і ванни. Погляди на патологію в середні віки. У Європі часів рр. н.е. зросла влада духовенства. Церква заявила про незалежність душі від тілесної оболонки і знищувала усі наукові обґрунтування сутності психічних явищ. Поведінка, що відхилялась від загальноприйнятих норм, розглядалась як свідчення впливу сатани. В усіх країнах Європи почало панувати уявлення про психічно хворих як про одержимих злим духом, дияволом, біснуватих. Якщо в період раннього середньовіччя психічно хворих направляли в монастирі і монахи лікували їх заклинаннями, то вже у XV-XVІ ст. суди святої інквізиції визнавали їх одержимими дияволом, і хворих спалювали на вогнищах. Такі вогнища палали в Європі понад 200 років. У цей період траплялися спалахи масового безумства, коли в багатьох людей були однакові видіння і галюцинації. При одному такому психічному порушенні, тарантизмі, групи людей раптово починали стрибати, роблячи круги, танцювати і битись у конвульсіях. Усі були впевнені, що цих людей вкусив «вовчий павук» — тарантул. За іншої форми масового безумства, лікантропії, люди вважали, що їх душами оволоділи вовки чи інші звірі. Так звані перевертні поводили себе так, як звірі, і уявляли, що їх тіло покрилося

3 шерстю. За В. М. Кузнєцовим та В. М. Чернявсь-ким, Середньовіччя залишило немало цікавих свідчень щодо психічних недуг у самих служителів святої церкви, яких згодом зарахували до лику святих. Так, у своїх видіннях святий Антоній бачив тигрів, вовків, змій, биків, що кидались на нього, кусали його, били рогами. Видіння, схожі на галюцинації при білій гарячці, бачив святий Мартин: перед ним поставав сам Сатана в розкішному одязі, у короні з рогів. Звичайно, ці психічні розлади у відомих діячів церкви не розцінювались як хвороби. Відродився екзорцизм, священики звертались до Бога з молитвами, давали хворим пити свячену воду, гіркі рідини. Якщо це не допомагало — принижували злих духів або ж не давали хворому їсти, сікли його, ошпарювали окропом чи розтягували. У кінці середньовіччя світська влада почала будувати лікарні, взяла на себе турботу про хворих, у тому числі і з психічними порушеннями. Багато психічно хворих почали лікуватись у лікарнях, таких як лікарня Трініті в Англії. Урбанізація, розвиток промисловості поставили перед суспільством проблему ізоляції значної кількості психічнохворих. У великих містах для них почали створювати притулки. Хворих перестали страчувати, однак ставлення до них залишилося жорстоким. Притулки мали жалюгідний вигляд, нагляд за хворими здійснювали люди, які були далекими від медицини. Збуджених, неспокійних хворих приковували ланцюгами. Перший медик, який спеціалізувався на душевних захворюваннях, — німецький лікар Иоган Вейер ( ). Він вважав, що розум теж піддається захворюванням, як і тіло. В Англії психічно хворих доглядали вдома, а сім’ї отримували гроші від місцевого церковного приходу на їх утримання. У різних містах Європи були організовані церквою богодільні для лікування людей з психічними розладами. Найбільш відомі — у м. Гилі в Бельгії. З XV ст. сюди з усіх куточків Європи їхали люди із психічним порушеннями. Місцеві жителі дружелюбно приймали їх. Однак до середини XV ст. в мірі того, як притулки переповнювались, вони перетворювалися на своєрідні в’язниці, де пацієнтів утримували у брудних приміщеннях і поводилися з ними жорстоко. Наприклад, у 1547 р. лондонська Віфлеємська лікарня була віддана місту королем Генріхом VIII для утримування душевнохворих. У цьому притулку пацієнтів тримали в ланцюгах, і вони так кричали, що їх крики було чути в усіх околицях (згодом ця лікарня перетворилась на туристський атракціон). Погляди на патологію та її лікування в ІІІ-ХІХ ст. До 1800 р. у лікуванні душевнохворих з’являється поліпшення. Велика Французька революція створила сприятливі умови для розвитку науки взагалі і психіатрії зокрема. Уряд прийняв низку декретів про поліпшення утримання хворих, створення спеціальної комісії і з реорганізації психіатричної допомоги. У 1792 р. професор медичної школи Філіп Пінель з дозволу Конвенту зняв ланцюги з хворих психіатричної лікарні у Сальпетрієрі. У 1793 р. він став головним лікарем паризького притулку для душевнохворих чоловіків. Філіп Пінель доводив, що хворих слід лікувати з допомогою моральної підтримки, він

4 надавав їм свободу пересування територією лікарні, замінив їх темниці сонячними кімнатами з хорошою вентиляцією, запропонував моральну підтримку і добрі поради як необхідну частину лікування. У самопочутті багатьох людей, які просиділи десятиліття під замком, дуже швидко з’явилися помітні поліпшення, їх випустили на волю. Пізніше Пінель провів подібні реформи в паризькій лікарні для жінок з психічними порушеннями. З того часу почали впроваджувати якісно нові принципи в організацію психіатричної допомоги. Люди з психічними розладами офіційно визнавалися хворими, притулки отримали назву психіатричних лікарень, з’явилися передумови для організації лікування, наукового узагальнення і систематизації спостережень. Ці гуманістичні ідеї почали поширюватись і в інших країнах. Так, англієць Вільям Тюк провів схожі реформи на півночі Англії. У 1796 р. він заснував Йоркський притулок, де майже 30 пацієнтів з психічними порушеннями жили як гості в тихих сільських будиночках, їх лікували поєднанням відпочинку, молитви та ручної праці. Методи Пінеля і Тюка поширились Європою та США. У США Бенджамін Раш вимагав, щоб з пацієнтами працювали розумні і чуйні співробітники, які читали б їм, розмовляли з ними і виводили на прогулянки. Шкільна вчителька Дороті Дікс досягла того, що людяність у турботі про душевнохворих стала предметом уваги суспільства. Завдяки діяльності (їздила штатами і розповідала про жахи, які бачила в лікарнях, закликала до реформ) уряд почав витрачати більше грошей на лікування хворих з психічними порушеннями. Кожен штат ніс відповідальність за розвиток національної системи лікарень для душевнохворих. У 1837 р. шотландський лікар О. Коннолі запропонував повністю ліквідувати усі форми утиску хворих, приниження їх людської гідності. Проте вони ще довго зберігались у Німеччині та США. Цьому сприяли різні пануючі філософські погляди. Так, Е. Кант вважав, що психіатрія — це не медична наука, що психічно хворі належать до компетенції не лікарів, а філософів. Тому їхнім лікуванням займалися філософи. Вони ж і викладали психіатрію. На думку німецьких психіатрів-філософів, психоз треба розглядати як хворобу душі, що є наслідком злої волі або ж гріха. Філософи не визнавали ролі соматичних порушень у виникненні психічних розладів. У німецькій психіатрії існувала школа соматиків. її представники причиною душевних розладів вважали соматичні захворювання. Наукові погляди в німецькій психіатрії розвивав В. Грізінгер (1876). Він вважав, що основою психічних порушень є патологічні процеси в мозку. Погляди німецьких психіатрів-соматиків сприяли зближенню психіатрії із загальною медициною і мали позитивний вплив на розвиток психіатрії як у Німеччині, так і за її межами. Після реформи Ф. Пінеля склалися хороші умови для спостереження і наукового аналізу психічних порушень у хворих психіатричних лікарень. Завдяки цьому вже в 30-ті роки ХіХ ст. були отримані важливі наукові результати. У 1882 р. А. Бейль описав прогресивний параліч божевільних. У цей самий період И. Ескіроль виділив клінічні критерії ілюзій, а И. Фальре дав клінічні характеристики алкогольного психозу, циркулярного психозу,

