Гуманістичні цінності це: Гуманізм — Вікіпедія

Гуманізм — Вікіпедія

Гуманізм (лат. humanitas — «людяність», humanus — «людяний», homo — «людина») — це філософська та етична позиція, яка надає особливого значення цінності людей та сприянні людям (як індивідуумам, так і групам), і в загальному віддає перевагу критичному мисленню та доказам (раціональним та емпіричним) над прийняттям догмату або забобонів.

Поняття гуманізму, як суспільного явища, вперше з’явилось в епоху Відродження. На той час людство накопичило досить вагомі надбання в культурі, мистецтві, природничих та суспільних науках. Це була епоха заперечення норм життя середньовіччя з його жорстокістю людей один до одного, до природи, міждержавними війнами, переходу до нових стосунків. Таким чином в історії людства з’явилась нова ідеологія, яка почала відстоювати найкращі сторони в стосунках між людьми, яка заперечувала нерівність людей в фінансовому, майновому та інших відносинах. Ідея гуманізму полягає в закріпленні норм людяності в суспільстві, в звільненні людини від рабського, феодального способу мислення. Надалі поняття гуманізму розповсюдилось і на міжнаціональні, міжрасові та міждержавні відносини людей. Ідея гуманізму на той час не була новою. Багато тез, які відстоює гуманізм втілювались в релігійних вченнях різних народів світу. Про це, наприклад, свідчать славнозвісні заповіді Біблії (не вбий, не вкради і т.д.). Найпершим його носієм в ті часи був поет тієї епохи Петрарка.

У дослідженні Ю. Чорного «Сучасний гуманізм» наводиться класифікація гуманістичних поглядів, яку в 1949 році у своїй студентській роботі запропонував майбутній американський дослідник Воррен Аллен Сміт

• Гуманізм — інтерес до людини або до вивчення гуманітарних дисциплін (study of the humanities).
• Древній гуманізм — поняття, що належить до систем поглядів Аристотеля, Демокріта, Епікура, Лукреція, Перікла , Протагора, Сократа чи Конфуція.
• Класичний гуманізм — гуманізм епохи Відродження; поняття, що належить до древніх гуманістичних ідей, які мали розвиток в епоху Ренесанса у таких мислителів, як Бекон, Боккаччо, Еразм Роттердамський, Монтень, Томас Мор і Петрарка.
• Теїстичний гуманізм^[en] — поняття, яке охоплює як християнських екзистенціалістів, так і сучасних теологів, які наполягають на здатності людини працювати над своїм порятунком спільно з Богом.
• Екзистенціальний гуманізм — гуманізм, який базується на ідеях Жан-Поля Сартра та ін.
• Комуністичний гуманізм — поняття, що характеризує переконання деяких марксистів (наприклад, Фіделя Кастро), які вважають, що послідовним натуралістом і гуманістом був Карл Маркс.
• Натуралістичний (або науковий) гуманізм — еклектичний набір установок, що народились в сучасну наукову епоху і концентруються на вірі у вищу цінність і самовдосконалення людської особистості.
• Нормативний гуманізм — позиція, яка виходить із визнання того, що у людини є специфічні людські потреби, які необхідно задовольняти. Причому не людина повинна пристосовуватися до суспільства, а суспільство має вважати задоволення людських потреб нормою свого функціонування.

Православна богословська критика гуманізму[ред. | ред. код]

В сучасному суспільстві християнство вимушене розглядати проблему гуманізму та його релігії людинообоження, для якої “суспільність” приблизно відповідає святості, бо у ній закладене саме те “єдине на потребу”, що у собі самому має і зміст, і виправдання. В порівнянні з таким світоглядом християнство здається холодним, стриманим, недовірливим. “Християнство з тривогою дивиться на гуркіт, з яким знову будується Вавилонська вежа, в прискореному русі колісниці прогресу вбачає симптом майбутніх катаклізмів, що наближують кінець. В цей прогрес воно не вірить, і такого прогресу християнство не хоче”^[1]. Вкрай важливим є усвідомлення глибинних відмінностей між так званою гуманністю, що складає серцевину земного щастя і прогресу, та християнською любов’ю, що може здатись негуманною, навіть суворою у своїй вимогливості. З гуманістичного погляду, будь-які страждання — зло, бажаним є зробити всіх задоволеними та щасливими. Православна любов відає очищувальну силу страждань, а задоволення всіх потреб згідно з гедоністичним ідеалом щастя стало б духовним полоном у князя світу цього. Для гуманності гріх не існує, зло є наслідком недосконалого суспільства; для християнства соціальне зло є лише одним із проявів зла космічного, проявом не вищим, не граничним. Соціальний прогрес поряд з досягненнями гуманізму, а частково і внаслідок гуманістичних досягнень, може супроводжуватися найтоншими формами зла духовного, як і сам гуманізм може стати оболонкою антихриста. “Велика провина тут… на нелюдському і антилюдському розумінні Бога і на безбожному розумінні людини, перетворення її у виключно природну та соціальну, тобто залежну істоту”^[2].

“Тому, непримиренне із злом духовним, християнство позбавлене такої непримиренності до зла зовнішнього, власне до соціального як похідного, тут воно охоче схиляється до практики опортунізму і консерватизму”^[1]. Православ’я знає заповідь віруючого терпіння, яка не є пасивністю. Ця заповідь — велика спокуса для гуманізму, бо надає гуманізмові можливість “випередити” християнство у гуманності^[3].

Вже на початку існування християнство відчуло це, бо проявило “квієтизм”, навчаючи рабів терпляче нести своє ярмо “заради Господа”; тоді проявлено і соціальний консерватизм у недовірливому ставленні до зовнішніх новацій (“всякий нехай залишається у тому званні, у якому покликаний” (1 Кор. 7:20)), але при повному збереженні есхатологічності. Непримиренність християнства до Римської імперії базувалася не на суспільно-політичних, а виключно на релігійних мотивах, риса методологічного консерватизму властива християнству і в подальшому історичному процесі. Православ’я в соціальній сфері не визнає безумовного зла або безумовного добра, на відміну від гуманізму, для якого вони у соціальній сфері існують. Отже, жодне звершення гуманістичне, здійснене завдяки прогресу, не має безумовної цінності — ні скасування рабства, ні падіння кріпосного права, ні будь-яка конституція “свободи”; відбувалися ці події з ентузіазмом безбожжя та прямим викликом християнству, але й це ще може не знищувати їх відносної цінності.

Вочевидь, для історичного Православ’я в цьому аспекті є спокуса спотворення, що ми спостерігаємо, коли терпіння підмінюється лицемірством, підлабузництвом, а незалежний консерватизм — боягузливим опортунізмом, тупою нерухомістю або самолюбною реакційністю; в силу цього внутрішнього змертвіння виходить антигуманізм або гуманізм вивернутий. Християнство має свої позитивні аргументи на користь соціального прогресу, які частково збігаються з гуманістичними; християнству притаманні рух, динамічність, здатність окреслити свої вимоги до суспільного сумління. “Рушійною силою гуманітарного прогресу є не любов, не жалість, а горделива мрія про земний рай, про людинобоже царство від світу цього; це — найновіший варіант старого юдейського лжемесіанства. Прогрес вірить у знищенність зла, в перемогу над стражданням і в розв’язання трагедії в межах історії силами однієї людини“^[1]. Для християнства позитивним суспільним мотивом є добродійство- милосердя, жалість, співстраждання, що, по суті, має тільки паліативний характер, тому в даному аспекті християнська політика є також організованим добродійством і нічим іншим бути не може; справи милосердя завжди складали силу історичного християнства.

«Історично “гуманність” виникає у процесі секуляризації християнської етики, але, зрозуміло, відірваної від своєї основи, вона отримує характер двозначний і навіть спотворений»^[1]. Гуманність, стверджена без Христа, поза Христом, є релігійним обманом, спокусою безбожним добром і безбожною любов’ю, етичним ідолопоклонством, а її успіхи набувають значення жертв перед вівтарем людинобожжя. Це — зростаюча антихристиянська лжецерква, що заманює “багатьма знаменнями”. Звідси, до речі, ще не виходить, що усе, що протиставлене гуманізму, вже має бути добром; антигуманізм не здобуває позитивного значення тільки через таке протиставлення. За словами С. Л. Франка, “гуманізм нового часу виник у прямій опозиції до християнського світогляду і саме у такій формі визначив характер віри в людину аж до нашої епохи”^[4]. Почуття віри в саму себе і в своє велике призначення на землі охопило людину на початку епохи, що зветься “новим часом”. Джордано Бруно — один з найперших, найвпливовіших його провісників — визначив пафос нового самоусвідомлення людини як “героїчний ентузіазм, з яким заради високої мети, заради високої ідеї людина безстрашно йде на загибель”^[5]. Гуманізм почав стверджувати самодостатність людини і розрив з вічною істиною християнства, започаткував підґрунтя для всієї трагедії нової історії, трагічну діалектику гуманізму, в якій самодостатність людини переходить, по суті, у заперечення людини.

Преподобний Авва Дорофей джерелом всіх страждань називає “марнославність, користолюбство, ласолюбство”^[6]. Нехристиянська свідомість частіше шукає виправдання цим вадам, культивує їх і, в результаті, стає джерелом для виникнення страждань — від приватних проблем до конфліктів світового масштабу; на цих підступних засадах, по суті, і розвиваються так званий прогрес людства та його гуманізація. І. Аксаков з цього приводу писав: “Прогрес, що заперечує Бога і Христа, урешті-решт стає регресом; цивілізація завершується здичавінням; свобода — деспотизмом і рабством. Знявши з себе Образ Божий, людина неминуче зніме, і вже знімає з себе — образ людський, і ревнуватиме за образом звіриним”^[6]

1. ↑ ^{а б в г} Булгаков С.Н. Свет Невечерний. — С. 347
2. ↑ Бердяев Н. Истинность и откровение. — С. 184.
3. ↑ Протоієрей Володимир Сміх. Духовність і Гуманізм.//Православний вісник. – 2000. – № 9-10
4. ↑ Франк С.Л. Духовные основы общества.- М., 1992. — С. 413.
5. ↑ Свободомыслие и Атеизм в древности, средние века и в эпоху возрождения. — М., 1886. — С. 280.
6. ↑ ^{а б} Наука, философия, религия в христианском мире. — М., 1999. — с. 108.

Джерела та література[ред. | ред. код]

• Воронкова В. Г. Деконструкція гуманізму в умовах постмодерністської глобалізації. Монографія.: Запоріжжя., 2010.: ЗДІА, № 40
• Галицький І. В. Толерантність у правовому житті сучасного суспільства: автореферат дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.12 –філософія права / І. В. Галицький, — Одеса, 2011. — 17 с.
• Грищук О. В. Формування та розвиток ідеї гуманізму в праві. — Хмельницький.: 2013. — 288 с.
• Грищук О. В. Людська гідність у праві: філософські проблеми / О. В. Грищук. — Л. : Львівський державний університет внутрішніх справ,2007. — 428 с.
• Гуманізм // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / О. В. Петришин (відп. ред.) та ін.. — 2017. — Т. 3 : Загальна теорія права. — С. 77. — ISBN 978-966-937-233-8.
• Копєйчиков В.В. Гуманізм // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] —  : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 1 : А — Г. — С. 660. — ISBN 966-7492-00-X.
• Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. — К.: Основи, 2000. — 472с.
• Нічик В. М., Литвинов В. Д., СтартійЯ. М. Гуманістичні реформаційні ідеї на Україні. — К.: Наукова думка,1990. — 372с.
• Попович М. В. Гуманізм^{[недоступне посилання з липень 2019]} // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 253. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
• Попович М.В. Гуманізм // Гуманізм // Енциклопедія сучасної України : у 30 т / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003­–2019. — ISBN 944-02-3354-X.
• Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х. : Право, 2015
• Погребняк С. Втілення принципу гуманізму в праві [Текст] / С.Погребняк // Вісник Академії правових наук України. 2007 р. № 1(48). -Х. : Право, 2007. — С. 33-42.
• Стратій Я. М., Андрушко В. А., Литвинов В. Д. Ідеї громадянського гуманізму. — К.: Наукова думка,1987.
• Шумна Л. П. Соціальна підтримка як організаційно-правова форма соціального забезпечення: автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.05 / Л. П. Шумна ; наук. конс. О. М. Ярошенко ;Чернігів. держ. технолог. ун-т. — Харків, 2014. — 39 с.

це що таке, слово, визначення терміну, види, принципи

Гуманізм – це широкий термін, який охоплює різні течії в мистецтві, філософські погляди, а також концепції, що застосовуються в психології та освіті. У загальному розумінні, цей термін можна звести до філософії людинолюбства.

Що таке ГУМАНІЗМ – визначення, поняття простими словами.

Простими словами, Гуманізм – це віра в цінність, свободу і незалежність людини. З точки зору гуманістів, всі люди володіють власними моральними цінностями і несуть відповідальність за власні вчинки. Таким чином, передбачається, що кожна людина здатна мислити розумно і робити раціональні висновки. Наприклад, відрізняти добре від поганого, що зрештою повинно зробити людину більш моральною, і такою, що приносить благо як собі, так і оточуючим.

Насправді, існує величезна безліч різних визначень слова «Гуманізм», але всі вони по суті зводяться до однієї простої ідеї людинолюбства. За фактом, навіть сам термін Гуманізм, походить від латинського – «humanus», що буквально перекладається як «людяний».

Для повноти розуміння суті гуманізму, слід ознайомитися з основними ідеями, або принципами концепції.

Принципи, цінності, ідеї та норми гуманізму.

• Повна свобода в розвитку будь-якої людини як особистості;
• Гуманізм має на увазі повагу до гідності кожної людини та право людини на максимально можливу свободу, сумісну з правами інших;
• Концепція гуманізму виступає за найширше застосування демократичних принципів у всіх людських відносинах;
• Гуманісти визнають важливість людського взаємозв’язку і необхідність взаємоповаги для подальшого розвитку людства;
• Гуманісти закликають до постійного вдосконалення суспільства, щоб ніхто не міг бути позбавлений основних життєвих потреб;
• Гуманісти підтримують розвиток різних організацій із захисту прав та свобод людини, таких як ООН і так далі;
• Концепція гуманізму націлена на мирне врегулювання конфліктів між окремими особами, групами та націями;
• Основоположним принципом гуманізму є відмова від переконань, які базуються на бездоказовій базі релігій, догматів, вірувань чи забобонів;
• Гуманісти виступають за використання наукового методу в якості керівництва для вирішення проблем людства;
• Гуманісти стверджують, що індивідуальні та соціальні проблеми можуть бути вирішені тільки за допомогою людського розуму, критичного мислення, з’єднаного зі співчуттям і духом співчуття до всіх живих істот;
• Концепція гуманізму стверджує, що люди повністю є частиною природи, і наше виживання залежить від «здоров’я» нашої планети.

Види гуманізму.

Оскільки ідеї гуманізму мають досить давнє коріння, то і сама концепція постійно розвивалася і набувала різних форм. На даний момент можна виділити такі види гуманізму:

• Літературний гуманізм;
• Культурний гуманізм;
• Філософський гуманізм;
• Християнський (Релігійний, Теїстичний) гуманізм;
• Світський (Секулярний) гуманізм.

Що таке Літературний гуманізм?

Літературний гуманізм – це відданість гуманітарним або літературним культурам.

Що таке Культурний гуманізм?

Культурний гуманізм – це раціональна та емпірична традиція, яка бере свій початок у Стародавній Греції та Римі, після чого отримала розвиток в європейській культурі. Так зараз вона становить основну частину західного підходу до науки, політичної теорії, етики та права.

Що таке Філософський гуманізм?

Філософський гуманізм – це будь-який світогляд або образ мислення і життя, націлений на забезпечення людських потреб і благ.

Що таке Християнський гуманізм?

Християнський гуманізм – це досить своєрідна концепція, яка вибудувана на припущенні існування Бога, і тому, що людина повинна розвиватися у злагоді з релігійним вченням.

Що таке Світський гуманізм?

Світський гуманізм – це сучасна атеїстична концепція, яка за основу бере науковий підхід і принципи раціонального підходу до розвитку людства.

Принципи світського гуманізму:

• Застосування науки для вирішення проблем людства і розуміння Всесвіту в цілому;
• Переконаність у тому, що саме наукові відкриття і технології можуть сприяти поліпшенню життя людей;
• Впевненість у тому, що тільки відкрите демократичне суспільство з плюралістичними поглядами, може бути кращою гарантією захисту прав людини від авторитарних еліт і репресивної більшості;
• Глибока переконаність в необхідності поділу церкви та держави;
• Толерантне ставлення до представників будь-яких рас, народів, віросповідань і поглядів;
• Недоторканність приватного життя;
• Підтримка таких моральних принципів як: чесність, справедливість, альтруїзм, відповідальність, співчуття (емпатія) і так далі.
• Збереження Землі для майбутніх поколінь;
• Можливість розвитку творчих здібностей у будь-якої людини.
• Моральне виховання дітей;
• Допомога знедоленим та інвалідам.

Поділись добром з друзями:

Цінності людини з позиції гуманізму – Освіта.UA

У своїй великій роботі Олпорт й Одберг розглянули 18000 визначень особистісних рис, узятих з англійської мови. Вивчивши й доповнивши їх, після складної процедури багаторазового факторного аналізу Р. Кеттелл скоротив їх кількість до шістнадцяти факторів, які він назвав «первинними базовими особистісними рисами»

Ключові слова: мотивація, ієрархія мотивів, потреби людини (первинні, вторинні), самоактуалізація.