5 психічних порушень при епілепсії. Цими працями французьких психіатрів було покладено початок створення класифікації психозів. До 1850-х років у багатьох лікарнях Європи і США немало пацієнтів вилікувалось і були виписані. Однак до кінця ХІХ ст. ситуація змінилася на гірше: — труднощі з персоналом; — не всі пацієнти могли вилікуватися лише внаслідок гуманного ставлення до них; — у міру того, як усе більше пацієнтів щезало в далеких від цивілізацій лікарнях, люди доходили думки, що всі психічно хворі — дивні і небезпечні; відповідно знизилась благодійність. На початку XX ст. тривала госпіталізація знову стала звичним явищем. Початок XX ст. Виділяється дві точки зору на причини виникнення психічних порушень: — соматогенна: патології поведінки зумовлені фізичними причинами. У 1883 р. німець Еміль Крепелін довів, що такий фізичний фактор, як втома, може бути причиною психічної дисфункції. Було запропоновано багато способів лікування психічнох-ворих, але нічого не працювало (видалення зубів, мигдалин, хірургічне розсікання деяких нервових волокон у головному мозку). У 1950-ті роки було відкрито деякі ефективні засоби; — психогенна: причини психічної хвороби слід шукати в психології. Цей погляд виявився перспективним, коли з’явився гіпноз — процедура, що вводить людей у транс, тобто в такий психічний стан, коли вони особливо добре піддаються впливу. Ще в 1778 р. австрійський лікар Месмер лікував гіпнозом пацієнтів з істеричними розладами і тілесними хворобами: паралічі, у яких не було явних фізичних причин. Двоє французьких лікарів — Бернхайм і Лебо показали, що під впливом гіпнозу істеричні припадки можна викликати у здорових людей. Віденський лікар Бретер вивчав вплив гіпнозу на істерію (під гіпнозом пацієнт розповідав про події, які змусили його страждати, а прокидався без симптомів істерії). Фройд розробив теорію психоаналізу, за якою багато форм психічної патології мають психогенний характер. Загалом початок XX ст. (завдяки успіхам психіатрії, досягнути внаслідок клінічного вивчення психічних розладів, та розвитку експериментальної психології) ознаменувався виникненням нової галузі психологічної науки, що отримала назву патологічна психологія. Однією з перших узагальнювальних праць із патопсихології була «Психопатологія у застосуванні до психології» швейцарського психіатра Г. Штеррінга. Становлення вітчизняної патопсихології. У феодальній Російській імперії теж панували релігійно-містичні погляди на психічні хвороби, але ставлення до хворих було м’яким. їх вважали жертвами Божої кари або ж порчі. З XI ст. юродиві, блаженні проживали при монастирях. У 1554 р. Іван Грозний видав указ, у якому вимагав від монастирів турбуватися про «малоумних», забезпечувати їм харчування і догляд. Така форма піклування про хворих існувала до XVIII ст. А наприкінці царювання Петра І з’явився царський указ про заборону посилати психічно хворих у монастирі і про влаштування для них спеціальних будинків. Закон від р. так регламентує діяльність таких будинків:…»чтобы дом был

6 избран довольно просторный и крепкий, чтобы утечки из него учинить неможно было. Такой дом нужно снабдить пристойным, добросердечным, твердым и исправным надзирателем и нужным числом людей смотрения, услужения и прокормления сумасшедших, к чему нанимать можно или из отставных солдат добрых и исправных, или же иных людей за добровольную плату, кои бы обходились с сумасшедшими человеколюбиво, но притом имели за ними крепкое и неослабное во всякое время смотрение, чтоб сумасшедший сам себе и никому вреда не учинил». У 1776 р. у Москві було відкрито Катерининську лікарню з відділенням для душевнохворих. У 1782 р. у Петербурзі було збудовано Обухівську лікарню з психіатричним відділенням, а в 1832 р. у Петербурзі закінчили будівництво психіатричної лікарні «Всех скорбящих» (згодом — лікарня ім. Фореля). В організації роботи цієї лікарні діяльну участь брав І. Ф. Рюль. Він створив статут лікарні, яким передбачалося ввічливе і м’яке звертання до хворих, заборонялось говорити хворому «ти». Після 1864 р. на земські управи було покладено будівництво психіатричних лікарень (було збудовано Харківську, Одеську, Казанську, Новгородську, Тверську психіатричні лікарні, психіатричні відділення в Московському і Петербурзькому військових госпіталях). Розуміння душевних розладів як хвороби визначало й характер будівництва лікарень — для лікування, а не для притулку. Очолили психіатричні лікарні лікарі, які мали підготовку з психіатрії. А це, у свою чергу, створювало умови для встановлення медичного режиму, догляду, методів лікування і аналізу спостережень. Професор хірургії та психіатрії Харківського університету П. А. Бутківський у підручнику з психіатрії (1834 р., це був перший підручник з психіатрії російською мовою) закликав гуманно ставитись до хворих: «.ми повинні показувати усю ніжність і співчуття до тих, хто втратив розум, не заковуючи цих нещасних, як злочинців, у кайдани, темниці чи смердючі мокрі прірви смиренних будинків, куди співчутливий погляд людства ніколи не проникає і де ї’х… демонструють, ніби диких звірів тим, хто від ситості і дурної цікавості знаходять задоволення бачити сих нещасних страждальців». Розвиток психіатрії завдячує діяльності В. X. Кандинського (висунув вчення про псевдогалюцинації), В. П. Осипову, I. П. Павлову, П. Б. Ганнушкіну (вивчали психічні процеси, а також психози як діяльність всього мозку, усіх ланцюгів центральної нервової системи), П. К. Анохіна, Г. Н. Крижанівського. Патофізіологічні напрями розробляв у своїх працях В. П. Протопопов, який створив на Україні своєрідну школу вчених-психіатрів. Серед них — И. А. Поліщук — його біохімічні дослідження доводять матеріалістичну природу психічних хвороб, дозволяють виділити досить специфічні біохімічні синдроми при психічних розладах. В Україні працювали і такі відомі вчені-клініцисти, як Т. I. Юдін, Є.А. Попов, К. I. Платонов, Я. П. Фрумкін, П. В. Бі-рюкович, I. Я. Завілянський та ін. З розвитком експериментальної психології все більше зростав інтерес психіатрів, психоневрологів до психології, що надалі стало основою становлення патопсихології.

7 Розвиток вітчизняної патопсихології відзначався наявністю міцних природничо-наукових традицій, закладених працями I. М. Сєченова, О. О. Ухтомського, В. М. Бехтерєва, I. П. Павлова та ін. Основоположником патопсихологічного напряму в Росії є В. М. Бехтерєв, організатор широких експериментально-психологічних досліджень порушень психічної діяльності. Свої патопсихологічні дослідження проводив у лабораторії і клініці душевних і нервових хвороб Військово-медичної академії у Петербурзі. Заснував Психоневрологічний інститут, організував власну психологічну школу. У працях В. М. Бехтерєва та його учнів було отримано багатий конкретний матеріал про особливості асоціативної діяльності, мислення, мовлення, уваги, розумової працездатності в різних категорій хворих порівняно із здоровими відповідного віку, статі та освіти. В. М. Бехтерєв, С. Д. Владичко, В. Я. Анфімов та інші вчені було розробили багато методик експериментально-психологічного дослідження душевнохворих, деякі з яких (методика порівняння понять, визначення понять) увійшли до найбільш уживаних у радянській патопсихології. Вагомими для сучасної патопсихології є сформульовані В. М. Бехтерєвим та С. Д. Владичко вимоги до методик: простота (для вирішення експериментальних завдань досліджувані повинні володіти особливими знаннями, навичками), портативність (можливість дослідження безпосередньо біля ліжка хворого, поза лабораторною обстановкою), попереднє випробування методики на великій кількості здорових людей відповідного віку, статі, освіти. А. Ф. Лазурський (учень В. М. Бехтерєва), завідувач психологічної лабораторії у заснованому В. М. Бехтерєвим Психоневрологічному інституті, організатор власної психологічної школи, розробив природний експеримент для педагогічної практики, який був впроваджений і в клінічну практику. У клініці природний експеримент застосовувався в ході організації дозвілля хворих, їх занять і розваг — із спеціальною метою давались арифметичні задачі, ребуси, загадки, завдання відтворити пропущені літери та склади в тексті та ін. Іншим центром, у якому розвивалася клінічна психологія, була психіатрична клініка С. С. Корсакова в Москві. (С. С. Корсаков багато зробив для організації психіатричної допомоги, реформування принципів догляду за психічно хворими; описав поліневритичний психоз, довівши, що психопатологія може бути зумовлена ураженням мозку і взагалі нервової тканини; на міжнародному з’їзді в 1897 р. цей поліневритичний психоз назвали хворобою Корсакова, що визнали психіатри всього світу.) У цій клініці в 1886 р. була організована друга в Росії психологічна лабораторія, якою завідував А. А. Токарський. С. С. Корсаков, як і всі представники прогресивних напрямів у психіатрії, дотримувався тієї думки, що знання основ психологічної науки дає можливість правильно розуміти розлад психічної діяльності психічно хворої людини. А. А. Токарський в одній із своїх статей доводив, що відхилення інтелектуальної діяльності хворих не зводяться до розладу окремих здібностей, а що йдеться про складні форми порушень усієї цілеспрямованої мислительної діяльності. Усе більше зростав інтерес психіатрів, невропатологів до експериментальної психології. Це проявлялося зокрема і в тому, що низка