Структура публікації:

• Структура особистості.
• Класифікація цінностей.
• Типізація потреб.

Структура особистості за Р. Кеттеллом широко використовується в сучасній психології.

Як уважає Х. Хекхаузен, одна з найбільш продуманих класифікацій належить Г. Мюррею. Останній виділяє чотирнадцять цінностей (змістовних сфер відносин «індивід-середа»):

1) тіло, здоров’я;

2) власність, корисні предмети, гроші;

3) знання, факти, теорії;

4) прекрасні, почуттєві та хвилюючі образи;

5) світогляд;

6) афілітація, міжособистісні відносини;

7) сексуальність, у тому числі продовження роду;

8) об’єкти, що вимагають допомоги, виховання дитини;

9) авторитет, влада над іншими;

10) престиж, репутація;

11) лідерство, керівництво;

12) джерела підтримки та допомога;

13) становище, рольові обов’язки та функції у групі;

14) група, соціальна система як цілісність.

Один із широко відомих авторів особистісних теорій А. Маслоу, про якого вже згадували, застерігає від надмірного дроблення мотивів. Він виділяє п’ять типів потреб, що утворюють ієрархічну структуру, яка зображується у вигляді піраміди, причому потреби вищих рівнів не мотивують діяльність людини, доки не задоволені хоча б частково потреби нижчих рівнів. Таке твердження, як показали наступні дослідження, підтверджується не завжди.

Віддаючи данину потребам нижчого рівня, А. Маслоу, будучи засновником гуманістичної психології, спрямовує свою увагу на потреби високого рівня (він називає їх потребами росту), особливо на потреби ціннісної самоактуалізації (самовираження, самореалізації).

Маслоу критикує розхожі переліки інстинктів і нижчих потреб за їх спрямованість у минулі часи, коли людство тягнуло своє існування на рівні задоволення фізіологічних недоліків. Людина з дитячого віку в онтогенезі, так само як усе людство у своєму історичному розвитку, проходить шлях висхідної ієрархії мотивів.

Цікаві графіки зміни ролі мотивів за А. Маслоу в інтерпретації Д. Керча й ін. З розвитком особистості як би рухаються хвилі мотивів, які витісняють один одного. Кожний більш високий мотив витісняє більш низький, а потім сам витісняється наступним за ієрархією мотивом.

Роль самовираження не падає ніколи. Це дає А. Маслоу підставу закликати до розвитку групи потреб самореалізації, в яку, на його думку, входять прагнення до креативності, самостійності, відповідальності й інші важливі потенції людини.

Ідеї, близькі до теорії самореалізації А. Маслоу, розвивав видатний український філософ Г. Сковорода (1722-1794 рр.). Він відстоював необхідність пошуку людиною свого призначення, культурно-історичного покликання, яке він називав «спорідненістю». Важливо знайти родинну для своєї душі діяльність, реалізувати себе в цьому, і тоді людина знайде щастя.

Наші уявлення про мотивації розширює теорія К. Альдерфера. К. Альдерфер думає, що мають місце три ієрархічно розташовані групи потреб:

1) росту;

2) зв’язку;

3) існування.

У коло нижчих потреб за А. Маслоу — потреб існування — входять фізіологічні й частково безпеки. У групу потреб зв’язку, за А. Маслоу, входять соціальні й поваги, а також групової безпеки. Ця група потреб відбиває соціальну природу людини, її прагнення бути членом родини, мати колег, друзів, ворогів, начальників і підлеглих. Сукупність потреб росту, які займають верхнє положення в ієрархії, аналогічна потребам самовираження за А. Маслоу, включаючи елементи прагнення до визнання.

Узагалі сам термін «потреби росту» є настільки ж важливим, як і термін «самоактуалізація». Він підкреслює, що людині властиве прагнення до розвитку, руху вперед, руху до якоїсь мети.

К. Альдерфер, на відміну від А. Маслоу, уважає, що рух іде в обидва боки — нагору, якщо задоволена потреба нижнього рівня, і вниз, якщо не задоволена потреба вищого рівня. Ця ієрархія відбиває від конкретних потреб до більш абстрактних і сходження від абстрактних до більш конкретних. Рух нагору є результатом процесу задоволення потреб, рух униз — процесу фрустрації, тобто поразки у прагненні задовольнити потребу.

Д. Мак-Клелланд уважав за необхідне вивчати потреби вищих рівнів. Так, він розглянув потреби у владі й успіху, що знаходяться десь між потребами в самовираженні та повазі за Маслоу.

Мак-Клелланд приділяв велику увагу мотивації досягнення. Ю. Козелецький визначає її так: «Ця мотивація являє собою систему прагнень людини до оволодіння все більш високими рівнями виробництва або інтелекту, спрагу досконалості, в якій матеріальні блага як такі не відіграють принципової ролі».

Люди з високою потребою досягнення прагнуть самі ставити перед собою цілі, вибираючи такі задачі, які вони здатні вирішити. Їм подобається приймати рішення та відповідати за їх наслідки. Працівники, для яких велику значущість складає процес досягнення, частіше мають успіх в інноваціях. Мак-Клелланд думає, що потреба досягнення може характеризувати не тільки окремих людей, а й певні суспільства. При цьому суспільства, як правило, мають ефективну економіку. В одному зі своїх досліджень Мак-Клелланд порівнював зростання виробництва електроенергії у 22-х країнах із силою мотивації досягнення, визначеною за допомогою психометричних характеристик. Виявилося, що ріст прагнення до досягнення випереджав і в певній мірі визначав економічний розвиток.

Люди, зорієнтовані на неодмінний успіх, високоактивні у праці, але вони допускають тільки помірний ризик. Їм властива висока самооцінка. Цю обставину повинен ураховувати менеджер. Потреби досягнення, співучасті та влади в концепції Мак-Клелланда можуть сусідити одна з одною.

Ю. Козелецький у своєму психологічному есе розглядає «губристичну мотивацію» (від слова hubris — гордість, підтвердження власної цінності), під якою він розуміє стійке прагнення до підкріплення й підвищення самооцінки (власної важливості). Виявити й особливо оцінити ефективність цієї мотивації складно, тому що, будучи егоїстичною, вона зазвичай приховується суб’єктом або навіть не усвідомлюється ним. Губристична мотивація сильно пов’язана з емоціями, вона є наростаючою. Хоча ця мотивація є егоїстичною, вона в багатьох випадках призводить до видатних результатів, корисних для суспільства.

Губристична мотивація часто буває груповою, поширюючись на трудові колективи, класи людей, нації, держави, причому часто вона не пов’язана із задоволенням об’єктивних потреб. Якщо людина не одержує високої оцінки своїх дій, вона вдається до паліативних, замісних засобів, таких як ілюзія безвихідності, самоідеалізація, міжособистісне оцінювання, аж до знищення супротивників, та інших.

Із групи особистісних теорій мотивації можна умовно виділити підгрупу ціннісних теорій, які вивчають високі потреби людини. До вивчення таких потреб нас уже підвели розглянуті раніше прагнення до самоактуалізації за А. Маслоу, пошук «спорідненості» у Г. Сковороди, прагнення до росту за К. Адельфером та інші. Корисно було би поговорити про мотивації з точки зору етики, деяких трансцендентних понять, які, будучи інтеріоризовані психікою людини, самі стають могутніми мотивами її поведінки, принаймні в історії нового часу. Тут незалежно від того, як іменують автори об’єкт дослідження: «потреби», «цінності» чи мотиви» — ми все більше переходимо від чисто особистісних явищ, таких як самореалізація, до взаємовідносин людини та соціуму.

Тут можна пригадати вчення Е. Фромма, яке автор називав «гуманістичним психоаналізом». Він розвивав ідеї З. Фрейда з урахуванням соціальних факторів. Роботи Е. Фромма актуальні в наш час у зв’язку із критикою авторитарних режимів, командно-бюрократичної системи управління підвищеною увагою до творчих задатків людини, розглядом взаємодії людини та машинного середовища.

Згідно з Фроммом, сутність людини виражається в її «справжніх потребах», що ми зобразили у вигляді секторів. Першою з них є потреба у спілкуванні, міжіндивідуальних узах.

Формою найбільш повного розкриття цієї потреби є любов. У ній людина виявляє могутній справжній потенціал, гранично виявляючи власну сутність.

Фромм розглядає любов як ключове «поняття-образ- поняття».

Другою «справжньою» потребою є прагнення до творчості як глибинної інтенції людини. Людині властиві тяжіння до трансценденції, пошук ідеального. Вона прагне розсунути межі свого існування, створити світ нетлінних цінностей. Для цього вона використовує творчі сили, присутні в кожному індивіді.

Третьою є потреба у відчутті глибоких коренів, що гарантують міцність і безпеку буття. Це, зокрема, виявляється в пошуках кожною людиною свого родоводу. Вона бажає віднести себе до певного стабільного зв’язку.

Четверта потреба, яку виділяє Фромм, — це прагнення до ідентичності. У складному світі людина має потребу в системі орієнтації, яка дала б їй можливість ототожнювати себе з якимсь певним образом. Щоб зрозуміти себе, треба співвіднести свої почуття з уявленнями про інших. Людина невтомна в пошуках кумира.

П’ята потреба полягає у прагненні до пізнання світу, розуміння змісту універсуму. Людина готова йти на багаття заради істини, і це не можна пояснити з позиції раціональності.

Неможливість реалізувати відзначені потреби призводить до трагічних наслідків, руйнування особистості.

Часто психологи замислювались над тим, чим обумовлюється просоціальна поведінка людей, їхній альтруїзм, тобто поведінка, що здійснюється заради блага інших людей без надії на винагороду. Тут можливі два важкороздільних випадки: альтруїзм є рисою особистості чи альтруїзм диктується етичними нормами.

Досить показово, як ставляться до розглянутих проблем класики економічної науки. Здавалося б, вони повинні були об’рунтовувати чисто економічні мотиви поведінки, але насправді це зовсім не так.

А. Маршалл пише: «…економічні закони та докази служать тільки частиною матеріалу, який людському створінню та здоровому глузду доводиться використовувати при рішенні практичних проблем… Моральні мотиви також входять до складу тих сил, які економіст повинен ураховувати… Завжди малось на увазі, що нормальні спонукальні мотиви її (людини) діяльності включають почуття приналежності до родини. Але якщо в ці мотиви входять і зазначені почуття, чому до них не слід прилучити й усі інші альтруїстські мотиви діяльності, які настільки широко, усюди і за всіх часів поширені серед усіх класів, що їх наявність можна вважати загальним правилом?».

Такої ж позиції дотримувався А. Сміт. Недарма він почав свою наукову діяльність як професор моральної філософії, причому центральна ідея А. Сміта про «невидиму руку» була вперше сформульована в «Теорії моральних почуттів», а не в більш відомій у нашій країні книзі про причини багатства народів.

Класифікація потреб людини за Е. Фроммом і висловлення А. Маршалла змушують нас уточнити деякі поняття, тим більше що це необхідно для пояснення результатів анкетних опитувань, які будуть наведені пізніше.

Психологи вважають, що «любов» у загальному значенні цього слова — це високий ступінь емоційно позитивного ставлення до об’єкта, яке поміщає його в центр життєвих потреб та інтересів суб’єкта. Із цього можна зробити висновок, що любов якщо не визначає, те принаймні підсилює деякі ціннісні орієнтації людини, забезпечує процес мотивації високою енергією. «Любов як культурно-історична універсалія складає енергоінформаційну основу всіх культурних процесів. Жодне явище культури без любові відбутись не може», — кажуть культурологи.

А. Вербін стверджує, що види любові можна розташовувати в певній ієрархії, хоча вона і не є твердою. Ця ієрархія принципово відрізняється для колективістського суспільства (крайні прояви в новій історії — соціалізм сталінського типу й нацизм) та індивідуалістського суспільства (у новій історії — демократичне суспільство з ринковою економікою).

На вищу сходину індивідуалістське суспільство ставить любов до себе й еротичну любов. «Якщо хтось любить ближнього, але не любить самого себе, це доводить, що любов до ближнього не є справжньою. Любов заснована на утвердженні та повазі, і якщо людина не випробує цих почуттів у стосунку до себе, — адже Я врешті-решт теж людська істота і теж ближній, — то їх і зовсім не існує», — пише Е. Фромм.

Друга сходина любові — це любов до ближнього: до дітей, батьків, братів і сестер і т. д. На думку багатьох філософів, така любов є кращою, перевіреною школою любові, «свого роду школою людяності» (Ф. Бекон). Третя сходина — любов до кожної людини, четверта — любов до батьківщини.

При русі від першої сходини любові до наступних сходин зменшуються інтенсивність, емоційна складова, безпосередність і конкретність. Зменшується також кількість людей, які піддаються цьому почуттю. З іншого боку, росте соціальна складова любові.

У колективістському, наприклад соціалістичному, суспільстві ієрархія видів любові зовсім інша. На першій, вищій сходині стоїть любов до справи побудови нового суспільства, любов до батьківщини. Високо цінується абстрактна любов до людей узагалі. Засуджується любов до себе, яка ототожнюється із грубим егоїзмом. Любов до ближнього заміняється «любов’ю до дальнього». Останні слова належать Ф. Ніцше, який мав на увазі під «далльнім» людину майбутнього — сильну, яка має незвичайну волю, надлюдини.

Вимоги абстрактної любові до суспільства, людей узагалі критикував Гегель, який писав: «Любов до людей, яка повинна поширюватись на всіх, навіть на тих, про кого нічого не відомо, кого не знають, з ким не знаходяться в жодному зв’язку, ця загальна любов до людей є порожньою вигаднкою, характерною для епох, не здатних обійтись без того, щоб не висунути до мислимої речі ідеальні вимоги, чесноти, й хизується в цих створених думкою образах своєю пишнотою, тому що дійсність їх украй бідна».

При переході від першої та другої за А. Вербіним сходини до третьої й четвертої любов стає настільки абстрактною, що вона як би зникає й перетворюється у свою протилежність. Як відомо, сталінізм і нацизм відрізнялися зневагою до особистості й особливою твердістю у людини, при пануванні цих ідеологій були фізично знищені мільйони людей.

Правомірно стверджувати, що в континуумі цінностей: любов до себе, любов до ближнього, любов до батьківщини, людського суспільства в цілому — існує якийсь раціональний баланс цінностей, їх консенсус. Не слід заохочувати ні крайній егоїзм, пріоритет суто фізіологічних потреб (хоча їх не можна виключати), ні відхід у далеке, коли губиться реальний зміст і виправдовуються будь-які засоби для задоволення, здавалося б, високої мети.

Ієрархія видів любові, сила любові пов’язані не тільки із суспільним ладом, а і з періодом часу. Так, під час війни, стихійних лих, у критичній ситуації може підсилюватись любов до Батьківщини, до свого міста, рідного краю. Вона може бути пов’язана з історією країни, становленням тієї чи іншої нації, історією міста чи організації.

Досить важливим з точки зору мотивації діяльності, а також формування особистості, можливості самореалізації людини є інтерес багатьох людей до роботи як такий, їх трудоцентризм.

У Священному писанні сказано: «…серце моє радувалось у всіх працях моїх, і це було моєю долею від усіх праць моїх» (Еккл., 2:10).

А. Маршалл писав: «Прагнення до досконалості заради неї самої тягнеться від Ньютона чи Страдіварі до рибалки, який, навіть коли ніхто на нього не дивиться і коли він нікуди не поспішає, одержує задоволення від того, що добре справляється зі своїм суденцем, що воно добре побудовано і добре кориться його управлінню. Такого роду прагнення впливають на прояв вищих здібностей і народження найбільших винаходів».

Взаємний зв’язок мотивації та трудової діяльності докладно вивчався вітчизняними психологами та їхніми послідовниками за кордоном. Так, С. Рубінштейн писав: «…лише в міру того, як особистість предметно, об’єктивно реалізується у продуктах своєї праці, вона через них росте й формується. Між особистістю та продуктами її праці, тим часом, ким вона є, і тим, що вона зробила, існує своєрідна діалектика».

Зв’язок між потребами та діяльністю вивчалася й економістами. А. Маршалл підкреслював, що «нові види діяльності прокладають дорогу новим потребам». І в іншому місці: «Заняття, за допомогою якого людина заробляє собі на життя, заповнює її думки протягом гнітючої кількості годин, коли її розум ефективно працює; саме в ці години її характер формується під впливом того, як вона використовує свої здібності у праці, які думки та почуття ця праця в ній породжує і які складаються в неї стосунки з товаришами по роботі, роботодавцями чи її працівниками».

Любов людей до праці, прагнення до цікавої роботи, так само як і альтруїзм, можна пояснити кількома причинами:

1) це є рисою особистості;

2) цього вимагають етичні норми;

3) у праці людина шукає самореалізації;

4) у праці людина шукає сенс життя і, нарешті,

5) це обумовлено формуванням особистості у процесі праці, тобто впливом зовнішніх, об’єктивних факторів.

Розглядаючи високі цінності працюючого, проблему трудоцентризму, самореалізації людини у праці, не можна не зупинитись на енцикліці папи Іоанна Павла ІІ про працю. У посланні підкреслюється важливість цієї проблеми: «…людська праця являє собою ключ і притому, мабуть, найбільш істотний ключ, до всього соціального питання, якщо ми намагаємось бачити його дійсно під кутом блага для людини. Якщо ж рішення або, скоріше, поступове рішення цього соціального питання, яке постійно заново формується й заново підсилюється, повинно йти так, щоб «людське життя зробити більш людським», тоді саме цей ключ — людська праця — отримує основне й вирішальне значення».

Відзначається, що проблема праці повинна постійно переглядатись у зв’язку зі змінами, що відбуваються у світі, зокрема з розвитком науки та техніки, інтелектуалізацією праці, розвитком усієї економіки та суспільства.

Акцентується увага на людині як на суб’єкті праці, етичному значенні праці. «Це владарювання відноситься до суб’єктивної міри у відомому сенсі більше, ніж до об’єктивної: цю міра обумовлює саму етичну сутність праці. Адже не підлягає сумніву, що людська праця має своє етичне достоїнство, яке залишається прямо й безпосередньо пов’язаним із фактом, що «той, хто її виконує, є особистістю, є свідомим і вільним, тобто суб’єктом, який самовизначається».

Ще в посланнях апостола Павла говориться: «Хто не хоче трудитись, той і не їсть».

В енцикліці відзначається, що, незважаючи на «важкі негоди праці», усі знають, що праця є «загальним покликанням». «Праця — це благо людини, благо її людяності, адже через працю людина не тільки перетворює природу, пристосовуючи її до своїх потреб, але також реалізує себе як людина, а також, певною мірою, більше стає людиною». Говориться про «наскрізь позитивний і творчий, виховний і гідний характер людської праці». Виражається «найглибше переконання, що людська праця відноситься не тільки до економіки, але має також, і навіть насамперед, особисті цінності. Сама ж економічна система та процес виробництва виграють тоді, коли саме ці особисті цінності повною мірою поважаються».

Таким чином, утверджується самоцінність праці, її етичне значення, її важливість як засобу самореалізації.

Ще раз можна сказати, що альтруїзм і любов до праці, потреба у творчості є важливими руховими силами трудової діяльності. Поведінка, обумовлена цими мотивами, забезпечує повну самореалізацію особистості, високий ступінь задоволеності людини своєю працею.

Однак слід зазначити, що акцентування на питанні про цінності «соціоцентриста» і «трудоцентриста» не означає реанімації трудових принципів соціалізму.

Соціоцентристська та трудоцентристська спрямованість діяльності багатьох людей не є дітищем ідеології радянського ладу, а відноситься до розряду загальнолюдських цінностей, які відповідають етиці світових релігій, принципам гуманістичної культури, філософії та психології. У притчах Соломона сказано: «Покажіть мені моторного в роботі. Він буде стояти перед царями».

Але, приймаючи ці принципи, необхідно зробити такі зауваження.

Можна порівнювати, але не можна протиставляти, як це раніше практикувалось у нашій країні, особисті й суспільні інтереси, підтримуючи при цьому нерівний обмін між роботодавцем і працівником на користь першого. Навпаки, необхідно зробити все можливе для їх конвергенції. Не можна протиставляти матеріальні й духовні інтереси, а варто підкреслювати їх єдність, цілісність людини, що вперше і так яскраво було зроблено в епоху Відродження і склало ідеологію гуманізму.

Необхідно ліквідувати формалізм, «подвійну мораль», коли проголошується одне, а робиться інше.

Принципи альтруїзму й самоцінності роботи не можна насаджувати зверху в обов’язковому порядку, а тим більше залучати для цього силові структури та нормативні акти аж до кримінального кодексу. Праця є обов’язком, а не правом. Повинна залишатися свобода вибору. Свобода вибору — основна концепція соціальної філософії.

Розгляд ціннісних теорій неминуче вимагає подальших філософських узагальнень. Так виникає питання про сенс життя.

Н. Ансофф пише: «Здатність, яка виробляється в ході життя в деяких людей, осмислити життя у великому плані й розпізнати те, що в ньому справді значуще, уміння не тільки вибрати способи для рішення випадкових задач, а й визначити самі задачі та мету життя так, щоби по-справжньому знати, куди в житті йти й навіщо, — це щось, що нескінченно переважає всяку вченість, хоча б і привабливим великим запасом спеціальних знань, ця дорогоцінна й рідка властивість — мудрість».

Т. Пітерс і Р. Уотерман уважають, що пошук сенсу життя — це одне із шести найбільш важливих спонукань людей, якими мають управляти менеджери.

Яким би абстрактним і далеким від наших насущних проблем не здавалося це питання, але, перш ніж думати про корпоративну культуру, треба вирішити для себе головне питання: для чого ми живемо, що є добро і зло. Пригадаємо Т. Шевченка:

«Один в іншого питаєм,
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?..»

Питання про сенс нашого життя та діяльності відноситься до вічних питань філософії. Ті чи інші аспекти цієї проблеми розглядаються багатьма теологами, філософами, соціологами та психологами.

Сенс життя — це регулятивне поняття, властиве всякій світоглядній системі, яке витлумачує властиві цій системі моральні норми та цінності, показує, в ім’я чого необхідна діяльність, яка пропонується їй. Уважають, що сенс життя — це єдність протилежностей особистого й суспільного, їх міра, яка залежить від етапу історії.

У своїх роботах А. Маслоу часто використовує образ сходів. Він пише: «Усі ці основні потреби можуть розглядатись як усього лише ступіні сходини, що ведуть до самореалізації…». І в іншому місці: «…складається враження, що в усього людства є одна-єдина цінність — далека мета, до якої прагнуть усі люди. Різні автори називають її по-різному — самоактуалізацією, самоздійсненням, інтеграцією, психологічним здоров’ям, індивідуалізацією, автономією, творчістю, продуктивністю — але всі вони сходяться на тому, що ця мета являє собою реалізацію потенційних можливостей людини, усього, чим тільки може стати людина, тобто перетворення її в повноцінну людину».

Безсумнівний інтерес викликає концепція, запропонована В. Франклом — основоположником третьої Віденської психологічної школи. В. Франкл отримав надзвичайно широку для психолога популярність у 60-і роки, коли його книга «Людина в пошуках сенсу» була видана загальним накладом 2,5 млн примірників. На основі логічних висновків і великої статистики Франкл доводить, що прагнення до пошуку й реалізації сенсу свого життя є вродженою мотиваційною здатністю людини як особистості, незалежно від її інтелекту, освіти, характеру, релігійності тощо. Життя ставить перед людиною запитання про сенсу її життя, і людині доводиться щогодини відповідати на нього своїми діями. У структурі особистості існує «ноетичний вимір», у якому локалізовані змісти. Це вимір не зводиться до вимірів біологічних і навіть психологічних.

Сенс унікальний і неповторний, і можлива його змістовна оцінка через уявлення про цінності — якісь значеннєві універсалії (останнім часом усе частіше кажуть про «загальнолюдські цінності»).

Тут доречно повернутись до А. Маслоу. У своїх останніх роботах він увів у перелік мотивів «трансперсональні потреби», тобто вимоги етики.

Людині властиво ранжувати потреби, ранжувати цінності. Це зрозуміло: те, що в даний момент і для цього конкретного індивіда є найважливішим, і буде найбільше мотивувати дії цієї людини. Не можна не погодитися з А. Маслоу, і про це кажуть багато психологів, філософів, діячів науки та мистецтва, — надзвичайно важливою цінністю є самореалізація, розкриття всіх можливостей людини. Однак тут чогось не вистачає. При підйомі описаними А. Маслоу сходами суб’єктивних цінностей до самоактуалізації людина повинна враховувати моральні орієнтири, а також середовище, в якому вона знаходиться. Це дає підставу чимось доповнити піраміду потреб. Насамперед це будуть не особистісні, а, виражаючись мовою А. Маслою, „трансперсональні потреби» або, використовуючи термін В. Франка, „ноетичний вимір», зокрема — це „потреба приносити користь людям», праця як етична норма.

Автори: С. Ковалевський, О. Медведєва, Г. Хаєт

osvita.ua
08.04.2009

Роль художніх фільмів у формуванні гуманістичних цінностей

Автор Доклада: 

Награда: 

УДК 172.16

РОЛЬ ХУДОЖНІХ ФІЛЬМІВ У ФОРМУВАННІ ГУМАНІСТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ

Павлюк Віта Анатоліївна, старший викладач
Вінницький кооперативний інститут

Розглядаються поняття, види, ознаки гуманістичних цінностей та їх роль в гуманізації суспільства наприкладі американського фільму «Форрест Гамп», дається класифікація цінностей, їх вплив на людину.
Ключові слова: гуманістична цінність, цінність, види цінності, значимість, гуманізація освіти.

Concepts, kinds, signs of humanism values and their role, are examined in humanizing of society of naprikladi of the American film «Forrest Gamp», classification of values, their influence, is given on a man.
Keywords: humanism value, value, types of value, meaningfulness, humanizing of education.

Аналіз гуманістичних цінностей передбачає необхідність визначення цінності взагалі. Цінність — це особливий вид реальності. Сама по собі вона не існує, хоча і пов’язана не тільки з людиною, але і з об’єктивним світом. Світ повний цінностей — матеріальних (речі, гроші, власність), художніх (твори мистецтва, література), природних (сонячний схід, моря, квіти, ландшафти…), власне людських (сміх, краса очей, мужній вчинок …).
Цінність виникає в процесі людської дії і осмислення, в процесі оцінки людиною людей, суспільства, ідей, предметів культури чи природи.
Види цінностей можуть бути найрізноманітнішими: об’єктивними, віртуальними, неіснуючими в природі (мрії, ідеали), фантастичними. Але в будь-якому випадку вони отримують статус цінностей при потенційному або фактичному існуванні людини, тобто того, хто здатний цінувати. Алмаз не має ніякої цінності, якщо ніколи не потрапить до рук людини.
Ознака цінності — значимість. Самі цінності бувають матеріальними і духовними, однак в будь-якому випадку вони встановлюються людиною. Все залежить від її смаку, уподобань, симпатій, потреб, цілей, ідеалів і т.інше.
Будь-яка вища цінність абсолютна і втрата її непоправна; така цінність — те, що часто називають «безцінним». Грубо кажучи, не можна вказати її ціну або грошову вартість. Ось те, що мав на увазі англійський письменник і драматург Оскар Уайльд у своєму відомому афоризмі: «Цинік знає всьому ціну, але не знає цінностей».
У світлі гуманістичного світогляду головною ознакою цінності є наявність в ній доброчинних для людини якостей, властивостей, можливості використовувати цю цінність на благо людини.
Для чого ж необхідно виховувати гуманістичні цінності? Ж.-Ж.Руссо і його послідовники закликали поважати людину, не обмежувати, а всіляко стимулювати її в ході розвитку, адже всі ці цінності є всередині кожного. Суспільні норми, вимоги, ідеали, цінності культури сприймаються і привласнюються особистістю індивідуально і вибірково. Ціннісні орієнтації особистості не завжди співпадають з цінностями, виробленими суспільною свідомістю.
Питання про виховання цих цінностей має велику соціальну значимість. Від цього багато в чому залежать перспективи гуманізації освіти, особливість якої в тому і полягає, щоб забезпечити свідомий вибір особистістю духовних цінностей і сформувати на їх основі стійку, несуперечливу, індивідуальну систему гуманістичних ціннісних орієнтацій.
Що ж входить у зміст цінностей людського життя? Якщо, наприклад, під уламками будинку, що обвалився знайшли людину, її рятують незалежно від того, віруюча вона чи атеїст, освічена чи ні, герой вона чи звичайний громадянин. Її рятують, перш за все, як живу істоту, рятують її життя. Такі цінності називаються екзистенційними, які складають базис усіх інших життєвих проявів і цінностей, що пов’язано з фундаментальним сенсом людського інування. До числа цих цінностей належать: життя, любов, правда, толерантність, сім’я, дружба, свобода, співчуття.
Найстрашніше, що може статися з людиною, — це перемога антигуманного в ній.
Але як прищепити людині цінності? Кіно можна розглядати як один із зсобів впливу заради досягнення мети — у нашому випадку — виховання людських цінностей в кожному з нас. Глядачеві подобаються ті фільми, які схожі на нього самого, несуть цінності, до яких прагне, якими живе сам глядач.
Пропонований аналіз проводився на основі фільму Роберта Земекіса «Форрест Гамп». Це всеамериканський феномен 1994 року. В образі Форреста зібрані кращі національні риси американців — чесність, хоробрість, толерантність, співчуття і вірність. Російський кінокритик Андрій Шемякін називає фільм «притчею про американський національний характер на зламі його долі».
Форрест Гамп — позитивний герой, що володіє якостями і цінностями, які так необхідні нам у житті.
Однією із найважливіших якостей людини є співчуття.
Співчуття — це не тільки переживання разом з тим, хто страждає, і не лише співчуття іншій людині з приводу її проблем, але це і допомога тому, хто не має сил що-небудь змінити. Співчуття — спосіб життя Гампа. Він просто не міг інакше. Він чинив так, як йому веліло його серце.
Форрест — унікальна особистість, в ній поєднуються:
• дитяча наївність:
One day it started raining, and it didn’t quit for four months. We’ve been through every kind of rain there is. Little bitty stingin ‘rain … and big ol ‘fat rain. Rain that flew in sideways. And sometimes rain even seemed to come straight up from underneath;
• абсолютна віра в Бога:
— Have you found Jesus yet, Gump?
-I didn’t know I was supposed to be looking for him, sir;
• віра в те, що людина завжди повинна залишатися самою собою:
— Do you ever dream, Forrest, about who you’re gonna be?
— Who I’m gonna be?
— Yeah.
— Aren’t-aren’t I going to be me?
Один з найбільш зворушливих моментів, коли вмираюча мати говорить про його призначення в житті:
— Why are you dyin ‘, Momma?
— It’s my time. It’s just my time. Oh, now, don’t you be afraid, sweetheart. Death is just a part of life. It’s something we’re all destined to do. I didn’t know it, but I was destined to be your momma. I did the best I could
— You did good, Momma.
— Well, I happened to believe you make your own destiny. Yo have to do the best with what God gave you.
— What’s my destiny, Momma?
— You’re gonna have to figure that out for yourself. Life is a box of chocolates, Forrest. You never know what you’re gonna get.
Momma always had a way of explaining things so I could under ¬ stand them.
Любов:
-I ‘m not a smart man … but I know what love is.
Навіть притаманна тільки йому мудрість, викликана, швидше за все, його дитячою безпосередністю:
— Stupid is as stupid does.
Вірність друзям, близьким:
If there’s anything you need, I won’t be far away.
Відомо, що американський народ особливо цінує толерантність в людях. Уміння терпимо ставитися до людей з фізичними вадами, людей іншої віри, іншого кольору шкіри дуже важливо в сучасному світі. Всі ми різні і буває так, що страждаємо через це.
Найбільшим проявом терпимості Форреста була підтримка неохайного після ампутації ніг командира. Герой Тома Хенкса не тільки допоміг повернути йому жагу до життя, але і довів, що нестача здоров’я не є перешкодою для того, щоб приносити людям користь:
— Now, you listen to me. We all have a destiny. Nothing just happens, it’s all part of apian. I should have died out there with my men ‘But now, I’m nothing but a goddamned cripple! Legless freak. Look! Look! Look at me! Do you see that? Do you know what it’s like not to be able to use your legs?
— Well … Yes, sir, I do.
— Did you hear what I said? You cheated me. I had a destiny. I was supposed to die in the field! With honor! That was my destiny! And you cheated me out of it! You understand what I’m saying,
Gump? This wasn’t supposed to happen. Not to me. I had a destiny. I
was Lieutenant Dan Tyler.
— Yo-You’re still Lieutenant Dan.
Форрест сказав: «Моя мама завжди казала, що смерть-це всього лише частина життя».
— Mama always said, dying was a part of life.
Впродовж фільму герой втрачає багатьох дорогих йому людей, але не втрачає своїх людських якостей.
Бувають геніально, а бувають й бездарно прожиті життя.
Форрест прожив геніальне життя.
Життя Форреста — приклад всім, як треба жити, любити, співчувати, довіряти людям, вірити в краще, зберігати вірність, прощати, приймати людей такими, якими їх створив Бог. Герой Тома Хенкса-взірець гуманності.
Висновки. Гуманна людина може сказати, що вона їсть і живе, щоб ставати і бути людяною людиною, щоб творити самому себе і особисті цінності, а також цінності суспільного життя, щоб удосконалитися і підвищувати гідність людини. Головною людською цінністю все-таки є життя. Адже воно є вихідною базою, засобом, процесом, в ході якого ми тільки й можемо виявляти, реалізувати нашу людяність, позитивні якості та чесноти, всі наші цінності.

Література:
1. Гречко П.К. Различия. От терпимости к культуре толерантности. — М.: Издательство Российского Университета дружбы народов, 2006. — 416 с.
2. Кузнецов ВТ, Кузнецова И.Д. Философия. Учение о бытии, познании и ценностях человеческого существования: Учебник для вузов. — М.: ИНФРА-М, 2008. — 519 с.
3. Ожегов СИ Словарь русского языка. — М: Оникс, 2008.-1200 с.
4. www.wikipedia.ru.
5. www.humanism.ru.
6. http://en.wikiquote.org.
7. http://www.imdb.com.
8. http://www.great-quotes.com.
9. http://www.scribd.com. 