8 засідань Московського товариства психіатрів була присвячена ознайомленню з методами психологічного дослідження. Напередодні Великої Жовтневої соціалістичної революції у Росії почала формуватись експериментальна патопсихологія: у 1911 р. вийшла книга О. М. Бернштейна, присвячена опису методик експериментально-психологічного дослідження. У тому самому році Ф. Г. Рибаков видав свій «Атлас психологічного дослідження особистості». Б. В. Зейгарник відзначає велику співдружність провідних психіатрів і невропатологів того часу з психологами. Багато з них, наприклад, С. С. Корсаков, В. М. Бехтерєв, А. і. Сербський, Г. і. Россолімо, О. М. Бернштейн, В. А. Гіляровський були самі провідниками передових ідей психології свого часу і сприяли розвитку психології в науково-організаційному напрямі. Вони починали свої лекції з основ психологічної науки, були членами психологічних наукових товариств, редакторами психологічних журналів і т.д. Велику роль у становленні патопсихології як певної галузі знань відіграли ідеї про предметну діяльність відомого радянського психолога Л. С. Виготського, які далі розвинули в загальній психології його учні й співробітники О. М. Леонтьєв, О. Р. Лурія, П. Я. Гальперін, Л. і. Божович, А. В. Запорожець та ін. Л. С. Виготський висунув положення про те, що: 1) мозок людини має інші принципи організації функцій, ніж мозок тварини; 2) розвиток вищих психічних функцій не визначається лише однією морфологічною структурою мозку; психічні процеси не виникають в результаті одного лише дозрівання мозкових структур, вони формуються в процесі життя в результаті навчання, виховання, спілкування і засвоєння досвіду людства; 3) ураження одних і тих самих ділянок кори має різне значення на різних етапах психічного розвитку. Ці положення багато в чому визначили шлях патопсихологічних та нейропсихологічних досліджень. Сам Л. С. Виготський своїми експериментальними дослідженнями поклав початок вивчення розпаду мислення. Для побудови своєї теорії про вищі психічні функції він використовував дані патопсихологічних досліджень. Інтенсивні експериментально-психологічні дослідження проводились у Ленінградському інституті мозку ім. В. М. Бехтерєва протягом декількох десятиліть під керівництвом В. М. Мясище-ва. Він прагнув поєднувати психіатрію та психологію та впроваджувати об’єктивні методи дослідження хворих у психіатричні клініки. Були розроблені методики об’єктивної реєстрації емоційних компонентів психічної діяльності людини (як об’єктивний показник використовували електрошкірна характеристика людини, що реєструвалася за допомогою гальванометра). Низка праць, виконаних у відділі Ленінградського інституту мозку, були присвячені аналізу будови трудової діяльності хворих, вивченню впливу ставлення хворих до праці на їхню працездатність. На основі цих досліджень В. М. Мясищев висунув положення про те, що порушення працездатності слід розглядати як основний прояв душевної хвороби людини і що показник працездатності є одним з критеріїв психічного стану хворого. Роботи

9 ленінградської школи патопсихологів цього періоду не втратили до цих пір свого актуального значення як за змістом, так і за експериментальними методиками. У ці самі роки було проведено низку досліджень у психологічній лабораторії Центрального науково-дослідного інституту експертизи працездатності, створеного вперше у світі в СРСР. З цієї лабораторії вийшли праці, присвячені особливостям інтелектуальної діяльності хворих, які перенесли травми головного мозку, характеристиці психічної діяльності і працездатності хворих епілепсією та шизофренією. У роки війни ( ) патопсихологи включились у відновлювальну роботу в нейрохірургічних госпіталях. Предметом патопсихологічних досліджень стають порушення психічної діяльності, спричинені травмами головного мозку, та їх відновлення. Однією з провідних у галузі патопсихології є проблема розладу пізнавальної діяльності. Робота в цій галузі велась у різних напрямах: досліджувались зміни особистісного компоненту у структурі розладів пізнавальних процесів (лабораторія Московського інституту психіатрії і лабораторія патопсихології факультету психології МГУ), розроблялося питання про зв’язок порушень пізнавальних процесів з процесом актуалізації знань (лабораторія Інституту психіатрії Академії медичних наук). Інша лінія досліджень спрямована на психологічний аналіз спостережуваних у психіатричній клініці порушень особистості. Проводились дослідження змін ієрархічної побудови мотивів, їх смислотвірної функції; досліджується внутрішня картина хвороби при різних психічних захворюваннях (лабораторія патопсихології факультету психології МГУ, патопсихологічна лабораторія Московського інституту психіатрії). Використовуючи теорію установки Д. М. Узнадзе, низка психологів і психіатрів Грузії вивчають порушення установок при різних формах психічних захворювань. З розвитком патопсихології розширювались патопсихологічні дослідження в експертній практиці: судово-психіатричній та трудовій. Проблема трудової і соціальної реабілітації приваблювала увагу представників різних спеціальностей; розширювалась мережа лабораторій з відновлення як окремих порушених функцій, так і працездатності хворих людей. Особливого розвитку набули патопсихологічні дослідження у дитячих психоневрологічних закладах. Розроблялись методики, що сприяли ранній діагностиці розумової відсталості; проводився аналіз складних картин слабоумства та недорозвитку в дитячому віці з метою пошуків додаткових диференціально-діагностичних ознак та симптомів; на основі положення Л. С. Виготського про зону найближчого розвитку розроблялась низка методик навчального експерименту, спрямованих на виявлення прогностично важливих ознак научуваності дітей. На всесоюзних з’їздах психологів (1959, 1963 і 1971 рр.) були широко представлені доповіді патопсихологів, які зосереджувались навколо наступних проблем: значення патопсихології для теорії загальної психології, проблема компенсації, проблема патології мислення та особистості.

10 Відомим представником вітчизняної патопсихології є психолог із світовим ім’ям — Блюма Вольфівна Зейгарник ( ). Вона розробила теоретичні основи патопсихології, описала характер патологічного протікання окремих психічних процесів, сформулювала важливі принципи роботи патопсихолога. Була ученицею Курта Левіна, їй належить відоме дослідження з проблеми запам’ятання завершених і незавершених^дій, що отримали надалі назву «ефект, чи феномен Зейгарник». Його суть полягає в тому, що незавершені дії запам’ятовуються людиною набагато краще, ніж завершені. Багато років Б. В. Зейгарник завідувала лабораторією експериментальної патопсихології у лікарні ім. П. Б. Ганнушкіна. Нею накопичений величезний експериментальний матеріал, який ліг в основу її книг з патопсихології. Блюма Вольфівна завжди поєднувала наукову та практичну роботу, розробляла проблеми патопсихології на основі ідей Л. С. Виготського і діяльнісного підходу у психології. Блюма Вольфівна Зейгарник разом з Олександром Романовичем Лурія багато років очолювала кафедру нейро- і патопсихології Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова. Серед її учнів такі відомі психологи, як Ю. Ф. Поляков, О. Т. Соколова, А. С. Співаковська, Б. С. Братусь, А. Д. Кошелева та ін.

Психоаналіз — Вікіпедія

Психоаналіз (англ. Psychoanalysis) — спосіб інтроспекції людини, що передбачає систематичне пояснення несвідомих зв’язків та процесів. Більш конкретно — група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів психотерапії невротичних розладів.

Засоби психоаналізу присутні у буддизмі та деяких індуїстських віруваннях, однак як науково-терапевтичний метод вивчення людини він був сформульований та поширився у Західній Європі та Америці у XX ст.^[1]

Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 — початку 20 століття Зиґмунд Фрейд (фрейдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фрейда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем, та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні всієї культури 20 ст., запропонувавши людству новий світогляд.

Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу твердження про існування психічного несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії.

Психоаналіз опирається на клінічні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, процеси придушення, опору, перенесення тощо.

Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо — тілесною енергією, сексуальним бажанням, і поступово розвивається через культурну зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності.