Ваша оценка: Нет

Цінності людини – Освіта.UA

Цінності — це те, що особливо важливо для людини. Їх усвідомлення та реалізація дають їй можливість сформуватись як особистість, відчути задоволення від праці

Цінності — джерело мотивації діяльності. Вони багато в чому визначають трудові дії працівників, їх трудову поведінку, а значить, і результати роботи організації. Цінності людей значною мірою визначають цінності організації й у цілому її культуру. Тому вивчення цінностей працівників і створення умов для їх реалізації є найважливішою стороною діяльності організації.

Спрощена система цінностей уже наводилась у попередньому матеріалі. Розглянемо це питання докладніше.

Ключові поняття: цінності, мотивація, задоволення, мотив, потреба, мотиваційна сфера людини.

Структура публікації

• 1. Мотивація діяльності та задоволення працею.
• 2. Мотиваційно-поведінковий процес.

Мотивація діяльності та задоволення працею

Багато хто думає, що на початку будь-якої діяльності стоять потреби, опосередковані психікою у вигляді цінностей, що формують певні мотиви і, нарешті, обумовлюють конкретні цілі. Фахівці, які вивчають теорію мотивації та цінностей орієнтації, тлумачать ці поняття по-різному, різні автори по-різному пояснюють зв’язок цих феноменів, залучаючи для аналізу й багато інших понять (уявлення, інтереси, наміри, потяги, бажання, установки тощо). Важлива констатація тісного зв’язку зазначених понять, їх вимірність та операційність, тобто можливість з їхньою допомогою оцінити та пояснити явища, пов’язані з культурою організації.

Психологи частіше кажуть про потреби й мотиви.

Потреба — це стан індивіда, створюваний нестачею матеріальних і нематеріальних (інтелектуальних, духовних) об’єктів, необхідних для існування людини, її розвитку, й такі, що виступають джерелом її активності. Задовольняючи свою потребу, людина втягується у виробництво матеріальних і духовних об’єктів, розробку методів цього виробництва, утягується в історичний процес, процес створення культури. Процес — не тільки початок конкретної діяльності, але іноді і її кінець (початок нового циклу), тому що в результаті цієї діяльності нерідко формуються нові потреби.

Мотив (від лат. movere — надавати руху, штовхати) — спонукання, причина поведінки чи вчинку, причина діяльності. Причина може бути внутрішньою (властивість особистості) або зовнішньою, не опосередкованою психікою людини. Вона може бути усвідомленою та неусвідомленою. Причиною може бути прагнення до матеріального об’єкта (наприклад, заробіток) та ідеального (наприклад, цікава робота сама по собі). Але! Як парадоксально не звучить, Х. Хекхаузен відзначає: «У дійсності жодних мотивів не існує…», вони «не спостерігаються безпосередньо» й тому є «гіпотетичними конструктами» — тільки інструментами теоретичного аналізу.

Відносно стійку й індивідуально-неповторну систему мотивів, сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, що визначають їх спрямованість, а також сам процес дії мотивів називають «мотивацією». Це більш загальний, більш описовий термін, ніж термін «мотив».

Соціологи та культурологи воліють казати про цінності. Це поняття використовується у двох смислах:

• те, що людина особливо цінує в житті чи, зокрема, у праці (трудова цінність) і тому є одним із джерел мотивації поведінки;
• те, що виступає як еталон належного (високі цінності, «загальнолюдські цінності») й тому коректує поведінку.

Система цінностей і особливо цінностей, що вважаються високими, — важливий елемент культури взагалі й корпоративної культури зокрема. При цьому важливий не тільки перелік цінностей, а і процес їх формування та дії, що обумовлюють мотивацію, а також середовище, яке впливає на цей процес. Цінності відносно просто можуть бути визначені за допомогою анкетних опитувань чи тестів.

З огляду на викладене, далі, якщо мова йтиме про психологічні теорії, частіше будемо використовувати терміни «потреби», «мотиви», «мотивація», а якщо обговорення буде пов’язане із соціокультурними аспектами (саме вони і є головним предметом розгляду), — термін «цінності». При огляді літературних даних буде застосовуватись той термін, який уживав автор розглянутої теорії.

Мотиваційна сфера людини — це стрижень її особистості, сенсоутворюючий її компонент. Тому вона вкрай важлива для працівника, але не менш важлива і для менеджера. Якщо керівник не розуміє, що рухає поведінкою співробітників підрозділу чи організації, то його управлінські дії можуть перетворитись на безперервний ланцюг помилок. Можна сказати, що розуміння процесу мотивації праці та вміле управління мотивацією — це ключове питання сучасного менеджера.

Разом із тим мотивація — одне з найбільш складних питань психології, про яке існують найбільш суперечливі думки фахівців. Розвиток теорій мотивації має багатовікову історію. Так, перші описи мотивації відносять до епохи Ксенофонта й Кіра (400 років до н. е.). Аналіз різних підходів до вивчення мотивації з позицій загальної психології подано в роботах та інших джерелах. Є. Ільїн відзначає, що в зарубіжній психології налічується близько 50-ти різних теорій.

Існує кілька груп теорій, що пояснюють мотивацію діяльності (див., наприклад, Х. Хекхаузен). Відповідно до теорій першої групи (теорії властивостей особистості, особистісні, змістовні, диспозиційні), усе пояснюється рисами особистості, властивостями людини, системою особисто їй притаманних потреб і цінностей. Вони й визначають її трудову поведінку, дії. Серед теорій цієї групи можна умовно виділити ті теорії, згідно з якими поведінка визначається системою високих цінностей, загальнолюдських норм, тією чи іншою мірою прийнятих даною людиною (назвемо їх «ціннісні теорії»). Відповідно до другої групи (ситуаційні теорії), усе визначає ситуація, зовнішнє середовище, а особистість тільки реагує на них. Багато фахівців, головним чином розробників теорії другої групи, віддають основне значення розгляду мотивації як складного багатоетапного процесу (процесуальні теорії). Велику увагу на сучасні дослідження процесу мотивації приділяють когнітивний підхід і теорія прийняття рішень.

Ціннісну сферу людини згідно з А. Маслоу у вигляді піраміди, розділеної по висоті на частині. Трансцендентна цінність — мораль — зображена у вигляді сфери. Вона не знаходиться всередині піраміди цінностей людини, не є просто верхньою сходиною у сходах цінностей, але лежить поза нею як значуща мета розвитку особистості поряд із самореалізацією (верхня частина піраміди). Особистість, розвиваючись, самореалізуючись, повинна співвідносити свої цінності й інтереси з моральними нормами (адже самореалізація може бути й у шахрайстві, мафіозній діяльності тощо). Але мораль створює не тільки обмеження в діяльності людини. Поряд із цим вона створює й високі мотиви: усвідомлюючи, що вона поступає морально, людина знаходить сенс своєї праці, активізується, працює більш ефективно.

Зовнішнє середовище показане у вигляді куба, квадрата як символу земного. Але кути його округлені, тому що враховується й соціокультурна складова середовища. Її межа умовна: вона відокремлює частину середовища, з яким має справу людина і де можуть знаходитися зовнішні стимули її поведінки.

Розглянемо мотиваційно-поведінковий процес, що має місце у психіці людини, включаючи її задоволеність працею. Останнє розуміється як емоційно-оцінне ставлення особистості чи групи до виконання роботи, умов її виконання та результатів. Для пояснення мотивації можна використовувати теорії очікування та справедливості, зокрема теорію Портера-Лоулера. Доцільно також залучити теорію прийняття рішень і врахувати роботи з теорії проектування. Відзначимо, що елементи процесу вичленовані умовно, тому що повна диз’юнкція в даній сфері знань неможлива.

Процес мотивації розглядається в широкому плані. Він включає нерозривно пов’язані між собою чотири стадії: власне мотивацію; прийняття рішень; поведінку та задоволення працею. Акцент на прийнятті рішень — результат когнітивного підходу до мотивації. Розгляд трудової поведінки, характеру дій необхідний і тому, що оцінка правильності рішень та її відповідності потребам людини.

Якщо повернутись до Х. Хекхаузена, то ми побачимо, що він виділяє чотири погляди на поведінку:

• перший — урахування особистісних факторів,
• другий — ситуаційних факторів,
• третій — їх взаємодії,
• четвертий — урахування можливостей.

При внутрішній мотивації має місце вже згаданий ланцюжок етапів розглянутого процесу: потреби — цінності — цілі. При цьому мета — це усвідомлений образ результату, що передбачається, з’єднаний у психіці з якимсь попереднім «проектом» дій.

При формуванні рішень окрім цілей, середовища, можливостей людини враховується багато інших факторів. Велике значення має врахування минулого досвіду людини, використання змісту її довгострокової пам’яті.

Істотну роль відіграє оцінка результату дії з урахуванням рівня домагань.

Велике значення, звичайно, має винагорода, але дієвість зовнішньої винагороди залежить від її гласності, справедливості й відстрочки винагороди. Потреба у справедливості відноситься до найважливіших соціальних потреб. Тому більш висока, але менш справедлива, на думку суб’єкта, винагорода може не тільки виявитись неефективною, але навіть змінити спрямованість трудової поведінки. Роль заохочення, винагороди часто принижується, тому що ототожнюється із прямою дією — «платою за працю». Насправді існує чимало ефектів, що супроводжують процес винагороди, якщо він здійснюється правильно:

• підтверджується користь праці для суспільства й конкретної діяльності організації;
• успіх оприлюднено, визначено;
• різко підсилюється емоційний компонент винагороди;
• навіюється впевненість у тому, що успішна праця буде винагороджуватися завжди.

Особливий характер властивий внутрішній винагороді, під яким ми розуміємо задоволення від самого процесу праці, має яскраве емоційне забарвлення. Так, у пам’яті одного з авторів, який багато років вивчав досвід роботи кращих верстатників, мимоволі виникають картини віртуозної роботи верстатників-асів, які як би демонстрували на сцені свій артистизм (насправді глядачів не було, й артист грав сам для себе, для свого задоволення). Безсумнівно, що в цих випадках мав місце високий рівень самореалізації.

Оцінка корисності винагороди є значною мірою суб’єктивною та залежить від властивостей особистості працівника, його ціннісних орієнтацій.

Необхідно особливо відзначити роль заключного елемента схеми — загальної задоволеності працею, що залежить не тільки від оцінки винагороди, а й від умов праці, а також інших факторів. Цей елемент є самоцінним. Процес праці здійснюється для досягнення цілей не тільки організації, а й її співробітників. Раніше вже згадувалось про важливість конвергенції інтересів організації та її працівників, організації та суспільства в цілому.

Тут доречно пригадати «теорію рівноваги» Ч. Барнарда. Він уважав, що необхідно підтримувати рівновагу між «внеском» співробітника та його «задоволенням в організації». Внесок виступає у формі діяльності, а задоволення забезпечується реалізацією спонукань чотирьох видів:

• матеріальних спонукань,
• особистих нематеріальних можливостей для відмінності, престижу особистої влади,
• бажаних умов роботи,
• духовних спонукань (гордість майстерністю, почуття відповідності, альтруїстське служіння родині або іншим цілям, лояльність до організації тощо).

Схема, включає важливі образні зв’язки; вони обумовлюються як об’єктивними, так і суб’єктивними оцінками результату роботи та винагороди за неї, загальною задоволеністю працею. Ці зворотні зв’язки свідчать про те, що у процесі трудової діяльності продовжується формування системи цінностей, що варто враховувати керівникам усіх рівнів.

Трудова діяльність людини часто передбачає як виконання нових, так і повторення ряду однакових чи подібних дій (трудових операцій, прийомів). При цьому щоразу здійснюється повторення мотиваційного процесу, але форми його при цьому видозмінюються. У певній мірі процес циклічно повторюється й у новій ситуації, але при кожному циклі процесу прийняття рішень, його елементи стають усе менш інтуїтивними, емоційно-образними й усе більш аналітичними, когнітивними, усе більш складними, структурованими, повною мірою здійснюється процес оптимізації. Навпаки, при тривалій роботі в подібній ситуації етапи аналітичного характеру стають усе більш згорнутими, забезпечуючи виникнення поведінкового стереотипу, автоматизму в діях.

Оцінки результату праці та винагороди накопичуються у сховищі попереднього досвіду. Тому людина може оцінювати суб’єктивну ймовірність результату та винагороди. Тут варто акцентувати увагу на тому, що для мотивації важливі врешті-решт саме ці суб’єктивні оцінки, що можуть істотно відрізнятись від об’єктивних оцінок.

Необхідно відзначити, що представлена схема процесу мотивації є гіпотетичним конструктом: її не можна до кінця перевірити. Важливо, щоб вона була корисною для теорії та практики. Ця схема сильно інтелектуалізує процес мотивації. Тому, застосовуючи її, не можна забувати про те, що далеко не всі мотиви поведінки усвідомлюються людиною. Використовуючи терміни М. Вебера, можна сказати, що поведінка не завжди є цілераціональною. Ми, власне кажучи, розглядаємо ціннісно-раціональну поведінку. При цьому певну роль відіграє підсвідомість, неусвідомлювані потреби.

Відзначена інтелектуалізація нашої схеми відповідає чинному етапу розвитку науки та дозволяє довести аналіз до математичних моделей і пакетів прикладних програм, що, у свою чергу, робить теорію більш наукомісткою та зручною для практичного використання.

Модуль прийняття рішень у схемі є центральним. Велика частина стрілок — прямих зв’язків — виходить із неї та входить до неї у вигляді зворотних зв’язків. Разом із тим модулі мотивації є не тільки початковими, а й кінцевими пунктами схеми. Задоволення працею й оцінка її результатів якоюсь мірою продовжують формувати трудові цінності як риси особистості й після акта свободи. Установлено, що задоволеність працею підсилює або послаблює вплив факторів середовища.

Мотиваційна сфера людини в більшості випадків включає не один, а кілька мотивів, що визначають трудову поведінку. Це означає, що при оптимізації мають місце кілька цілей, які часто вимагають різноспрямованої поведінки. Задача в цьому випадку є багатокритеріальною. Тут необхідно відзначити, що стосовно конкретних трудових дій у свідомості людини, яка приймає рішення, потреба нерідко піддається подальшій трансформації. Опосередкована психікою й усвідомленою потребою конкретизується. При ціннісно-раціональній поведінці ланцюжок понять доповнюється наприкінці ще однією ланкою та виглядає так: потреби — цінності, мотиви — цілі — критерії. Далі встановлюється залежність критеріїв від перемінних трудової поведінки, що оптимізується, й, нарешті, здійснюється оптимізація.

Автори: С. Ковалевський, О. Медведєва, Г. Хаєт

Освіта.ua
01.04.2009

1.2.Гуманізм як феномен суспільного життя 11

20

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ
1. ГУМАНІЗМ ЯК ПОНЯТТЯ ТА СОЦІО-КУЛЬТУРНЕ
ЯВИЩЕ……..6

1. Визначення
   поняття “гуманізм”…………………………………………………6

2. Гуманізм
   як складова суспільного
   життя……………………………………..13

РОЗДІЛ
2. ЕТИКО-ГУМАНІСТИЧНІ ПРИНЦИПИ ДІЛОВОГО
СПІЛКУВАННЯ…………………………………………………………………….23

2.1
Моральні цінності як основа гуманістичного
спілкування…………………..23

2.2
Прояв гуманістично-комунікативних
настанов у спілкуванні……………….25

2.3
Етичні категорії ділового спілкування:
чесність, порядність, справедливість,
відповідальність……………………………………………………………………..28

РОЗДІЛ
3. ГУМАНІСТИЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ ДІЛОВОГО
СПІЛКУВАННЯ

3.1
Гуманістична етика та її представники:
Ж.-П. Сартр, Е.Фромм……………..47

3.2
Гуманістична психологія та її представники
А. Маслоу, К. Роджерс………54

ВИСНОВОКИ………………………………………………………………………..62

СПИСОК
ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………………..65

4.Аристотель. Большая
этика // Аристотель. Соч.: В 4 т. М.,
1983. Т. 4. С. 324- 332. 64

62.Цапова
В.О. Ділова етика як складова частина
духовно-етичного самовизначення людини
/ Цапова В. О. // Духовність українства.
– 67

2002.
– № 4. – С. 110 – 114. 67

РОЗДІЛ
1. ГУМАНІЗМ ЯК ПОНЯТТЯ ТА СОЦІО-КУЛЬТУРНЕ
ЯВИЩЕ.

1. Визначення поняття «гуманізм»

Гуманізм
— складне і багатообразне явище, тому в
сучасній філософії не існує однозначного
тлумачення цього поняття.

Проблема
полягає в тому, що термін «гуманізм»
внаслідок частого вживання, є семантично
перевантаженим. Тому фундаментальним
питанням є смисловий зміст терміну
«гуманізм». Його аналіз допомагає
побачити еволюцію, динаміку, матрицю
сенсів цього поняття, допомагає дати
систематику тої великої кількості
визначень сучасного гуманізму, які
склались в наш час [27, С.157].

Гуманізм
(від лат. Humanus – людський, людяний) виникає
як світське вільнодумство епохи
Відродження. Основною проблемою виступає
відношення людини до людини та її
діяльності. Людина доби Відродження
це, насамперед, унікальна індивідуальність,
котрій властиві гордість і самоствердження,
усвідомлення власної сили і таланту,
різнобічні знання. Саме епоха Відродження
дала світові чимало видатних
індивідуальностей, які вирізнялися
енциклопедичними знаннями, цілеспрямованістю.

Гуманізм
— світогляд, в центрі якого знаходиться
ідея людини як вищої цінності; виникло
як філософська течія в епоху Відродження.
Гуманізм стверджує цінність людини як
особистості, його право на свободу,
щастя, розвиток, прояв своїх здібностей
[27, С.158].

Поняття
гуманізм вживається у вузькому й широкому
розумінні. У вузькому розумінні, гуманізм
— це ідеологія епохи Відродження, світське
вільнодумство тієї доби. Започаткований
у середині XIV століття прогресивними
мислителями Італії, гуманізм швидко
поширюється по всій Європі й стає
головною течією в тогочасному духовному
житті. Гуманізм спирався на ідею
антропоцентризму, розглядаючи людину
як головний предмет і мету науки. Він
проголошує людину найвищою цінністю,
утверджує її здатність до пізнання й
творчої діяльності [48 , С. 267].

Варто
зазначити, що починаючи з XIV в. ці
гуманітарні студії позначали комплекс
учбових дисциплін, в котрий входили
граматика, риторика, поезія, історія,
етика. Викладачів цих дисциплін стали
називати гуманістами. Відродження,
звісно, було зв’язано з заняттями саме
цими дисциплінами. Їх вивчення здавна
будувалось на знайомстві з античними
авторами. Однак гуманісти Відродження
побачили в «гуманітарних студіях» не
просто деякі дисципліни, зайняті
вивченням людини, а головне — засіб її
розвитку і піднесення [48,
C.268].

Якщо
переважна більшість навчальних предметів
покликані формувати практичні навички
оволодіння визначеною професією, то
гуманітарні науки зайняті вихованням
і утворенням людини, а також формуванням
людяного в людині.

Отже,
усвідомивши особливе значення гуманітарних
занять, епоха Відродження особливо
акцентувала на значенні античної
спадщини для виховання людяності.
Починаючи з Ф. Петрарки (XIV ст.), виявилась
чітка тенденція вважати класичну
латинську і грецьку стародавність, перш
за все стародавню літературу, єдиним
зразком для всього, що стосується
духовної і культурної діяльності.
Латинські і грецькі автори розглядались
тепер в якості справжніх учителів
людяного.

Період
з ХІІІ ст. до середини ХІV ст. прийнято
називати Проторенесанcний. Ця доба
особливо відзначається тим, що показує
передумови й підґрунтя для подальшого
розвитку й розквіту гуманізму в Італії.
Ближче вивчаючи художні пам’ятники XІV
ст. в Італії, включаючи і літературу, ми
наштовхнулися на окремі культурні
явища, що своїм швидким ростом і
дозріванням, безсумнівно, сприяли надалі
появі справжнього італійського Ренесансу
[48, C.271].

Значним
кроком уперед є естетична позиція
знаменитого філософа і поета Франческо
Петрарки (1304 — 1374). Інтерес представляє
як доля Петрарки, так і ті елементи
нового погляду на життя, що проявилися
в нього з надзвичайною виразністю. Його
можна назвати як першим індивідуалістом,
так і першим гуманістом. М. Корелин,
говорячи про Петрарку, називає його три
характерні риси: індивідуалізм; звертання
до авторитету античної літератури
тільки в тому випадку, коли він підтверджує
його погляди або дає йому формулу для
його настрою; прагнення примирити нові
потреби із середньовічним християнством.
«Перший гуманіст не бажав поривати з
попередньою епохою, замінивши її античною
культурою, і прагнув, навпаки, примирити
з нею нові прагнення» [14,
С.144].

На
цьому прикладі ми бачимо, що навіть той
напрям думки, що здавалось повинен
схилитись перед божественними й
священними предметами, увесь пронизаний
самоствердженням людини. Якщо ж взяти
загальний результат цієї епохи, то можна
сказати, що не залишалося вже нічого
матеріального, що не приписувалося б
тут священним предметам. Таке панібратство
з віковими святинями стало можливим
тільки напередодні зовсім нової епохи,
а саме напередодні справжнього й
остаточного Ренесансу.

Розглядаючи
епоху раннього ренесансу нас не здивувала
та обставина, що в ньому висувається на
перший план вільна людська індивідуальність
і що ця індивідуальність звичайно
виражена тут досить сильно. Вже в естетиці
проторенесансу, у лоні католицької
ортодоксії, можна відзначити поступовий
і неухильний ріст філософсько-естетичного
мислення в напрямку індивідуальних
характеристик. Однак в XIII ст. все це було
з’єднане з іншими філософськими і
художніми стилями [14,
С.148].

Починаючи
з початку XV століття, сильна і вільна
людська індивідуальність виступає
досить помітно і вже на досить міцній
основі. І подібного роду вільна людська
індивідуальність назавжди залишиться
характерної для епохи Ренесансу, хоча
розумітися вона буде скрізь по-різному.
Людська особистість, що вийшла на перший
план, обов’язково мислиться фізично,
тілесно, об’ємно, тобто тривимірно. Це
важливо насамперед для характеристики
самого мистецтва епохи Ренесансу [25,
С.578].

Але
тут же ми відзначимо, що ця тілесно-рельєфна
індивідуальність, ця індивідуально-матеріальна
людська суб’єктивність зовсім заново
орієнтує людину і все її життєве
самовідчуття. Людина як би обновляється,
молодіє і починає знаходити щастя свого
життя в безтурботності, у легкій і
естетичній самозадоволеності, у красивому
житті.

Ось
як характеризує цей ренесансний
індивідуалізм французький дослідник
Ф.Монье: «Ще недавно, в середні віки,
заборонялось, як ідолопоклонництво,
спорудження статуй сучасникам; кватроченто
ж нічого другого не робить, як возводить
вівтарі в честь ренесансної людини.
Краса людини, воля людини, перевага
людини, нескінченна можливість людини
— не думки, а догми» [24,
С.132].

Одним
із визначних представників-гуманістів
епохи Відродження постає Микола
Кузанський (1401 — 1464) – це найбільший
мислитель не тільки епохи Ренесансу,
але і узагалі всієї нової і новітньої
європейської філософії. Він, безумовно,
неоплатонік у строгому і справжньому
змісті слова. Однак у неоплатонізмі він
висував і підкреслював такі моменти,
що цілком відповідали індивідуалізмові,
що тоді назрівав. М. Кузанський синтезував
у своїй філософії традиції німецької
містики, середньовічної схоластики і,
нарешті, — що послужило активним початком
його творчості — італійського ренесансного
гуманізму, що тільки почав створюватись
[12, С.212].

Саме
тут варто надати увагу тому, що його
схоластика зовсім втратила свою
середньовічну форму і виражалася лише
в універсалізмі, систематичності і
логічній чіткості, а його ренесансний
гуманізм був цілком позбавлений риторики
і психологізму. Він віртуозно балансує
на якомусь ледь помітному вістрі, що
відокремлює середньовіччя від Ренесансу.
Тому таке велике значення гуманізму
Миколи Кузанського.

Йдучи
по шляху зростаючого відходу від
середньовічної ортодоксії, в епоху
Відродження ми насамперед наштовхуємося
на чудове явище не тільки в історії
італійської культури, але і взагалі в
історії європейської культури, як
Флорентійська академія, на чолі з
неоплатоніком Марсіліо Фічіно.
Неоплатонізмом в епоху Ренесансу
пронизані твори не тільки Миколи
Кузанського, але і майже всіх діячів
цієї епохи. Але ніде ім’я Платона не
звеличується так, як у Флоренції другої
половини XV в. Шанування Платона було
тут перетворене майже в релігійний
культ. Перед його погруддям ставилися
лампади, і, власне кажучи, він шанувався
на рівні з Христом.

Іншим
найважливішим діячем італійського
Відродження був Піко, правитель республіки
Мірандоли. Загальна хвиля неоплатонічного
ентузіазму, що відрізняє всіх учасників
Флорентійської академії, особливо
сильно позначилася на ньому. Людська
особистість висувалася на перший план
у таких тонах, що були цілком співзвучні
хвилям Ренесансу, що зростали в ті часи
[12, С.223].

Хоча
сам Піко зумів все-таки залишитися тут
формально вірним середньовічної
ортодоксії. Вчення про особистісну
активність людини є предметом його
спеціального трактату «Про достоїнство
людини». У цьому трактаті доводиться,
що людина, що представляє собою четвертий,
і останній, світ після піднебесного,
небесного і підмісячного, є максимальний
синтез всіх областей буття, не властивий
ніякому з інших трьох світів [12, С.225].

Як
зазначалося вище під «людяним» гуманісти
стали розуміти сукупність якостей, що
вимагають спеціального тренування по
їх формуванню. Серед них: вишуканість
смаку, краса мовних форм і мови, витончене
відношення до життя, здатність викликати
відповідну симпатію. Звертає на себе
увага яскрава естетична спрямованість
у розумінні людського. Ренесансний
гуманізм є в першу чергу естетичний
феномен. Звичайно, у ньому присутній і
моральний момент. Однак він розуміється
специфічно і стоїть далеко не на першому
місці.
[13,
С.151].

Не
дивно, що звертання до античних авторів
як до перших учителів людяного в людині
міцно зв’язало ренесансний гуманізм зі
словесністю, з культурою слова. Гуманісти
зводять поклоніння перед мистецтвом
слова на небувалу висоту. Особливий
захват визивають у них стиль і склад
античних авторів, а разом з тим латинська
і грецька мова.

Помітимо,
що поширенню грецької мови в Північній
Італії — одному з головних центрів
Відродження — сприяв приплив грецьких
емігрантів, що змушені були залишати
Візантію після узяття Константинополя
турками. Разом з тим філологічна культура
гуманістів не звелась лише до відновлення
й акцентування того, що було відомо
античності. Навпаки в області словесності
ними був зроблений крок уперед величезної
ваги. Завдяки цьому крокові ренесансний
гуманізм можна вважати відкривачем і
творцем основ філології як науки.

Новий
підхід до мови став можливим завдяки
вже згаданому відчуттю історичної
дистанції, в рамках якої сприймається
гуманістами стародавність, в тому числі
і стародавні мови. Мова стає предметом
рефлексії (тобто міркування, вивчення),
а не залишається чимось подібним повітрю,
яким дихають, не зважаючи на нього, — так
користувалися латинню середньовічні
схоласти. Стихія мовної і мовленнєвої
творчості — справжня стихія гуманізму
Відродження [25, С.590].

Поза
цією стихією неможливі організація і
творення життя відповідно до античних
зразків. А саме таким життям прагнуть
жити гуманісти. Характерно, що розуміння
гуманістами вивчення античної спадщини
зберегло своє значення на довгий час.
Культура письмового й усного мовлення
виходить на передній план і складає
невід’ємну і характерну рису ренесансного
гуманізму.

Високо
ціниться витонченість мови, її правильна
тональність, уміння привернути увагу
співрозмовника і одночасно зачепити і
переконливо розкрити теми, в першу чергу
не побутові, а піднесені. Піднесеність
і урочистість мови гуманістів — характерна
її риса, про яку легко скласти уявлення
по численних здобутках, що дійшли до
нашого часу. У культі мови яскраво
виявляється сутнісна риса ренесансного
гуманізму — його не теоретична, а в першу
чергу практично-життєва спрямованість.

У
широкому тлумаченні, гуманізм — це
прогресивний напрям у суспільній думці,
ознакою якого є захист гідності людини,
її свободи й права на всебічний,
гармонійний розвиток [13,C.232].

В
Дещо іншому сенсі гуманізм — це світогляд,
який проголошує цінність людини, її
право на щастя, розвиток і прояв своїх
позитивних здібностей, на вільну і
відповідальну участь в житті світу і
суспільства. Хоча це визначення не є
вичерпним, в ньому є ключові слова, що
допомагають зрозуміти про що йде мова.
А мова в даному випадку про людину, її
права та обов’язки, її світогляд, а
також про сфери і принципи застосування
цього світогляду [13,C.234].

Т.
Памфілова визначає поняття гуманізм
«як історично зумовлену систему поглядів,
яка визнає людину самодостатньою
цінністю, розглядає її як свідомого
суб’єкта своїх дій, розвиток якого за
законами власної діяльності і є необхідною
умовою розвитку суспільства» [41, C.
116].

Природність
гуманізму пояснюються природністю тих
людський якостей, які його породжують
і на які він спирається. Головна серед
них — гуманністm.

Гуманність
(від лат. Humanus — людський) — ідеал різних
напрямків гуманізму, тому тлумачиться
по-різному. Головна мета — гармонічний
розвиток властивих людині ціннісних
здібностей, почуттів і розуму, вищий
розвиток людської культури і моральності,
відповідної поведінки по відношенню
до інших людей і до всього творіння.

Своє
обґрунтування і оформлення ідеї
гуманності отримали в XVIII столітті в
епоху неогуманізму. Для І. Канта гуманність
— це почуття блага у спілкуванні з іншими.
Для І. Гердера гуманність — мета людського
розвитку взагалі. Будь-яка діяльність
несумісна з гуманністю розглядається
аморальною, виникло навіть поняття
«злочин проти людства» [38,
С.113].
Гуманність, на нашу думку, — це любов до
людини як такої, як живої істоти. Вона
передбачає і любов до себе, і любов до
ближніх та далеких, тобто, до подібних
собі, до всього людства та навколишнього
середовища загалом. Гуманність не
виключає в окремих випадках неприязного
ставлення до конкретної людини. Водночас
гуманна людина не знає ненависті.

Одним
з визначень гуманізму, в якому об’єднуються
значення гуманізму як руху і світського
світогляду, є визначення англійського
природодослідника Дж Хакслі, який
зазначає, що гуманізм — це загальна
теорія світогляду, на якій базується
вся картина реальності, згідно з якою,
Всесвіт розглядається як моністичний,
всі зміни спрямовані безпосередньо або
опосередковано на різні форми життя.
Кінцевий результат цих змін — створення
умов життя, де повністю реалізуються
умови людства. Іррелігійність гуманізму
торкається демократії, свободи, релігії,
громадянських свобод. Гуманізм є,
скоріше, новий життєвий шлях, аніж тема
філософії. Гуманісти, що належать до
різних філософських шкіл, скоріше
змінюють світ, а не описують його.
Гуманізм, згідно з Дж. Хакслі, — це і
світський, науковий світогляд, і вид
соціально- політичної активності, і
образ буденного життя індивіда. Проте
саме етично- світоглядна складова в
визначенні гуманізму є центральною в
англійських аналітиків гуманізму.
Наприклад, Дж. Фаулер пише, що вживаючи
термін «гуманізм», ми повинні робити
акцент на тому, що означає бути людяним
[13,
С.245].

П.
Куртц, намагається звести всі значні
характеристики гуманізму в єдине: «Ми
утверджуємо гуманізм як реалістичну
альтернативу ідеологіям насилля; ми
розглядаємо його як цінність глибоко
значну для особистості, і як світогляд,
що дозволяє відчути справжнє задоволення
від служіння собі подібним» [32, С.563].

Ми
поділяємо думку, що «стрижнем у визначенні
гуманізму має бути визнання людини
самодостатньою цінністю, ствердження
права особистості на унікальність і,
як наслідок, її вільний розвиток на
основі внутрішньої необхідності. Усі
інші моменти у визначенні набувають
гуманістичного характеру лише в тому
випадку, коли характеризують буття
особистості, яке розвивається за власними
внутрішніми законами» [32,
С.564].

Отже
гуманізм приніс в етичну думку визнання
самоцінності людини, її життя. Звідси
поступовий розвиток ідеї щастя,
справедливості і рівності людей. Проте,
проаналізувавши поняття гуманізм,
бачимо що воно є плюралістичним і
неоднозначним.

2. Гуманізм
   як феномен суспільного життя

Гуманізм
являє собою не лише особистісний
світогляд окремої людини. Ідеї гуманізму
поділяли і поділяють велика кількість
людей. Ця обставина робить гуманізм
соціальним явищем. Ще одна важлива
особливість гуманізму як соціального
явища полягає в тому, що він утворює
загальнолюдську основу культури. Тобто,
загальнолюдський характер гуманізму
визначається його увагою до тих рис і
здібностей, які властиві кожній людині.
Він не розділяє людей за ознаками рас,
національності, релігії, статі, соціального
положення. Гуманізм звернений до людини
як такої, він іде відразу до глибини
людської сутності, до таких даних від
народження властивостей, які наявні у
всіх людей і які їх об’єднують в єдине
світове співтовариство. Це і дозволяє
йому бути загальнолюдським фактором
цивілізації, основою духовної єдності,
взаєморозуміння і співробітництва всіх
людей планети [38, С.114].

Гуманізм
— це більше, ніж тільки етична доктрина,
оскільки в ньому ставиться завдання
зібрати воєдино і систематизувати всі
сфери і форми прояву людяності. Це
означає, що в рамках гуманістичного
проекту інтегруються і культивуються
на рівні світогляду і способу життя
моральні, цивільно-правові, політичні,
соціальні, національні і глобальні,
філософські, естетичні, наукові,
екологічні та всі інші людські цінності
[38, С.116].