В часи Фрейда у психології панувало сприйняття людини як розумної істоти, яка повністю усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фрейда пропонувала іншу картину, згідно з якою людина перебуває у стані неперервного конфлікту, джерела якого належать до сфери неусвідомлюваних сексуальних та агресивних спрямувань.

Психоаналіз називають психодинамічною теорією: він вважає поведінку людини детермінованою складною взаємодією (динамікою) конкурентних психічних сил.

Роком народження психоаналізу прийнято вважати 1880, коли Йозеф Броєр, колега й товариш Фрейда, повідомив йому про свої спостереження щодо пацієнтки Анни О. (Берта Паппенгейм), яка, розповідаючи про себе, схоже, вилікувалася від симптомів істерії. Під час терапії була використана техніка гіпнозу. Фрейд почав використовувати ту ж саму техніку зі своїми пацієнтами і підтвердив результати Броєра. Ці спостереження були опубліковані в спільній праці «Дослідження істерії», де було висунуто припущення, що симптоми цього захворювання виявляються замаскованими спогадами про забуті травмуючі події. Причину забування цих подій Фрейд вбачав у конфлікті між певними імпульсами, що пов’язані з даними подіями та моральними засадами.

Пізніше Броєр відійшов від досліджень. Працюючи окремо, Фрейд визначив, що пацієнт може наблизитися до розкриття забутих подій не тільки під час гіпнозу, але й при використанні техніки вільних асоціацій. Ряд клінічних досліджень також показав, що ця техніка дієва не лише з істерією, але й із неврозом нав’язливих станів сексуальної природи, який нерідко виникає в дитячому віці. Фрейд вводить термін «едипів комплекс» для позначення дитячих переживань, пов’язаних з несвідомим бажанням володіти одним з батьків протилежної статі та суперництвом з батьком спільної статі.

В період з 1895 по 1905 рік інновації Фройда призвели до розвитку його теорії. Було розроблено топографічну модель психіки, яку вчений поділив на три секції: несвідоме, предсвідоме та свідоме. Він класифікував захисні механізми, які заважають деяким субстанціям з неусвідомленого потрапити до сфери усвідомленого. Однією з найдієвіших технік, що дозволяє розкрити неувідомлені бажання, Фрейд вважав тлумачення сновидінь, бо під час сну ці захисні механізми послаблюють свою діяльність.

В 1923 році Фрейд сформулював теорію функціонування психіки в термінах її структурної організації. Психічні функції було згруповано за роллю, яку вони відігравали у внутрішньому психічному конфлікті. Фрейд виокремив три основні структури психіки: Воно (Ід), Я (Еґо) та Над-Я (Супер-Еґо).

Теорія Зиґмунда Фройда зазнала багато критики з боку його сучасників-вчених. Вчений світ визнав право психоаналізу на існування тільки після того, як в 1906 році Фройда підтримав Карл Ґустав Юнґ. Проте пізніше Юнг та деякі інші послідовники Фройда (Адлер, Ранк, Ференці) відокремилися від нього й започаткували свої психоаналітичні школи як альтернативні фройдівському вченню.

Фрейдизм[ред. | ред. код]

Згідно з Фрейдом, початком та основою психічного життя людини є різноманітні біологічні механізми. Так, він вважав, що у кожній людині закладені потяги до інцесту, канібалізму та жага вбивства. Фрейд наполягав на тому, що духовний онтогенез людини скорочено повторює хід розвитку людства, через те, що у своїх психічних структурах кожна людина несе тягар переживань віддалених предків.

Вкрай важливу роль у формуванні людини відіграють два глобальних космічних інстинкти: Ерос (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, самозбереження) і Танатос (інстинкт смерті, агресії, деструкції). Людська життєдіяльність, за Фрейдом, — це боротьба цих двох вічних сил, і саме вони є двигунами прогресу.

Носієм статевого інстинкту є психічна енергія з сексуальним забарвленням (лібідо).

Неусвідомлені (в першу чергу, сексуальні) прагнення особистості складають її потенціал і основне джерело активності, дають мотивацію для дій. В силу неможливості задоволення інстинктивних потреб в їх природній формі через соціальні нормативні обмеження, людина шукає компроміс між глибинним потягом та суспільно прийнятною формою його реалізації.

Структурна модель психіки[ред. | ред. код]

Метафора айсберга часто використовується для пояснення взаємовідносин елементів психічного

Модель особистості, створена Фройдом, являє собою трьохповерхову формацію:

• нижній поверх (Воно), найпримітивніша інстанція, що охоплює все природжене, генетично первинне, підпорядковане принципу задоволення й нічого не знає ані про реальність, ані про суспільство. Вона споконвічно ірраціональна й аморальна; її вимоги повинна задовольняти інстанція Я (Еґо)
• середній поверх (Я) відповідає принципу реальності, виробляючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища, справлятися з його вимогами. Я — посередник між стимулами, що йдуть як з навколишнього світу, так і із глибин організму, з одного боку, і відповідними руховими реакціями з іншого. До функцій Я відноситься самозбереження організму, запам’ятовування досвіду зовнішніх впливів, запобігання загрозливим впливам, контроль над вимогами інстинктів (що виходять від Воно)
• верхній поверх (Над-Я) служить джерелом моральних і релігійних почуттів, є контролюючим і караючим агентом. Якщо Воно визначене генетично, а Я — продукт індивідуального досвіду, то Над-Я — продукт впливів, що виходять від інших людей. Виникає в ранньому дитинстві і залишається практично незмінним у наступні роки.

Найбільш жорстокі, войовничі поверхи — Воно та Над-Я. Вони з двох боків атакують Я, породжуючи невротичний тип поведінки. Оскільки з розвитком суспільства поверх Над-Я неминуюче збільшується, стає більш масивним і важким, то і вся історія людства розглядається Фройдом як історія прогресуючого психозу.

Комплекс Едіпа[ред. | ред. код]

Фрейд надавав важливої ролі в формуванні та життєдіяльності особистості також едиповому комплексу. Досліджуючи сновидіння своїх пацієнтів, Фрейд звернув увагу на те, що значна частина них з обуренням розповідали йому сновидіння, основним мотивом яких був статевий зв’язок з матір’ю (інцест). Виділивши це в деяку тенденцію, Фрейд робить висновок, що найперше соціальне прагнення людини спрямовано на мати, в той час як найперше насильницьке бажання і ненависть спрямовані на батька.

В комплексі Едіпа, як вважав Фрейд, «завершується інфантильна сексуальність, яка справляє вирішальний вплив своєю дією на сексуальність дорослих. Перед кожним новонародженим стоїть завдання подолати комплекс Едіпа, хто не в змозі це зробити, хворіє на невроз».

Захисні механізми психіки[ред. | ред. код]

Постійне протистояння трьох сфер особистості в значній мірі пом’якшується спеціальними «захисними механізмами», які створилися в результаті еволюції людини. Найважливішими з неусвідомлених механізмів захисту, що покликані забезпечити цілісність і стабільність особистості в умовах конфлікту суперечливих імпульсів та прагнень, Фрейд вважав такі:

• сублімація — процес перетворення і переадресування сексуальної енергії в різноманітні форми діяльності, прийнятні для індивіда та суспільства; різновидом сублімації є творчість
• витіснення — несвідоме усунення індивідом мотивів своїх дій зі сфери свідомого
• регресія — перехід на більш примітивний рівень мислення і поведінки
• проекція — неусвідомлене перенесення, приписування своїх власних відчуттів, уявлень, бажань, думок, потягів, а також часто «ганебних» несвідомих прагнень іншим людям
• раціоналізація — несвідоме прагнення індивіда до раціонального обґрунтування своїх ідей і поведінки навіть в тих випадках, коли вони ірраціональні
• реактивна формація — зміна неприємної для свідомості тенденції на більш прийнятну або ж протилежну
• фіксація поведінки — тенденція Я до збереження апробованих, ефективних стереотипів поведінки, зміна яких може призвести до патологічного нав’язливого прагнення до повторень.
• інтелектуалізація — це спроба вийти з емоційно загрозливої ситуації шляхом обговорення її змісту в абстрактних, інтелектуалізованих термінах.
• заміщення — воно виражається в частковому, другорядному задоволенні неприємного імпульсу якимось іншим методом.