Лідери
і теоретики прагнуть виокремити ті
найзагальніші ідеї, які могли б бути
прийнятні для максимальної більшості
його учасників і прибічників. Тому і
публікуються різного роду маніфести,
резолюції і заяви, що в тій чи іншій мірі
претендують на володіння
програмно-конвенціональним статусом.
Так, Міжнародний гуманістичний і етичний
союз на одному зі своїх Всесвітніх
конгресів (1996) запропонував таке «офіційне
визначення гуманізму»: «Гуманізм — це
демократична і етична позиція, яка
стверджує, що люди мають право надати
своєму життю сенс і самим формувати
його. Він виступає за створення більш
людського суспільства засобами етики,
що ґрунтуються на людських і інших
природніх якостях людини. Він не
теїстичний і не приймає надприродної
картини дійсності» [16, С.36]. Американська
гуманістична асоціація солідаризується
с таким розумінням гуманізму, яке означає
спосіб мислення і дії, що дозволяє
кожному індивіду вдосконалюватися для
здійснення якості індивідуального і
соціального життя.

Супра
натуралістична філософія життя, яка
стверджує нашу здатність і відповідальність
керуватися етикою особистої реалізації
і бажання ще більшого блага людства».
Гуманізм — це етичний, науковий і
філософський світогляд який перетворив
наш світ .

Вони
також роблять акцент на розумі і на
науковому дослідженні, індивідуальній
свободі, людських цінностях і співчутті,
потребі в толерантності і кооперації,
як і члени Міжнародного гуманістичного
і етичного союзу, опозиційні в відношенні
авторитарних і антидемократичних
практик.

Гуманізм
як феномен суспільного та культурного
життя є необмеженим, тому що передбачає
відкритість, динамізм і розвиток,
можливість радикальних внутрішніх
трансформацій перед змінами і новими
перспективами людини і її світу. Досить
важливим моментом є те, що гуманісти
визнають і антигуманне в людині та
прагнуть максимальним чином обмежити
його сферу і вплив. Вони переконані в
можливості успішного і надійного
приборкання негативних якостей людської
істоти в ході поступального розвитку
світової цивілізації і особистісного
самовдосконалення [28, С.154].
   
У словниках прийнято розрізняти гуманізм
у широкому і вузькому розуміннях. У
широкому сенсі гуманізм — це система
поглядів, яка історично змінюється і
визнає цінність людини як особистості,
її права на свободу, щастя, розвиток і
прояв своїх здібностей, система, яка
вважає благо людини критерієм оцінки
соціальних інститутів, а принципи
рівності, справедливості, людяності —
нормою стосунків між людьми; у вузькому
сенсі — це культурний рух епохи Відродження
[28, С.156]. 
    У широкому
розумінні гуманізм — це чітке усвідомлення
природної людяності людини, культивування
цієї людяності в конкретних формах
поваги, допомоги, любові до людини; у
вузькому значенні — це ідея чи концепція
людини, яка розвивається на базі визнання
і прийняття феномена людяності людини,
її свободи, відповідальності й розумності
[16, С.37].
    Головним началом
фундаментального характеру гуманізму
є особливий характер його зв’язку з
особистістю. Усвідомлення людиною своєї
власної людяності, її ресурсів і
можливостей — це вирішальна інтелектуальна
процедура, яка переводить її з рівня
гуманності на рівень гуманізму. Людяність
— невід’ємний елемент внутрішнього світу
будь-якої психічно нормальної людини.
Немає і не може бути ані абсолютно
нелюдяних, ані стовідсотково людяних
особистостей.    Гуманізм — це
наслідок природно властивої людині
гуманності, людяності. У кожного із нас
є власне «Я» і кожна людина має «за
душею» щось позитивне. Це не означає,
що люди приречені на гуманізм. Реалізм
гуманіста в тому і полягає, що він розуміє
не гарантованість людяності свободи,
кохання, обов’язкового зв’язку зі світлими
сторонами людського існування, адже
життя демонструє незліченні прояви
свободи як недозволеного насильства і
злої волі. Та все ж гуманність — вище
життєствердне начало в людині
[13,
С.262].  Як
соціально-духовне явище гуманізм — це
прагнення людини досягти більш зрілого
самоусвідомлення, змістом якого є
загальноприйняті гуманістичні принципи,
та практикувати їх на благо всього
суспільства. Гуманізм як система поглядів
являє собою усвідомлення відповідних
якостей, потреб, цінностей, принципів
і норм свідомості, психології і стилю
життя реальних прошарків будь-якого
сучасного суспільства.  Гуманізм
— це більше, ніж етична доктрина, оскільки
прагне усвідомити всі сфери і форми
прояву людяності людини в їх специфіці
та єдності. Це означає, що завданням
гуманізму є інтегрувати і культивувати
на рівні світогляду і стилю життя
моральні, юридичні, громадянські
політичні, соціальні, національні і
транснаціональні, філософські, естетичні,
наукові, екологічні та інші людські
цінності [13, C.  265]. Аналізуючи
поняття гуманізму, його визначення,
бачимо, що воно належить до плюралістичних,
є неоднозначним. Його можна розглядати
як на особистісному, так і на суспільному,
планетарному рівнях; без нього немислимий
розвиток не лише окремого індивіда, а
й цивілізації та розвитку суспільних
процесів, які відбуваються в світі. Саме
динаміка змін зазначеного явища і
цікавить нас як у історичному розрізі,
так і в умовах нашого суперечливого
сьогодення.  Зокрема,
зростання значення людської діяльності
в , засобів виробництва по-новому ставить
проблему відносин людини і суспільства,
до навколишнього середовища, техніки,
переводить проблему глобальних відносин
на рівень невідкладних практичних
вимог. У нових, невідомих раніше сферах
і масштабах перед людством постають
комплексні завдання, які вимагають
відповідних підходів до їх
вирішення.  Таким чином, з одного
боку, гуманізм — такий світогляд, який
досить простий і самоочевидний у своїх
принципах і ідеалах, а з іншого — ним
передбачаються складні, осмислені
процедури і принципи відношення між
гуманізмом та особистістю, яка є
господарем цього світорозуміння. Дедалі
більша кількість людей усвідомлює крах
всієї традиційної системи цінностей,
особливо на рубежі тисячоліть, а це
підкреслює глибинне відчуття власної
приниженості, несправедливості соціальних
відносин, суспільства, в якому вони
живуть. Тому сьогодні як ніколи раніше
людство зосереджено вдивляється в
самого себе і немов би по-новому відкриває
себе – Людину [12, C.
234]. Сучасний
гуманізм вступає в суперечність з
попередньою системою цінностей:
руйнується обмежений, але звичний світ
попередніх відносин і формується новий,
який несе в собі великі можливості.
Існування об’єктивних передумов дає
змогу теоретичній свідомості фіксувати
необмежені можливості розвитку
особистості, однак для їх практичної
реалізації необхідне глибоке соціальне
перетворення. Та нова система відносин
не гарантує ані реалізації можливостей
людей, ані захисту від конфронтуючих
гуманізму тенденцій. 
Гуманізм
являє собою певну суму загальнолюдських
цінностей, звичайних моральних, правових
та інших форм поведінки, які проявляються
в чуйності, спілкуванні, справедливості,
відповідальності
[12, C.243].  Стрижнем
у визначенні гуманізму дійсно має бути
визнання людини самодостатньою цінністю,
ствердження права особистості на
унікальність і як наслідок — її вільний
розвиток на основі внутрішньої
необхідності. Усі інші моменти у
визначенні набувають гуманістичного
характеру лише в тому випадку, коли
характеризують буття особистості, яке
розвивається за власними внутрішніми
законами. Досить часто становлення
гуманістичних поглядів знаменує собою
історичну перебудову системи суспільних
відносин, в ході яких створюється
ставлення до людини як до самодостатньої
цінності, що в свою чергу передбачає
універсалізацію людських здатностей
як необхідну умову суспільного руху і
як наслідок — зняття жорстких соціальних
обмежень з людини. Звідси чітко
зрозуміло, що теоретичне осмислення
гуманізму нерозривно пов’язане з
практичним становленням гуманістичної
орієнтації в суспільному житті [14,
C.231].  Складніше
з характеристиками основ гуманізму як
світогляду і явища суспільного та
культурного життя. У них повинна
фіксуватися сутність людини, її
взаємозв’язок з суспільством і природою,
місцем і специфікою гуманізму щодо
інших світоглядних систем, соціальних
практик та інститутів. Головним у даному
випадку є не перерахування основних
принципів гуманізму і оцінка ним основних
явищ особистого і суспільного життя,
висвітлення характеру самого цього
світогляду і відношень між людиною і
її власними гуманістичними поглядами
(таке завдання зазвичай не помічається
і здається або ж безглуздим, або ж суто
теоретичним).  Сьогодні, за
наявності в суспільстві політичного
правління крайнього спрямування,
«чорно-біла» модель бачення гуманізму
знову стає реальністю. Всі найбільш
вагомі досягнення цивілізації пов’язуються
з капіталізмом, антигуманізм і руйнація
усталених форм життя — з соціалізмом.
Звичайно, такий підхід хибує на
спрощеність. Гуманістичні й антигуманні
повороти притаманні будь-якому суспільному
устрою. Безперечно, антигуманні соціальні
сили не потребують діалогу, який нерідко
зв’язаний з постановкою нелегких питань,
появою сумнівів, висловленням протилежних
думок тощо. Діалогу не потребували
фашизм і нацизм. У ньому не відчував
необхідності й сталінізм. Що можна
сказати з цього приводу стосовно
наступних політичних режимів? Вони
ігнорували цей іманентно притаманний
гуманізму феномен. Колишня радянська
«соціалістична система» славилась
своєю монологічністю: монолог у партії,
в ідеології, в політиці, в науці, навіть
у мистецтві на культурі. Всюди існувала
панівна і, зрозуміло, істинна точка
зору, єдино правильною і точною була
думка лідера
[14, C.235].  У
таких умовах важко було вести мову про
утвердження людської гідності, інших
суттєвих рис гуманізму. У цьому випадку
буцімто гуманістична орієнтація була
чіткою і однозначною, не допускала
вибору шляхів досягнення мети, окрім
запропонованих партійно-політичними
лідерами. Ілюзорність подібної практики
є очевидною. Сьогодні теж майже втрачені
гуманістичні орієнтири. І хоча не слід
жалкувати за сформульованими певними
соціальними силами псевдо-орієнтирами,
все ж ситуація різко погіршилась
унаслідок дегуманізації суспільного
життя і дезорієнтації численних верств
населення. Тому не слід кидатися від
одних крайнощів до інших, більш важливим
є завдання їх реалістичного й неупередженого
аналізу. Тому слід переглянути гуманізм
з погляду сучасних умов та визначити
його соціальність
[27, C.223].  Нинішня
епоха, стратегія на незалежність,
утвердження демократії і ринкових
відносин потребують вироблення нового
розуміння гуманізму. І тут важливо
дослідити сукупний досвід людства щодо
утвердження реального гуманізму.
Загальна тенденція в історії розвитку
людства простежується досить чітко:
послідовний поворот до людини і
фундаментальних цінностей. Очевидно,
на цій методологічній платформі ідея
гуманізму має дістати більш глибоке і
реалістичне продовження (а головне —
втілення), ніж у попередньому столітті.
Якщо турбуватися про подальший розвиток
суспільства, то він може відбуватися
тільки відповідно до цієї тенденції.
Гуманізм — не просто характеристика
суспільного розвитку, а і його
фундаментальна база, невід’ємний атрибут,
без зростання якого неможливе існування
суспільства. Саме з цією метою теоретики
намагаються здійснити «трансформацію»
людини, називають її «новою», такою,
яка відповідала б вимогам часу [27, C.226].
А гуманізм, зокрема у Ж. П. Сартра, це
передусім поняття, яке позначає «нову
мораль» сучасного індивіда, для якого
вже не вистачає класичного підґрунтя
ціннісного ставлення до навколишнього
світу. Поняття, яке несе суб’єктивне
доповнення теорії розмежування в баченні
індивіда як мети або ж засобу в її
використанні іншою людською
істотою.  Єдиний стимул, який
підтримує оптимізм значної частини
населення країни, полягає в наявності
загальнолюдських елементів у структурі
тих традиційних гуманістичних основ,
які поки що зберігаються. Гуманістичні
традиції, які не були остаточно зруйновані
тоталітарним режимом, зберігають риси,
що сприяють постійному самооновленню
суспільства і людини. Так, позитивну
роль відіграє своєрідна «відкритість»
гуманізму будь-яким прогресивним
традиціям, навіть за умови жорстких
класових обмежень. Існує ряд життєстійких
загальнолюдських цінностей, котрі
передаються з покоління в покоління, з
однієї форми гуманізму в іншу (моральні
засади, гуманістичні традиції, національні
досягнення тощо). Саме вони не дозволяють
посттоталітарним, багато в чому
псевдонародним режимам повністю знищити
людську основу культури, життя,
суспільності
[13, C.254]. 
Гуманізм не є і не повинен бути ідеологією
чи якоюсь партійно-політичною програмою,
тобто суспільним ідейним рухом і
структурою, яка організовує, мобілізовує
і спрямовує людей до досягнення певних
політичних чи інших цілей, пов’язаних
з владою одних людей над іншими членами
національного чи світового співтовариства.
Водночас завданням гуманізму є прояснити
і окреслити плюралізм загальнолюдських
моральних, юридичних і політичних
цінностей, які становлять основу
ідеологічних, передусім релігійних і
політичних доктрин і рухів. Тим самим
він координує і узгоджує в діалозі,
соціальній конкуренції і обміні ідеями,
які постійно відбуваються на всіх рівнях
суспільного життя [14, C.243].  Таким
чином, гуманізм — це світогляд, у центрі
якого ідея людини як вища цінність і
пріоритетна стосовно себе реальність
у ряді всіх інших матеріальних і духовних
цінностей. Іншими словами, для гуманіста
особистість — вихідна реальність,
абсолютна щодо себе і відносна в ряді
всіх інших. Вони стверджують рівноправність
людини як матеріально-духовної істоти
стосовно іншої людини, природи, суспільства
і всіх інших реальностей та істот.
Гуманізм виражає гідність особистості,
її зовні відносну, але внутрішньо
абсолютно неухильно прогресуючу
самостійність, самодостатність і
рівноправність перед усіма іншими
реальностями [14, C.245]. Гуманізм
як феномен суспільного та культурного
життя є необмеженим, тому що передбачає
відкритість, динамізм і розвиток,
можливість радикальних внутрішніх
трансформацій перед змінами і новими
перспективами людини і її світу. Досить
важливим моментом є те, що гуманісти
визнають і антигуманне в людині та
прагнуть максимальним чином обмежити
його сферу і вплив. Вони переконані в
можливості успішного і надійного
приборкання негативних якостей людської
істоти в ході поступального розвитку
світової цивілізації і особистісного
самовдосконалення [29, C.124]. 
  Особливої
гостроти
питання
про
соціокультурний статус гуманізму набув
на рубежі тисячоліть. Більшість теоретиків
гуманізму вважають його найбільш
яскравим феноменом сучасної світової
культури. До кінця XX ст. гуманізм як
суспільне явище перетворився в значний
елемент громадянського суспільства
практично всіх демократичних країн
світу, він став глибоким феноменом
людства, що виражає волю людей до гідного
виживання і рішення гідно зустріти і
відповідати на виклики майбутнього.
Парадигмою культури III тисячоліття, на
думку багатьох вчених і суспільних
діячів стає гуманізм, що отримав в
системі цінностей новий статус
планетарного гуманізму, який відповідає
постпросвітницькій стадії розвитку
людства [29, C.129].

Резюмуючи
пошук гуманізмом самовизначення в
культурі ХХ-ХХІ ст., варто зазначити, що
він спрямований в загальносвітове
майбутнє, спрямований до інтеграції з
загальнонауковими, загальнодемократичними,
загальноморальними, загальноекологічними
ідеями і нормами.

Отже,
не дивлячись на плюралізм існуючих
визначень поняття «гуманізм», можна
підсумувати, що гуманізм — це світогляд,
у центрі якого є людина як вища цінність,
ствердження рівноправності людини як
матеріально-духовної істоти стосовно
іншої людини, природи, суспільства.
Гуманізм виражає гідність особистості,
її самодостатність, рівноправність.
Сучасний гуманізм не лише стверджує
необхідність гуманного відношення у
сфері міжлюдських стосунків, а й до
природи. Гуманізм — нерозривна єдність
теорії і практики позитивного розвитку
всіх сторін життя кожної людини і
суспільства в цілому. Гуманізм — це
вільна, розумна й відповідальна участь
людини у житті суспільства та світу.
Проте, оскільки гуманізм — це явище, що
розвивається і здатне набувати нові
форми під впливом дійсності, то ряд
інших важливих характеристик гуманізму
можна побачити, якщо дослідити його
ґенезу. Спроба прослідкувати ідеї
гуманізму буде висвітлена в наступному
розділі.

РОЗДІЛ
2. ЕТИКО-ГУМАНІСТИЧНІ ПРИНЦИПИ ДІЛОВОГО
СПІЛКУВАННЯ.

Світський гуманізм — Вікіпедія

Світський (секулярний) гуманізм (англ. Secular humanism) — світогляд, в основі якого лежить атеїстичне мислення, що заперечує існування будь-яких вищих сил та будь-яких духовних реальностей. Секулярний гуманізм визнає матеріальну природу й соціальну природу людини, але заперечує духовну. Від релігійного гуманізму відрізняється тим, що скасовує віру в Бога (для своїх прихильників) як принцип ілюзорної орієнтації людини в реальному світі. У прихильників світського гуманізму боротьба з релігією чи релігійним світоглядом не є головним завданням.

Базові принципи світського гуманізму[ред. | ред. код]

Згідно з «Декларацією секулярного гуманізму» цих принципів — десять:

1. Вільне дослідження. Неприпустимість широкої цензури та догматизму. Незалежність від них преси і засобів комунікації. Визнання небезпеки ЗМІ при розповсюдженні догм, в тому числі релігійних.
2. Відокремлення церкви від держави.
3. Ідеал свободи. Неприпустимість різних форм тоталітаризму, ідеал рівності прав меншин і більшості, рівність усіх перед законом.
4. Етика поведінки, заснована на критичному мисленні. Незалежність етики від релігії та церкви. Необхідність виводу і вироблення етики без втручань релігії.
5. Моральність освіти. Відокремити дітей і молодь від нереформованої церкви на етапі, коли особа ще формується і не здатна сама і свідомо обрати світогляд — атеїстичний чи релігійний. Але визнається необхідність моральності освіти.
6. Релігійний скептицизм. Скептичне ставлення до претензій церкви і ірреального, ірраціонального на реальність.
7. Розум. Використання логіки, раціонального дослідження і досвіду в процесі накопичення знань і в перевірках критеріїв його істинності.
8. Наука і техніка. Визнання переваг наукового досліду як найбільш дійсного і плідного засобу пізнання світу.
9. Еволюція. Визнання переваг еволюції як науково обґрунтованого світогляду перед релігійним світоглядом і втручанням Бога.
10. Освіта. Науково обґрунтована освіта визнається невід’ємною складовою побудови гуманного, вільного і демократичного суспільства.

Повага до права вибору[ред. | ред. код]

Церква як заклад тихо і підступно рекрутує собі прихильників століттями, починаючи з дітей. А діти це залежна група від батьків і дорослих, що забезпечують їхнє виживання. Перехід у християнство стає приховано примусовим.

Світський гуманізм надає можливість дітям вирости без небезпеки виживання і сформувати світогляд вже дорослим, психологічно та економічно незалежним. Така особа отримує право вибору

• стати вірним прихильником релігійного світогляду дорослим та свідомо відповідати за це.
• навпаки, стати прихильником наукового світогляду і світського гуманізму дорослим та свідомо відповідати за цю позицію.

Конфлікт між прихильниками різних світоглядів[ред. | ред. код]

Секулярні гуманісти заявляють, що людина може обійтися без вищого сенсу, самостійно наповнювати власне життя будь-яким сенсом, виходячи зі свого критичного міркування. В «Декларації секулярного гуманізму», автором якої є Пол Курц, говориться: «Суддею етичної поведінки повинен бути критичний розум. Мета гуманізму — розвиток автономних і відповідальних індивідів, здатних самостійно приймати рішення на основі розуміння людської поведінки»… Світогляд сучасного гуманізму отримав свій вираз в новому програмному документі за назвою «Гуманістичний маніфест-2000: Заклик до нового планетарного гуманізму».

Появу «Гуманістичного маніфесту-2000» зумовили зміни, що відбулися в останні десятиліття XX ст. Серед них — крах комунізму в СРСР і країнах Східної Європи, припинення протистояння воєнних блоків, прискорення глобалізації світової економіки, збереження високих темпів науково-технічного прогресу, виникнення й стрімкий розвиток глобальної комп’ютерної мережі Інтернет тощо. Ці й інші глибокі зміни спричинили потребу в новій оцінці сучасного життя й перспектив світового співтовариства з погляду гуманістичного світогляду. Щоб краще зрозуміти точку зору християнського світогляду щодо світського гуманізму, проаналізуємо деякі тези з документу «Гуманістичний маніфест 2000. Заклик до нового планетарного гуманізму»

Аборт і різні погляди на проблему[ред. | ред. код]

Наприклад, як позитивне явище гуманістичний маніфест проголошує таке: «Вирішена проблема збільшення населення в багатих країнах Європи й Північної Америки. У багатьох регіонах світу населення зростає не завдяки народжуваності, а завдяки зменшенню смертності й збільшення тривалості життя, — це позитивна тенденція». Для християнського розуміння скорочення чисельності населення й різке падіння народжуваності не можуть сприйматися позитивно. При тому, що зниження чисельності населення здійснюється на практиці аж ніяк не гуманними методами: стерилізація, аборти… Нав’язується ідея «права на аборти»: «Жінки повинні мати право самостійно розпоряджатися власним тілом. Це надає свободу мати або не мати дітей, право на добровільну контрацепцію й переривання вагітності».

Але християнський світогляд не бажає помічати проблему небажаних дітей у дорослих чи небажаних дітей у підлітків, аборт у випадках медичної необхідності, традиційне приниження жінки в європейському християнстві^{[джерело?]}. Навіть до останнього часу важко було уявити європейську жінку на посаді президента країни. А жінка на високій посаді в християнській церкві — нонсенс навіть на початку 21 століття^{[джерело?]}.

Аборт — вже застарілий засіб регулювання народжуваності на початок 21 століття. Калічити жінку абортом — необов’язково. Є гуманні альтернативи аборту. З удосконаленням контрацепції він теж стане явищем минулого.

Сексуальна освіта і різні погляди на проблему[ред. | ред. код]

Ще одна важлива теза з маніфесту: «З раннього віку повинна бути доступна можливість відповідної сексуальної освіти, що стосується питань відповідальної сексуальної поведінки, планування сім’ї й методів контрацепції». Це дозволяє запобігти негативним наслідкам необізнаності із даною проблематикою, зокрема вульгаризації сексуальності та проблем із венеричними захворюваннями і небажаною вагітністю.

Науковці ніколи не займалися пропагандою розбещеності. Не слід плутати науковців з політиками.

Секс-просвітництво перебуває на початковому етапі становлення, особливо в країнах СНД. Появу секс-просвітництва викликали:

• збільшення ролі жінки в суспільному житті,
• акселерація,
• розрив між фізичною зрілістю підлітків і їх пізньою моральною зрілістю, запізнілою економічною незалежністю юнацтва
• спроби замінити неефективні заборони на реальне знання ризиків і небезпек.

Новою проблемою стала епідемія СНІДу. Тепер вже проблема захисту постала як перед неосвіченими дорослими, так і перед неосвіченими підлітками, урівнявши їх перед небезпекою. Християнські заборони на дошлюбний секс — мають негативний історичний досвід практично в усіх країнах Європи і в усі століття, бо теж не спрацьовують. В цитаделі католицизму (в Італії), де організація церкви була зміцнена чернечими орденами, доносами і інквізицією, проблема заборони позашлюбного і дошлюбного сексу ніколи (і ні в яке століття) не була вирішена.

Відчувши безсилля, релігійний гуманізм в Європі лише пішов за проблемою і спромігся лише захищати від смерті покинутих позашлюбних дітей. Звідси система виховних закладів при монастирях (Оспедалє деі Інноченті у Флоренції, низка оспедалє у Венеції, Римі тощо).

Проблему венеричних захворювань — релігійний гуманізм не вирішував ніколи взагалі. А ізоляція венеричних хворих, що і робилося — вирішенням проблеми не могло бути. Проблему приборкання венеричних захворювань змогли вирішити лише прогрес науки в 19-20 століттях, нові ліки і нові санітарно-протиепідемічні заходи. Як відомо, нереформована церква і консервативний релігійний світогляд не сприяють ні прогресу науки, ні виробленню нових норм суспільної моралі, які невпинно змінюються.

З 1956 року в протестантській Швеції введене обов’язкове сексуальне просвітництво. Йому вже півстоліття. Країна від цього не стала ні менш християнською, ні менш авторитетною. А кількість людських трагедій в ній таки зменшилась.

Відмова від сексуального просвітництва ставить усіх нас в умови постійної недовіри підліткам, тотального контролю і масових перевірок цноти дівчат після кожної дискотеки, що ганебно і нереально.

Маніфест говорить про «право на евтаназію». Християнський світогляд вважає евтаназію вбивством і втручанням людини в життя, дане Богом.

Роками церква гостро реагувала на проблему самогубства. Померлих самогубців було заборонено ховати на тому ж цвинтарі, де і вірних церкві. Чистоту християнської ідеї було збережено ціною розколу в родинах і психотравми рідних. Поховання усіх на єдиному цвинтарі — знімає проблему.

Наближена до цього і проблема евтаназії. Але вона — відображення широкого кола невирішених наукою проблем зараз і неспроможність сучасної науки активно допомогти тут і зараз. Але ж і наука не золота рибка, не магічна паличка. Прогрес науки логічно доводить, що і ці проблеми вирішать, як вирішили проблему знеболювання при операціях (якого не було), винаходу нових ліків (яких ніколи не було), застосування нових лікувальних засобів, фармакологічних чи позафармакологічних — від гіпнозу до апаратних.

Аморальність і Маніфест[ред. | ред. код]

Розглянемо ще одну тезу: «Ми повинні бути готовими прийняти нові можливості відтворення роду, що відкрилися завдяки науковим дослідженням — такі як… генна інженерія, трансплантація органів і клонування. У цих питаннях ми вже не можемо оглядатися на моральні підвалини минулого». Маніфест сміливо пропагує антихристиянський погляд на продовження роду й принижує абсолютні цінності Біблії, називаючи їх «моральними підвалинами минулого». Маніфест відчиняє дорогу аморальності й безвідповідальності в статевих стосунках, заявляючи, що гуманісти виступають за «сексуальну свободу для дорослих людей за їхньою взаємною згодою».

Наука і її моральні прибічники готові сприймати «дарунки майбутнього», якими б приємними чи проблемними (що частіше) ці дарунки б не були. І ця позиція дає можливість вирішити проблеми різної складності.

Консервативне християнство жахається нових проблем, замість їх вивчення і вирішення — пропонує застарілі і неефективні засоби минулого, що не працюють в нових умовах. А від пошуку нових засобів — відмовляється.

Одна із тез гуманістів — відстоювання легалізації одностатевих шлюбів: «Подружні пари однієї статі повинні мати ті ж права, що й гетеросексуальні пари». Це повністю суперечить християнському вченню. Маніфест заявляє: «Ми чекаємо сміливих і новаторських ідей, спрямованих на максимальне прискорення людського прогресу у світовому масштабі». І в цьому контексті читаємо тезу: «Не повинні заборонятися шлюби між родичами». Пропаганда інцесту як норми — це закономірний вінець усього «морального корпусу» ідеології секулярного гуманізму. «Кожен представник людського роду повинен бути гарантований від страху перед моральним тиском (будь то з боку приватних осіб, суспільних або політичних інститутів)». Християнський світогляд передбачає відповідальність кожної людини перед Богом на підставі християнських стандартів за свою моральну поведінку. У Маніфесті всіляко нав’язується неправильна думка про те, що існуюча мораль уже є «архаїчною», відсталою, гальмуючою науковий прогрес: «Планетарний гуманізм прагне запропонувати досяжні цілі на тривалу перспективу. У цьому складається принципове розходження між гуманізмом й архаїчною мораллю, що ґрунтується на релігії. Гуманізм малює нові, сміливі образи майбутнього, породжує впевненість у спроможності людського роду вирішувати проблеми, що встають перед ним, спираючись на розум і позитивний світогляд».

Західноєвропейські суспільства практично легалізували одностатеві шлюби, в більшості де-факто. Серед цих країн — Канада, Данія, Нідерланди, Велика Британія та інші. В великих містах створені особливі квартали для секс меншин (Відень, Лос-Анжелес, Нью-Йорк, Сан-Франциско, декілька міст Великої Британії). Особливі умови склалися у Данії, де століттями не була актуальною навіть цензура.

Це не позбавило секс меншини від конфліктів з оточенням. Але надало можливість декриміналізувати явище і не тягнути у в’язницю мера міста Берлін Клауса Воверайта за те, що він не схожий на священика вашої парафії.

Божественне керівництво і страшні реалії[ред. | ред. код]

Християнська мораль вірить у Божественне керівництво, допомогу й трансцендентне втручання в життя людства. «Архаїчній» моралі протиставляється ідеологія гуманістів як «вища цінність»: «Планетарний гуманізм, представлений у даному Маніфесті, є за своїм світоглядом пост-постмодерністським. Він ґрунтується на вищих цінностях сучасності». Відкидаючи накопичений людством досвід у моральному саморегулюванні, маніфест заявляє, що гуманізм не бажає миритися з існуючими нормами моралі, і несе людству власну мораль, головним критерієм оцінки якої буде «щастя»: «Моральні прихильності глибоко кореняться в людському єстві й розвивалися протягом всієї історії людства. Тому гуманістична етика не вимагає згоди щодо теологічних або релігійних постулатів — такої згоди й неможливо досягти, — але зводить, в остаточному підсумку, будь-які моральні норми до звичайних людських інтересів, бажаннь, потреб і цінностей. Ми судимо про ці норми за тим, як вони служать людському щастю й соціальній справедливості». Але «щастя» у цьому випадку — це дуже розмите поняття. Для християнина категорія щастя буде розкриватися через інші характеристики якості й умов життя, ніж для атеїста. Щастя олігарха навряд чи буде однаковим із щастям бідної селянки. Зокрема, заявляється, що ідеологія гуманізму несе людству «щастя»: «Гуманізм сприяв формуванню нової етики, що висуває на перший план цінності свободи й щастя, що підкреслює значимість природних людських прав». Віруючі світових релігій огульно й безпідставно обвинувачуються у відсталості, фанатизмі й ін.: «Наполеглива прихильність традиційним релігійним поглядам звичайно сприяє нереалістичним, пассивистським, містичним підходам до соціальних проблем, сіє недовіру до науки й занадто часто стає на захист відсталих соціальних інститутів». Які соціальні інститути названі як «відсталі»? При цьому багаторазово говориться в самому Маніфесті — традиційні релігії, традиційні моральні цінності, нормальна сім’я, нормальні сексуальні стосунки, неприйняття сексуальних перекручень й евтаназії, негативна оцінка абортів.

• Божественне керівництво не стало в заваді при розповсюдженні чуми в Європі в добу середньовіччя. За попередніми підрахунками кількість померлих сягнула 20 — 25 000 000. Вже тоді вірні кинулись за відповіддю до церкви. Але її могутність не була зміцнена знанням і у розумних вірян народилася уява, що церква їх зрадила.
• Божественне керівництво не завадило стати папою римським авантюрному Олекандру VI Борджа. І у розумних вірян була уява, що церква їх зрадила.
• Божественне керівництво не завадило смажити на вогнищах єретиків по свій Європі. Навчати одним принципам і не наслідувати їх самим — подвійні стандарти. І у розумних вірян була уява, що церква їх зрадила.
• Божественне керівництво християнськими державами не завадило захопити Америку і практично знищити декілька мільйонів індіанців.
• Божественне керівництво не завадило вигнати тисячі євреїв з християнської Іспанії наприкінці 15 століття чи з Німеччини в 1930-ті. А мільйони закатованих у концтаборах Німеччини та СРСР навчають совісті і думки, що неприпустимо убивати і п’ять осіб, не схожих на тебе. Але на християнську церкву вже не було й надії.

Нам потрібні совість і нові знання. Багато і якомога скоріше. І їх може дати тільки наука, а не релігійне світосприйняття і не церква.

Досить характерно наступне положення Маніфесту: «Гуманісти вважають, що необхідно поширити застосування методів науки на інші області людської діяльності, і що не повинно вводитися ніяких обмежень для наукових досліджень, за винятком випадків, коли такі дослідження порушують права особистості». А якщо такі дослідження не порушують права конкретної особистості тут і зараз, але є нелюдськими й аморальними, або якщо вони загрожують всьому людству в цілому в майбутньому? Маніфест відповідає, що наукові дослідження в принципі не можуть бути зв’язані або обмежені ніякими моральними розуміннями (бо це особливість науки як явища): «Спроби перешкоджати вільному дослідженню з яких-небудь моральних, політичних, ідеологічних або релігійних розумінь у минулому незмінно терпіли невдачі». Завершуючи аналіз, варто зупинитися на такому положенні Маніфесту: «Ми пропонуємо, але не нав’язуємо, нижченаведені рекомендації, будучи впевненими в тім, що це буде внеском у діалог між людьми різних культур, політичних, економічних і релігійних поглядів».

Тематичні сайти

гуманистических ценностей

гуманистических ценностей

СВОДКА ГУМАНИСТИЧЕСКИХ ЗНАЧЕНИЙ

Основная «гуманистическая ценность» — вовлекать
учащегося.
Карл Роджерс («Терапия, ориентированная на клиента» и «Свобода учиться») утверждал, что мы,
как учителя, должны сосредотачиваться на каждом человеке и ученике не только как на физическом,
когнитивное существо, а скорее как существо, в основном эмоциональное (аффективное
фактор).
Следовательно, мы должны сосредоточиться на обучении, а не на обучении.

Все, что имеет какое-либо личное значение для учащегося, будет задействовано
целиком, и это приведет к «глубокому» обучению.
Это может означать одно или все из следующего:

— что они изучают (язык? Навыки? И т. Д.)
— как они учатся (метод? деятельность? и т. д.)
— отношение и поведение учителя к ним
— отношение и поведение других студентов по отношению к ним
— соответствующий уровень обучения пространство / время
— соответствие урока их интересам / потребностям
— соответствие урока их ожиданиям
— ожидаемая от них степень участия
— степень, в которой они чувствуют себя ценными как личности и т. д.

Все так называемые «гуманистические методы» претендуют на звание гуманистических. Но каждый
претензия ограничена.