Стадії розвитку особистості[ред. | ред. код]

Фрейд вважав, що в процесі життя людина проходить кілька етапів, які відрізняються один від одного способом фіксації лібідо, способом задоволення інстинкта життя. При цьому Фрейд приділяє особливу увагу тому, яким саме чином відбувається фіксація і чи потребує людина сторонній об’єкт для цього. Виходячи з цього, він виділяв кілька стадій психічного генезу протягом дитинства

• оральна стадія (0-1 рік) характеризується тим, що головне джерело задоволення концентрується на зоні активності, пов’язаній з годуванням; основна ерогенна зона на цій стадії — рот
• анальна стадія (1-3 роки), під час якої лібідо концентрується навколо ануса; дитяча сексуальність знаходить своє задоволення в оволодінні функціями дефекації, випорожнення
• фалічна стадія (3-5 років) характеризує найвищий ступінь дитячої сексуальності; головною ерогенною зоною стають статеві органи; до сих пір дитяча сексуальність була аутоеротичною, зараз же вона стає предметною, тобто діти починають відчувати сексуальний потяг до дорослих людей
• латентна стадія (5-12 років) характеризується зниженням статевого інтересу; психічна інстанція Я повністю контролює потреби Воно
• генітальна стадія (12-18 років) характеризується поверненням дитячих сексуальних прагнень, тепер усі ерогенні зони об’єднуються, і підліток прагне однієї мети — нормального сексуального спілкування. Проте на цій стадії Я має опиратися агресивним імпульсам Воно, які знову дають про себе знати. Так, в цей час може знов з’явитися едипів комплекс.

Аналітична психологія Юнга[ред. | ред. код]

Аналітична психологія — напрямок неофрейдизму, засновником якого є швейцарський психолог і культуролог К. Г. Юнг. Це вчення ґрунтується на понятті колективного неусвідомленого, в якому знайшли відображення дані антропології, етнографії, історії культури і релігії, проаналізовані Юнгом в аспекті біологічної еволюції і культурно-історичного розвитку, і яке проявляється у психіці індивіда. Як одиниці аналізу психіки Юнг запропонував поняття архетипу як вродженого зразка поводження, що відповідає різним пластам психіки людини: тварини, загальнолюдського, родового, сімейного та індивідуального. Енергетика архетипу обумовлена тим, що він є проявом лібідо. Крім поняття колективного несвідомого Юнг дав опис екстравертований (спрямований переважно на зовнішній світ) і інтровертований (спрямований на внутрішній, суб’єктивний світ) установок.

Психологія Еґо[ред. | ред. код]

Психологія Его була вперше представлена Фрейдом в книзі «Заторможення, Симптоми, Страхи» в 1926 році. Значним вкладом вважається робота Анни Фрейд з оборонних механізмів підсвідомості, що була опублікована в книзі «Его та оборонні механізми»(в 1936).

Теорія була вдосконалена Хартманом, Ловенштайном та Крісом в серіях публікацій та книг виданих з 1939-го до пізніх 1960-х. Лео Беллак долучився пізніше. Серія викладених тез порівнюється з пізнішими наробками когнітивної теорії та містить у собі такі поняття відносно автономних функцій его як: ментальні функції не залежні, принаймні на початку, на внутрішньопсихічному конфлікті. Ці функції включають: сенсорне сприйняття, моторику, символьні асоціації, логічне мислення, мовлення, абстрактне мислення, взаємодію, орієнтацію, концентрацію, оцінку рівня небезпеки, оцінку реальності, адаптацію, вміння приймати важливі рішення, гігієну та силу інстинкту самозбереження. Фрейд відмічав що розум може використовувати метод заторможення щоб втрутитись в роботу цих функцій для уникнення болісних емоційних спогадів. Пізніше (в 1950) Хартман зазначив що таким чином в роботі даних функцій можуть відбуватись збої.

В 1964-ому Фрош описав відмінності в групи людей котрі демонстрували вміння адекватно оцінити ситуацію, проте при взаємодії робили все задля знищення добрих відносин з навколишнім світом.

Згідно психології его, сила его, описана в 1975 році Отто Кернбергом, включає в себе вміння контролю над оральними, сексуальними та деструктивними імпульсами; вміння підвищувати свій больовий поріг; вміння контролювати свою бурну фантазію. Синтетичні функції, на відміну від автономних, постають в процесі розвитку его та служать для ліквідації конфліктів в його функціях. Ці оборонні дії синтетичних функцій спрямовані на захист свідомості від усвідомлення заборонених імпульсів та думок. Головною метою психології его є — виявити які функції є основними, а які походять від бажань, наслідків чи захисту его. Проте, автономні функції его можуть вторинно порушуватись через несвідомі конфлікти. На приклад, пацієнт може мати істеричну амнезію (при тому що пам’ять це автономна функція) через внутрішньопсихічний конфлікт (не бажання пам’ятати оскільки спогади завдають біль).

Зібрані разом, усі вище перелічені класичні теорії представляють собою групу метапсихологічних припущень, що дає змогу провести аналіз усіх секцій процесу мислення людини. Загалом є шість пунктів відносно котрих можна провести аналіз підсвідомих процесів, п’ять з них були описані Фрейдом, шоста додана Хартманом: 1. Топографічний 2. Динамічний (теорія конфлікту) 3. Економічний (теорія потоку енергії) 4. Структурний 5. Генетичний (теорії відносно походження та розвитку певних психологічних функцій) 6. Адаптаційний (психологічний феномен у ввідношенні до зовнішнього світу).

Інтерперсональний психоаналіз[ред. | ред. код]

Інтерперсональний психоаналіз фокусується на нюансах міжособистісних інтреакцій, особливо на тому як індивідууми намагаються захиститись від нападів тривоги встановлюючи контакти з іншими. Такий тип поведінки вступає в конфронтацію з первинними психічними процесами, як і описано в класичному психоаналізі. Теорія інтерперсонального психоаналізу була вперше представленою Гербертом «Геррі» Стаком Салліваном, та в подальшому розвиненою Фрідою Фромм-Ріхман, Кларою Томпсон, Еріхом Фроммом, та всіма іншими хто сприяв заснуванню Білого Інституту ім. Вільяма Алансона та розвитку Інтерперсонального психоаналізу в загальному.

Теорія об’єктних відносин[ред. | ред. код]

Теорія об’єктних відносин — модель, система психологічних поглядів, існуюча в рамках психодинамічного підходу, відштовхується від припущення, що психіка складається з «внутрішніх об’єктів», що являють собою інтерналізовані зовнішні об’єкти: людей і елементів їх функціонування. В рамках цієї моделі психічні функції пояснюються з точки зору відносин між внутрішніми об’єктами.
Перші роботи в рамках цієї теорії були написані Мелані Кляйн, Рональдом Фейрбейрном, Дональдом Віннікоттом і Майклом Балинтом. На їх основі навіть сформувалася самостійна, британська школа психоаналізу. Серед інших дослідників, які написали значущі роботи в рамках цієї моделі, можна перерахувати Отто Кернберга, Ганса Левальда, Вільяма Мейснера, Арнольда моделлю, Шефера, Стопорова, Хайнца Кохута і Л. В. Сандлера.
Фактично, теорія об’єктних відносин виникає з спостережень самого Фрейда щодо впливу об’єктів на розвиток Я, але Фрейд не вважається об’єктним теоретиком, оскільки його класичне поняття об’єкта, це те що допомагає задовольнити вимоги Воно (як їжа задовольняє голод). Деякі теоретики, зокрема Отто Кернберг, зробили спробу об’єднати різноманітні аспекти теорії об’єктних відносин з класичною фрейдівською теорією.

Психоаналіз Лакана[ред. | ред. код]

Школа психоаналізу Лакана намагається інтегрувати в психоаналіз техніки структурної лінгвістики та філософічні погляди Фрідріха Хегеля. Особливої популярності набула в Франції та певних частинах Латинської Америки. Лаканіанський психоаналіз відходить від базових традицій Британського чи Американського підходу в котрих домінує школа Психології Его. Жак Лакан у своїх працях та лекціях часто вживав фразу «retourner à Freud» («повернення до Фрейда») та як сам підкреслював, що його теорії базуються на Фрейдових та є їх продовженням, протилежними теоріям Анни Фрейд, Психології Его та теорії об’єктних відносин. Також Лакан наголошував що для повного розуміння необхідно прочитати всі праці Зигмунда Фрейда, а не лише їх частину. Концепція психоаналізу Лакана складається з: «дзеркальної стадії», «Реальності», «Уявного», «Символізму» та твердження «що підсвідомість може бути виражена мовою».

Хоч школа психоаналізу Лакана і має чимало прихильників в Франції та деяких країнах Латинської Америки, в англомовних країнах його ідеї не набули загального визнання та впливу через те що довгий час не були перекладеними англійською мовою. В Британії та Сполучених Штатах Америки його ідеї використовуються переважно для аналізу тексту згідно літературної теорії. Через його критичну позицію відносно відхилення від оригінальних поглядів Фрейда, випадки виривання текстів та праць з рук колег, його було виключено зі списків практикуючих психотерапевтів Міжнародної Асоціації Психотерапевтів, що змусило його створити власну школу для підтримки співпраці з тими хто цього бажав.

Не зважаючи на відкриття психоаналізом несвідомого, його методологія, загальні принципи та оккремі аспекти зазнавали критики з самого початку. Справді, у сучасній психології вивчається підсвідоме сприйняття і є експериментальні дані^[2]. Ідея несвідомого не є цілком оригінальним відкриттям психоаналізу. Ця ідея походить ще від Лейбніца, від його petites perceptions (маленькі відчуття)^[2].

На сьогоднішній день більшість спеціалістів скептично налаштовані до теорії психоаналізу, вказуючи на помилки як теоретичного, так і практичного плану.^[3] Наукова критика спирається на те, що досі, через 100 років існування психоаналізу, не з’явилося експериментів, які б підтверджували оригінальні відкриття психоаналізу, а саме, що у несвідомому знаходяться сексуальні та агресивні бажання проти сибсів та батьків (несвідоме існує, але воно не схожа на те, як її описував Фрейд), що розвиток дитини проходить через визначені Фрейдом фази, що методи виховання залишають остаточний слід у психіці^[4].

Витиснення, іншими словами, існування заблокованої (або дисоційованої) і поновленої (з допомогою терапії) пам’яті, є контроверсійною темою у психології. Захисники теорії вказують на те, що суттєва частина людей, які пережили сексуальні домагання в дитинстві, відповідають, що в їх житті були періоди, коли вони не могли згадати про сексуальні домагання^[5]. Опоненти вказують, що жертви справді травматичних подій (війна) не те, що не витисняють спогадів, а навпаки, не можуть їх забути; що у дослідженнях відсутня контрольна група; що амнезію у деяких випадках можна пояснити фізичними ушкодженнями мозку; також на інші методологічні хиби в дослідженнях^[6][7].

Біолог Пітер Медавар охарактеризував психоаналіз як «найграндіозніше інтелектуальне шахрайство двадцятого століття». Карл Поппер писав, що теорії Фрейда і психоаналізу не є науковими: психоаналітик бачить підтвердження своєї гіпотези в будь-якому анамнезі, подібно до того, як марксист бачить підтвердження своєї гіпотези в будь-якій газеті. (Див. критику Карлом Поппером психоаналізу у статті «Принцип спростовуваності», розділ «Психоаналіз».) Професор психології Єльського університету Пол Блум зазначав, що твердження Фрейда настільки туманні, що не можуть бути перевірені ніяким достовірним методом і тому не можуть бути застосовні з точки зору науки. Згідно з дослідженнями Американської асоціації психоаналітиків, незважаючи на те, що в багатьох гуманітарних науках психоаналіз широко поширений, факультети психології ставляться до нього лише як до історичного артефакту.^[8]

Проти однієї теорії в психоаналізі є особливо гостра критика. Психоаналітик Бруно Беттельґейм стверджував, що причиною аутизму є агресивне або байдуже відношення батьків до дітей, особливо матері. Тому цю теорію називають холодильна мати (refrigerator mother). По смерті Беттельґейма його вчення було дискредитоване, але у Беттельґейма лишилися послідовники^[9]. Діагностику аутизма проводив сам Беттельґейм, тож сумнівно, що діти справді хворіли аутизмом і що їх вилікував метод Беттельґейма. Беттельґейм наводив надвисоку статистику вилікуваних — 85 % — ще нікому не вдалося досягти такої ефективності лікування аутизму^[10][11]. Однак провал вчення Беттельґейма може сприйматися як вина однієї людини, а не психоаналізу.

Відсутні контрольовані дослідження та дані, які б підтверджували, що психоаналіз ( психоаналітична психотерапія ) або динамічна психотерапія є ефективні у вирішенні основних симптомів обсесивно-компульсивного розладу.^[12][13] На сьогоднішній день є мало об’єктивних доказів, що психоаналіз дозволяє людям подолати такі психологічні проблеми як депресія чи тривожні розлади. ^[14]

Певні кола психіатрів поділяють думку, що психоаналітична психотерапія є неефективною для лікування неврозів, депресій та інших психічних розладів.
^[15][16][17]

Дослідження Клауса Граве[ред. | ред. код]

У 1994 році Клаус Граве з групою вчених опублікував мета-аналіз 897 найбільш значущих емпіричних досліджень опублікованих до 1993 року, присвячений вивченню ефективності психоаналізу і схожих психотерапевтичних методик. Граве прийшов до наступних висновків:

відсутні позитивні свідчення для довготривалого застосування (1017 сесій за 6 років і більше) психоаналізу при тривалому застосуванні психоаналізу істотно підвищується ризик ятрогенних ефектів
короткочасне застосування (57 сесій за рік) психоаналізу ( психоаналітичної психотерапії ) малоефективно для пацієнтів зі страхами, фобіями і з психосоматичними розладами; короткочасне застосування зменшує симтоматики у пацієнтів зі слабко вираженими невротичними і особистісними розладами. У цій же роботі Граве провів мета-аналіз 41 роботи, в яких порівнювалася ефективність різних методів терапії. Грейв встановив:
групи пацієнтів, які проходили психоаналітичну терапію показали кращі результати ніж контрольні групи, де терапія була відсутня, а терапевт лише ставив діагноз; поведінкова терапія виявилася в два рази ефективнішою, ніж психоаналітична психотерапія.

Дослідження Ганса Айзенка[ред. | ред. код]

Британський психолог Г. Айзенк так само проводив мета-аналіз декількох значущих публікацій по ефективності психоаналізу. Проаналізувавши дослідження, які вивчали кореляцію між смертністю і видами психотерапії, Айзенк зробив висновок, що психоаналіз в цілому має деструктивний ефект.
Висновки Айзенка доволі приголомшливі: психоаналіз не просто не ефективний, а навіть шкідливий.^[18]

Згідно з дослідженнями психоаналіз призводить до психологічного стресу в пацієнта, що веде до підвищення ризику виникнення онкологічних захворювань та ішемічної хвороби серця. Айзенк так само заявив про те, що застосування психоаналізу на онкологічних хворих в Німеччині неетично і повинно бути заборонено, «як „лікування“, яке ніколи не допомагало і яке, як було показано, веде до вкрай небажаних наслідків».

Психоаналітичний рух надзвичайно багатогранний, багато учнів Фрейда, зокрема А. Адлер і К. Юнг, різко розійшовшись в думці з учителем, організували свої власні школи. Їм вдалося конкретизувати деякі його головні ідеї. В рамках неофрейдизма намагаються налагодити контакт психоаналізу з суспільними науками. Показовими в цьому відношенні роботи Е. Фромма, який доповнював психоаналіз марксизмом і намагався підняти цей симбіоз до рівня етики. Зрозуміло, у психоаналітика етика виявляється любов’ю.

Відомі пацієнти та пацієнтки[ред. | ред. код]

1. ↑ Фромм Э., Судзуки Д., Мартино Р. де. Дзен-буддизм и психоанализ. — М., 1997.
2. ↑ ^{а б}
   John F. Kihlstrom. Revising Scientific Models of Unconscious Mental Activity. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2008-03-05. 
3. ↑ Psychology by Saundra K. Ciccarelli (Author), Glenn E. Meyer (Author). Published by Prentice Hall (2005-11-10). pages 455, 565.
4. ↑
   John F. Kihlstrom. Is Freud Still Alive? No, Not Really. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2008-03-05. 
5. ↑
   Jim Hopper. Recovered Memories of Sexual Abuse: Scientific Research & Scholarly Resources. 10.06.2005. Архів оригіналу за 25.06.2013. Процитовано 2008-03-05. 
6. ↑ Richard J. McNally. Debunking Myths About Trauma and Memory. // Can J Psychiatry. — 2005. — Т. 50, вип. 13 (1 листопада). (англ.)
7. ↑
   John F. Kihlstrom. An Unbalanced Balancing Act: Blocked, Recovered, and False Memories in the Laboratory and Clinic. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2008-03-05. 
8. ↑ ЗИГМУНД ФРЕЙД: БІОГРАФІЯ. КРИТИКА ФРЕЙДА І ПСИХОАНАЛІЗУ
9. ↑
   Catherine Maurice (July 19, 1994). Let Me Hear Your Voice: A Family’s Triumph over Autism. ((англ.)). Ballantine Books. с. 440. ISBN 0449906647.

Читать онлайн «Общая психопатология» автора Бухановский Александр Олимпиевич — RuLit

Мы постарались учесть богатейший опыт наших предшественников, работавших на кафедре Ростовского государственного медицинского университета — одной из старейших кафедр психиатрии. Это академик АН УССР А. И. Ющенко, профессора М. Я. Серейский, Н. Н. Корганов, Ю. С. Николаев, М.П. Невский, член-корреспондент АМН СССР А. А. Меграбян. В книге отражен и наш личный многолетний клинический и педагогический опыт. В ней рассмотрены оригинальные методические подходы, разработанные в процессе постдипломной подготовки врачей по психиатрии, наркологии и психотерапии, показана роль и место общей психопатологии в диагностическом процессе, упорядочены и систематизированы сведения о психиатрической семиотике — «азбуке» психиатрии, а также о позитивных и негативных психопатологических синдромах личности, основных формах ее патологии.

Мы выражаем глубокую признательность сотрудникам кафедры и клиники психиатрии: профессору В.М. Коваленко, доцентам О. Я. Силецкому и В. А. Китьян, ассистентам В. Г. Заике, В. Л. Капустянскому, заведующим отделениями — заслуженному врачу РСФСР М.И. Пудовиковой и А. И. Шевелеву, ординаторам С. П. Кравцовой и А. М. Лиману за поддержку и ценные замечания, учтенные при создании этой книг

ПРЕДИСЛОВИЕ КО ВТОРОМУ ИЗДАНИЮ

Неожиданно для нас первое издание «Общей психопатологии» разошлось за три месяца, и выявилась настоятельная потребность в его переиздании.

Наше время отмечено печатью неуклонного роста распространенности психических расстройств — как классических так и атипичных, многие из которых все более и более напоминают соматическую патологию (психосоматические болезни, сенестопатозы, ипохондрические состояния, неврозы, ларви-рованные субдепрессии и пр.). В связи с этим растет роль и важность знаний по общей психопатологии в системе образования врачей различных специальностей (как вузовского, так и постдипломного) и соответственно актуальность преподавания данного предмета.

В пособии А. О. Бухановским существенно переработана глава «Общая психопатология в свете основных положений методологии диагностического процесса в психиатрии». В ней впервые рассмотрены представления о соотношении нормы и патологии, здоровья и болезни, о психотическом и непсихотическом уровне психических расстройств, а также введен новый подраздел «Подходы к пониманию психической нормы и патологии, здоровья и болезни», написанный А. Я. Пе-реховым. В книгу вошли новые главы. «Основные психопатологические синдромы детского и подросткового возраста» написана А. И. Ковалевым, «Общая наркология» — А. С. Андреевым, «Функцйонаяьно-локализационные аспекты патологии психической деятельности» — А. Я. Переховым и О. К. Труфановой. А. О. Бухановским подготовлено приложение. В нем впервые даны материалы по сертификации специалистов — психиатров, наркологов, психотерапевтов, сексопатологов, вопросы тестового контроля, а также ответы к ним. Здесь же приводятся извлечения из соответствующих нормативных документов.

Коллектив авторов за истекшее время понес большую утрату: ушел из жизни Ю. А. Кутявин — один из наиболее талантливых ростовских психиатров, воистину правофланговый в коллективе преподавателей факультета повышения квалификации кафедры психиатрии Ростовского государственного медицинского университета. Утрата эта невосполнима, но коллеги и ученики Юрия Алексеевича подхватили перо, выпавшее из рук Учителя. Это доцент А. Я. Перехов, ассистенты кафедры А. С. Андреев, А. И. Ковалев, доцент О. К. Тру-фанова.

Надеемся на то, что этот труд окажется полезным для наших коллег, что станет самой большой наградой для авторов. Будем благодарны за любые замечания и предложения, которые постараемся учесть при издании книги.

Наш адрес: 344022, Ростов-на-Дону, пер. Нахичеванский,

316, кафедра психиатрии.

Тел.: (8632) 65-31-10, 53-79-66, 53-79-33.

Факс:(8632)53-06-11.

ОБЩАЯ ПСИХОПАТОЛОГИЯ B СВЕТЕ ОСНОВНЫХ ПОЛОЖЕНИЙ МЕТОДОЛОГИИ ДИАГНОСТИЧЕСКОГО ПРОЦЕССА В ПСИХИАТРИИ

1.1. ПОДХОДЫ К ПОНИМАНИЮ

ПСИХИЧЕСКОЙ НОРМЫ И ПСИХИЧЕСКОЙ ПАТОЛОГИИ, ПСИХИЧЕСКОГО ЗДОРОВЬЯ И ПСИХИЧЕСКОЙ БОЛЕЗНИ

Человек как биосоциальное явление в качестве объекта психиатрии рассматривается как диалектическое единство двух подструктур: организменной (биологической) и личностной (социальной). Организм как биологическая подструктура может находиться в двух биологических альтернативных состояниях — нормальном или патологичном. Личность как социальная подструктура также может находиться в двух социальных состояниях — здоровом и больном. Следовательно, широко применяемые в психиатрии термины («патологическая личность» или «патологическое развитие личности») представляются не до конца корректными. Состояния соматической и душевной сферы (психических функций) могут быть оценены в критериях нормы и патологии, состояния духовной сферы — только в критериях здоровья и болезни. Психические функции (восприятие, мышление, память и т. д.) бывают патологичными или нормальными, а человек — только психически здоровым или психически больным, хотя в обыденной жизни понятия «психически ненормальный» и «психически больной» являются синонимами.

Читать онлайн «Общая психопатология» автора Марилов Валентин Васильевич — RuLit

Патология суждения

К патологии суждения относятся навязчивые состояния, сверхценные, бредоподобные и бредовые идеи.

Навязчивые состояния (обсессии)

Так называют разнообразные мысли, влечения, страхи, сомнения представления, непроизвольно вторгающиеся в сознание больного, который прекрасно понимает всю их нелепость и в то же время не может с ними бороться. Обсессии как бы навязываются человеку, избавиться от них усилием воли он не может.

Навязчивые мысли могут эпизодически появляться и у психически здоровых. Они часто связаны с переутомлением, иногда возникают после бессонной ночи и обычно носят характер навязчивых воспоминаний (какой-либо мелодии, строчки из стихотворения, числа, имени и т. д.).

Навязчивые явления условно разделяются на две группы.

отвлеченные, или аффективно-нейтральные, т. е. протекающие без аффективных реакций навязчивости — навязчивый счет, бесплодное мудрствование, навязчивые действия;

образные, или чувственные навязчивости, протекающие с выраженным аффектом — контрастные представления (хульные мысли, навязчивые чувства антипатии к близким людям, навязчивые влечения), навязчивые сомнения, навязчивые страхи (фобии) и т. д.

Навязчивый счет заключается в непреодолимом стремлении считать встречные машины определенного цвета, прохожих, светящиеся окна, собственные шаги и т. д.

Навязчивые мысли (бесплодное мудрствование) заставляют человека постоянно думать, например, о том, что было бы, если бы Земля по форме оказалась кубом, где в таком случае находился бы юг или север, или как бы передвигался человек, если бы у него было не две, а четыре ноги.

Навязчивые действия выражаются в непроизвольном, автоматическом выполнении каких-либо движений. Например, во время чтения человек механически накручивает на палец прядь волос или покусывает карандаш, или автоматически поедает одну за другой лежащие на столе конфеты.

Отвлеченные навязчивости, особенно навязчивые действия, часто встречаются не только у больных, но и у психически совершенно здоровых людей.

Навязчивые воспоминания проявляются в постоянном непроизвольном воспоминании какого-то неприятного, компрометирующего факта из жизни больного. Эта актуализация всегда сопровождается отрицательно окрашенными эмоциями.

Контрастные навязчивости включают в себя, как уже указывалось, хульные мысли, чувство антипатии и навязчивые влечения.

Хульные мысли — это навязчивые, циничные, оскорбительные представления в отношении определенных лиц, религиозных и политических деятелей, других людей, к которым больной в действительности относится с большим уважением или даже пиететом. Например, во время церковной службы у глубоко религиозного человека возникает непреодолимое желание выкрикнуть оскорбление в адрес Бога или ангелов. Или во время встречи первокурсников с ректором института у одного студента возникает непреодолимое желание крикнуть, что ректор — дурак. Это желание было столь интенсивным, что студент, зажав себе рот пулей выскочил из актового зала. Хульные мысли всегда сопровождаются выраженным аффектом, они чрезвычайно тягостны для больных. Следует подчеркнуть, однако, что хульные мысли, как и все контрастные навязчивости, никогда не реализуются.

Навязчивое чувство антипатии заключается в том, что у больного помимо его желания возникает мучительно-непреодолимое чувство острой неприязни и ненависти к наиболее близким и любимым людям, например к матери или собственному ребенку. Эти навязчивости протекают с особенно выраженным аффектом страха.

Навязчивые влечения выражаются в появлении у пациента острого желания ударить уважаемого им человека, выколоть глаза своему начальнику, плюнуть в лицо первому встречному, помочиться на виду у всех.

Больной всегда понимает нелепость и болезненность этих влечении и всегда активно борется с их реализацией. Эти навязчивости протекают с выраженным страхом и тревожными опасениями.

Навязчивые сомнения — крайне неприятное тягостное чувство, которое переживает пациент, сомневаясь в законченности того или иного действия. Так, врач, выписавший больному рецепт, длительное время не может избавиться от постоянно гложущего его сомнения в том, правильно ли он в рецепте указал дозу, не будет ли эта доза смертельной и т. д. Люди с навязчивыми сомнениями, уходя из дома, неоднократно возвращаются, чтобы проверить, выключен ли газ или свет, хорошо ли закрыт кран в ванной комнате, плотно ли закрыта дверь и т. д. Несмотря на многочисленные проверки напряженность сомнений не снижается.

Volume Three by Dante Cicchetti

Исчерпывающий справочник по внешним факторам, способствующим психопатологии

Психопатология развития — это сборник из четырех томов наиболее полных и актуальных исследований по каждому аспекту данной области. Том третий: риск, расстройство и адаптация исследует повседневные эффекты и поведение людей с поведенческими, психическими или неврологическими расстройствами, а также расстройство ‘

Исчерпывающий справочник по внешним факторам, влияющим на психопатологию

Психопатология развития — это сборник из четырех томов наиболее полных и актуальных исследований по каждому аспекту данной области. Том третий: Риск, расстройство и адаптация исследует повседневные эффекты и поведение людей с поведенческими, психическими или неврологическими расстройствами, а также реальное влияние расстройства на их благополучие. Теперь, в третьем издании, это исчерпывающий справочник был полностью обновлен, чтобы лучше отразить текущее состояние в данной области и подробно описать последние результаты в области причинно-следственной связи, вмешательства, контекстуальных факторов и рисков, связанных с атипичным развитием. В материалах экспертов-исследователей и клиницистов исследуются эффекты жестокого обращения и травматического стресса, развитие памяти, регуляция эмоций, импульсивность и многое другое, а главы посвящены аутизму, шизофрении, нарциссизму, антисоциальному поведению, биполярному расстройству и пограничному расстройству личности.

Достижения в области психопатологии развития резко возросли после публикации в 2006 году второго издания, и отслеживание последних результатов в различных областях исследования может быть обременительным для занятого профессионала. Эта серия статей решает проблему, собирая информацию в одном месте с логической организацией, разработанной для удобства использования.

Узнайте, как детский опыт влияет на психопатологию. Изучите взаимосвязь между атипичным развитием и злоупотреблением психоактивными веществами. Рассмотрите влияние или отсутствие других черт развития. Понять весь потенциал риска любого поведенческого или психического расстройства.

Сложность столь разнообразной области, как психопатология развития, усугубляется каждая новая теория, особенно с учетом множества внешних факторов, которые имеют большое влияние на умственное и эмоциональное развитие человека. Психопатология развития, Том 3: Риск, расстройство и адаптация объединяет самую свежую информацию в связный, обширный справочник с самыми последними открытиями.

.

Research, Assessment and Treatment in Clinical Psychology, 2nd Edition, Graham C. Davey

Psychopathology был разработан, чтобы предоставить студентам всесторонний охват как психопатологии, так и клинической практики, включая обширные методы лечения ряда проблем психического здоровья. Текст разработан так, чтобы быть доступным для студентов с разными уровнями обучения, от студентов первого курса до аспирантов и исследователей, проходящих клиническую подготовку.

Психопатология в первую очередь основана на фактических данных и исследованиях, с охватом соответствующих исследований, проведенных еще в 2013 году, что делает его полезным как для исследователей, так и для клиницистов. Акцент в книге делается на том, чтобы дать студентам реальное представление о природе и опыте проблем психического здоровья, как посредством письменного освещения, так и путем предоставления ряда видеоматериалов, охватывающих личные рассказы о проблемах психического здоровья.

В текст интегрирован широкий спектр функций преподавания и обучения, которые позволят фасилитаторам преподавать более эффективно, а учащимся — более всесторонне.Многие из этих функций были обновлены для нового издания, и в него были включены новые материалы, отражающие изменения в DSM-5. Функции включают в себя фокусные точки, в которых подробно обсуждаются спорные или актуальные вопросы, блоки методов исследования, показывающие, как клинические психологи проводят исследования психопатологии, и истории болезни, подробно описывающие ряд проблем психического здоровья.

Интернет-ресурсы

Веб-сайт для новых студентов доступен по адресу www.wiley-psychopathology.com . На веб-сайте размещено огромное количество новых цифровых материалов , в том числе более 50 учебных и дополнительных видео с описанием симптомов и этиологии, примерами диагнозов и диагностических интервью, рассказом о личном опыте людей с проблемами психического здоровья, а также обсуждениями и примерами лечения. , Сайт также содержит сотни новых викторин для учащихся, а также карточки для повторения, учебные задания для учащихся, темы для обсуждения, списки соответствующих журнальных статей (многие из которых содержат бесплатные ссылки на соответствующие статьи, опубликованные в журналах Wiley Blackwell) и темы для обсуждения, связанные с клиническим исследованиям и клинической практике.Также был разработан полностью обновленный банк тестов для лекторов, включающий более 1000 вопросов, а также предлагаемые вопросы для сочинений, которые могут быть доступны инструкторам на нашем сопутствующем сайте с книгами для лекторов.

.

Значение для исследований, профилактики и лечения, Линда Смолак

Хотя проблемы с питанием — от неудовлетворенности телом и диеты до нервной анорексии или нервной булимии — могут возникать и обычно имеют свои корни в детстве, теории и исследования в области психопатологии развития и развития психологии не уделялось существенного внимания в исследованиях расстройств пищевого поведения. Эта книга содержит важные справочные материалы из обеих областей, а затем непосредственно применяет их к многочисленным аспектам области расстройств пищевого поведения, включая теорию, исследования, лечение и первичную профилактику.

Эта книга родилась в результате взаимодействия разочарования и оптимизма. Разочарование отражало ограниченность имеющихся знаний о проблемах и расстройствах пищевого поведения. Этиологические «причины», которые являются чувствительными и специфичными для расстройств пищевого поведения, остаются неуловимыми. Хотя существует некоторое понимание факторов риска, о защитных факторах известно немного. Среди прочего, это затрудняет профилактику. Кроме того, плохо изучены механизмы, лежащие в основе связи между факторами риска и нарушением питания.Например, известно, что женщины подвергаются большему риску, чем мужчины, но клиницистам трудно выйти за рамки предположений, основанных на гендерных факторах, и продемонстрировать, почему это так.

Оптимизм рождается из знакомства с областью психопатологии развития. Кажется очевидным, что этот подход может многое предложить в области расстройств пищевого поведения. Эта книга — первый шаг в интеграции психопатологии развития в теоретизирование, исследования, лечение и профилактику расстройств пищевого поведения.Он направлен на четыре конкретные цели:
* знакомить с принципами и методологией психопатологии развития,
* анализировать работу психологов развития в нескольких основных областях поведения, имеющих отношение к пониманию причин, лечению и профилактике расстройств пищевого поведения,
* к применять принципы психопатологии развития в области расстройств пищевого поведения как в форме теоретических моделей, так и в конкретных областях / проблемах, возникающих в связи с психопатологией развития, и
* для обсуждения последствий подходов к развитию для программ профилактики и лечения.

.