The Silent Way — учащийся должен брать на себя ответственность.
Изучение языков сообщества — группа решает, чему учиться.
Суггестопедия — направлена ​​на снижение беспокойства / угрозы путем создания «неугрожающего»
среда обучения.
Полная физическая реакция (TPR) — направлена ​​на то, чтобы заинтересовать учащегося физически
они не находятся под давлением и позволяют им говорить только тогда, когда они готовы.

В конечном счете, гуманистическим учителем делает отношение, а не техника.

.

гуманистических ценностей — определение — английский

Примеры предложений с «гуманистическими ценностями», память переводов

WikiMatrixMacFarlane, в знак признания «его активной, страстной приверженности гуманистическим ценностям и его бесстрашной поддержки равных прав в браке и других вопросов социальной справедливости. «, был назван Гарвардским гуманистом года в 2011 году. MultiUn Основная проблема заключается в том, что Бразилия сталкивается с культурным наследием нетерпимости и гомофобии, с которым необходимо бороться с помощью гуманистических ценностей, а также противостоять решительной позиции властей и правительства Europarl8 Вдали — очень далеко — от этих гуманистических ценностей, г-н Голльниш, который является хорошим учеником г-на Ле Пена, попытался составить конкуренцию своему учителю в провокационных ставках с замечаниями, которые он сделал на той пресс-конференции.Поэтому мы должны решительно осудить эти замечания. Giga-fren Это также важно для общего качества мышления и для обеспечения того, чтобы наши общества продолжали строиться на гуманистических ценностях. Новостной комментарийЧе не был гуманистом. Действительно, ни один коммунистический лидер никогда не придерживался гуманистических ценностей. ProjectSyndicate Они могут быть готовы проголосовать за «опыт», но не за «христианского консерватора», который отклоняется от гуманистических ценностей. Europarl8Эта колонизация населения представляет собой смертельную угрозу христианским и гуманистическим ценностям нашей цивилизации. Giga-fren Вот почему права человека, гуманистические ценности и чувство общего гражданства должны лежать в основе будущего образования в Косово. Europarl8 Я призываю этот Парламент проявить смелость в своих убеждениях и заявить — пусть даже несколько поздно — что время действительно пришло. На кону наши собственные гуманистические ценности. UN-2 Позвольте нам сделать выбор надежды, основанного на гуманистических ценностях, и давайте не будем забывать о силе мужества, когда она поддерживается волей поставить человечество в центр наших приоритетов. WikiMatrixВ дизайне отражены гуманистические ценности архитектуры эпохи Возрождения. Новостной комментарийКонечно, европейская цивилизация возникла из синтеза религиозных и гуманистических ценностей. WikiMatrix Наконец, Фогт считает, что современное общество, основанное на гуманистических ценностях, превзошло этот уровень развития. WikiMatrixЕго основная миссия — способствовать светскому обществу, основанному на науке, разуме, свободе исследования и гуманистических ценностях. WikiMatrix Его тема искажения гуманистических ценностей в материалистическом мире казалась необычайно актуальной после Второй мировой войны, и книга стала международным бестселлером, послужив основой для одноименного голливудского фильма 1954 года. Europarl8 Вдали — очень далеко — от этих гуманистических ценностей, г-н Голльниш, который является хорошим учеником г-на Ле Пена, попытался посоревноваться со своим учителем в провокационных ставках с замечаниями, сделанными им на той пресс-конференции. Europarl8 Продолжать говорить о миграционных потоках абсурдно и противоречит нашим гуманистическим ценностям. UN-2 Среди предлагаемых мер Специальный докладчик придает основополагающее значение образованию как средству преобразования расистского, ксенофобского и нетерпимого мировоззрения в психологическое мировоззрение, основанное на гуманистических ценностях уважения к другим, братства и солидарности. Gatestone Institute Corpus Если суд в западном обществе решит подвергнуть цензуре или наказать Гирта Вилдерса или других лиц за ненасильственные высказывания, суд нападает не только на очень гуманистические ценности и либеральное общество, которым мы, как мы утверждаем, дорожим; это приближает нас на шаг к тоталитаризму. WikiMatrix Впоследствии Эйнбеки разработали идею, с помощью которой можно было передать столь дорогие им гуманистические ценности. globalvoicesКогда я вернусь в Китай, я не буду вмешиваться в политику, я буду продвигать гуманистические ценности.(Zh) Europarl8Мы рассчитываем на вас, г-н Балкененде, вы, решительно и успешно руководите своей страной, чтобы укрепить европейскую экономику, освободив ее от административных и финансовых препятствий, вернув нашим предприятиям возможность адаптироваться к глобализированному рынку в Европейском Союзе, отмеченному как свободой передвижения, так и защитой его гуманистических ценностей. Gatestone Institute Corpus Как бы трудно это ни представить, европейцы в какой-то момент могут столкнуться с болезненным выбором: чего они хотят больше: гуманистических ценностей индивидуальной свободы или исламизированной Европы? средн.У ruOne создается впечатление, что это своего рода шантаж и что чиновники в Париже перестали понимать гуманистические ценности. UN-2 Государство признает, что каждый человек, будь то ребенок, подросток или взрослый, имеет право на образование и профессиональную подготовку, предназначенные для обеспечения его или ее полноценного развития и обучения его или ее уважению к окружающей среде, национальному наследию, человеческому наследию. права и общепризнанные гуманистические ценности.

Показаны страницы 1. Найдено 608 приговоры соответствие фразы «гуманистические ценности».Найдено за 9 мс. Найдено за 0 мс.Накопители переводов создаются человеком, но выравниваются с помощью компьютера, что может вызвать ошибки. Они поступают из многих источников и не проверяются. Имейте в виду.

.

гуманистических ценностей — определение — английский

Примеры предложений с «гуманистическими ценностями», память переводов

WikiMatrixMacFarlane, в знак признания «его активной, страстной приверженности гуманистическим ценностям и его бесстрашной поддержки равных прав в браке и других вопросов социальной справедливости. «, был назван Гарвардским гуманистом года в 2011 году. MultiUn Основная проблема заключается в том, что Бразилия сталкивается с культурным наследием нетерпимости и гомофобии, с которым необходимо бороться с помощью гуманистических ценностей, а также противостоять решительной позиции властей и правительства Europarl8 Вдали — очень далеко — от этих гуманистических ценностей, г-н Голльниш, который является хорошим учеником г-на Ле Пена, попытался составить конкуренцию своему учителю в провокационных ставках с замечаниями, которые он сделал на той пресс-конференции.Поэтому мы должны решительно осудить эти замечания. Giga-fren Это также важно для общего качества мышления и для обеспечения того, чтобы наши общества продолжали строиться на гуманистических ценностях. Новостной комментарийЧе не был гуманистом. Действительно, ни один коммунистический лидер никогда не придерживался гуманистических ценностей. ProjectSyndicate Они могут быть готовы проголосовать за «опыт», но не за «христианского консерватора», который отклоняется от гуманистических ценностей. Europarl8Эта колонизация населения представляет собой смертельную угрозу христианским и гуманистическим ценностям нашей цивилизации. Giga-fren Вот почему права человека, гуманистические ценности и чувство общего гражданства должны лежать в основе будущего образования в Косово. Europarl8 Я призываю этот Парламент проявить смелость в своих убеждениях и заявить — пусть даже несколько поздно — что время действительно пришло. На кону наши собственные гуманистические ценности. UN-2 Позвольте нам сделать выбор надежды, основанного на гуманистических ценностях, и давайте не будем забывать о силе мужества, когда она поддерживается волей поставить человечество в центр наших приоритетов. WikiMatrixВ дизайне отражены гуманистические ценности архитектуры эпохи Возрождения. Новостной комментарийКонечно, европейская цивилизация возникла из синтеза религиозных и гуманистических ценностей. WikiMatrix Наконец, Фогт считает, что современное общество, основанное на гуманистических ценностях, превзошло этот уровень развития. WikiMatrixЕго основная миссия — способствовать светскому обществу, основанному на науке, разуме, свободе исследования и гуманистических ценностях. WikiMatrix Его тема искажения гуманистических ценностей в материалистическом мире казалась необычайно актуальной после Второй мировой войны, и книга стала международным бестселлером, послужив основой для одноименного голливудского фильма 1954 года. Europarl8 Вдали — очень далеко — от этих гуманистических ценностей, г-н Голльниш, который является хорошим учеником г-на Ле Пена, попытался посоревноваться со своим учителем в провокационных ставках с замечаниями, сделанными им на той пресс-конференции. Europarl8 Продолжать говорить о миграционных потоках абсурдно и противоречит нашим гуманистическим ценностям. UN-2 Среди предлагаемых мер Специальный докладчик придает основополагающее значение образованию как средству преобразования расистского, ксенофобского и нетерпимого мировоззрения в психологическое мировоззрение, основанное на гуманистических ценностях уважения к другим, братства и солидарности. Gatestone Institute Corpus Если суд в западном обществе решит подвергнуть цензуре или наказать Гирта Вилдерса или других лиц за ненасильственные высказывания, суд нападает не только на очень гуманистические ценности и либеральное общество, которым мы, как мы утверждаем, дорожим; это приближает нас на шаг к тоталитаризму. WikiMatrix Впоследствии Эйнбеки разработали идею, с помощью которой можно было передать столь дорогие им гуманистические ценности. globalvoicesКогда я вернусь в Китай, я не буду вмешиваться в политику, я буду продвигать гуманистические ценности.(Zh) Europarl8Мы рассчитываем на вас, г-н Балкененде, вы, решительно и успешно руководите своей страной, чтобы укрепить европейскую экономику, освободив ее от административных и финансовых препятствий, вернув нашим предприятиям возможность адаптироваться к глобализированному рынку в Европейском Союзе, отмеченному как свободой передвижения, так и защитой его гуманистических ценностей. Gatestone Institute Corpus Как бы трудно это ни представить, европейцы в какой-то момент могут столкнуться с болезненным выбором: чего они хотят больше: гуманистических ценностей индивидуальной свободы или исламизированной Европы? средн.У ruOne создается впечатление, что это своего рода шантаж и что чиновники в Париже перестали понимать гуманистические ценности. UN-2 Государство признает, что каждый человек, будь то ребенок, подросток или взрослый, имеет право на образование и профессиональную подготовку, предназначенные для обеспечения его или ее полноценного развития и обучения его или ее уважению к окружающей среде, национальному наследию, человеческому наследию. права и общепризнанные гуманистические ценности.

Показаны страницы 1. Найдено 608 приговоры соответствие фразы «гуманистические ценности».Найдено за 9 мс. Найдено за 0 мс.Накопители переводов создаются человеком, но выравниваются с помощью компьютера, что может вызвать ошибки. Они поступают из многих источников и не проверяются. Имейте в виду.

.

Определение гуманизма — Американская ассоциация гуманистов

Гуманизм — это прогрессивная жизненная философия, которая, без теизма или других сверхъестественных убеждений, подтверждает нашу способность и ответственность вести этическую жизнь личной самореализации, стремясь к большему благу.
— Американская ассоциация гуманистов

Гуманизм — это рациональная философия, основанная на науке, вдохновленная искусством и мотивированная состраданием.Подтверждая достоинство каждого человека, он поддерживает максимизацию личной свободы и возможностей, созвучных социальной и планетарной ответственности. Он выступает за распространение демократии участия и расширения открытого общества, отстаивая права человека и социальную справедливость. Свободный от сверхъестественного, он признает людей как часть природы и считает, что ценности — будь то религиозные, этические, социальные или политические — берут начало в человеческом опыте и культуре. Таким образом, гуманизм выводит цели жизни из человеческих потребностей и интересов, а не из теологических или идеологических абстракций, и утверждает, что человечество должно взять на себя ответственность за свою судьбу.
— The Humanist Magazine

Гуманизм — это демократический и этический образ жизни, который подтверждает, что люди имеют право и обязаны придавать смысл и форму своей собственной жизни. Он выступает за построение более гуманного общества посредством этики, основанной на человеческих и других естественных ценностях, в духе разума и свободного исследования через человеческие способности. Это не теистический подход, и он не принимает сверхъестественных взглядов на реальность.
— Международная организация гуманистов

Гуманизм — это подход к жизни, основанный на разуме и нашей общей человечности, признающий, что моральные ценности должным образом основаны только на человеческой природе и опыте.
— Бристольская группа гуманистов

Гуманизм — это: радостная альтернатива религиям, которые верят в сверхъестественного бога и жизнь в потустороннем мире. Гуманисты считают, что это единственная жизнь, о которой мы точно знаем, и что мы в долгу перед собой и другими, чтобы сделать ее самой лучшей из возможных для себя и всех, с кем мы живем на этой хрупкой планете. Убеждение, что когда люди свободны думать самостоятельно, используя разум и знания в качестве инструментов, они лучше всего способны решать проблемы этого мира.Понимание искусства, литературы, музыки и ремесел, которые являются нашим наследием из прошлого, и творчества, которое, если его питать, может непрерывно обогащать нашу жизнь. Короче говоря, гуманизм — это философия влюбленных в жизнь. Гуманисты берут на себя ответственность за свою жизнь и наслаждаются приключениями, связанными с новыми открытиями, поиском новых знаний, изучением новых возможностей. Вместо того, чтобы находить утешение в заранее подготовленных ответах на великие вопросы жизни, гуманисты наслаждаются неограниченностью поиска и свободой открытий, которую это влечет.
— Гуманистическое общество Западного Нью-Йорка

Гуманизм — свет моей жизни и огонь моей души. Это глубоко прочувствованное убеждение каждой фиброй моего существа в том, что человеческая любовь — это сила, далеко превосходящая безжалостное, поступательное движение нашего в значительной степени детерминированного космоса. Вся человеческая жизнь должна искать причину своего существования в пределах безразличного физического мира, и именно любовь в сочетании с сочувствием, демократией и преданностью самоотверженному служению лежит в основе веры гуманиста.
— Бетт Чемберс, бывший президент AHA

Гуманизм — это философия, мировоззрение или образ жизни, основанные на натурализме — убеждении в том, что вселенная или природа — это все, что существует или реально. Гуманизм служит для многих гуманистов некоторым психологическим и социальным функциям религии, но без веры в божества, трансцендентные сущности, чудеса, жизнь после смерти и сверхъестественное. Гуманисты стремятся понять Вселенную, используя науку и ее методы критического исследования — логические рассуждения, эмпирические данные и скептическую оценку предположений и выводов — для получения надежных знаний.Гуманисты утверждают, что люди свободны придавать смысл, ценность и цель своей жизни собственным независимым мышлением, свободным исследованием и ответственной творческой деятельностью. Гуманисты выступают за построение более гуманного, справедливого, сострадательного и демократического общества, используя прагматическую этику, основанную на человеческом разуме, опыте и надежных знаниях, — этику, которая оценивает последствия человеческих действий по благополучию всей жизни на Земной шар.
– Стивен Шаферсман

Гуманизм — это философия жизни, в которой первостепенное значение имеет благополучие человечества, а не благополучие предполагаемого бога или богов.Гуманизм утверждает, что нет никаких доказательств того, что сверхъестественная сила когда-либо нуждалась или хотела чего-либо от людей, когда-либо общалась с ними или когда-либо вмешивалась в законы природы, чтобы помочь или причинить кому-либо вред. Таким образом, гуманизм сосредоточен на использовании человеческих усилий для удовлетворения человеческих потребностей и желаний в этом мире. История показывает, что эти усилия наиболее эффективны, когда они включают в себя как сострадание, так и научный метод, который включает опору на разум, доказательства и свободное исследование. Гуманизм утверждает, что люди могут найти цель в жизни и максимально увеличить свое долгосрочное счастье, развивая свои таланты и используя эти таланты для служения человечеству.Гуманисты считают, что такой подход к жизни более продуктивен и ведет к более глубокому и продолжительному удовлетворению, чем гедонистическое погоня за материальными или чувственными удовольствиями, которые вскоре исчезают. Хотя служение другим является одним из основных направлений гуманизма, отдых и расслабление не игнорируются, поскольку они также необходимы для долгосрочного здоровья и счастья. Ключ — умеренность во всем. Гуманизм считает Вселенную результатом чрезвычайно долгой и сложной эволюции в соответствии с неизменными законами природы.Гуманисты рассматривают этот мир природы как чудесный и драгоценный, предлагающий безграничные возможности для исследований, увлечения, творчества, общения и радости. Поскольку наука не может сейчас и, вероятно, никогда не сможет объяснить окончательное происхождение или судьбу вселенной, я думаю, что гуманизм может включать в себя больше, чем атеистов и агностиков. Отсутствие однозначных ответов на эти основные вопросы оставляет разумным людям возможность строить предположения о происхождении естественной вселенной и даже надеяться на какую-то форму жизни помимо этой.Фактически, два величайших светила гуманизма, Томас Пейн и Роберт Ингерсолл, сохраняли надежду на загробную жизнь. В вопросе о том, существует ли Бог, Ингерсолл был агностиком, а Пейн верил в деистического Бога, который установил законы природы, но затем отступил и никогда не вмешивается в мир. Эти убеждения не препятствовали их способности вести выдающуюся гуманистическую жизнь. Таким образом, на мой взгляд, люди, придерживающиеся таких взглядов, могут быть гуманистами, если они верят, что человечество само по себе в этом мире, а отсутствие каких-либо доказательств загробной жизни означает, что эту жизнь следует прожить так, как будто она единственная, которая у нас есть.
— Джозеф К. Соммер

Примечание: Эти определения гуманизма даны для образования и интереса читателей. AHA не обязательно соглашается или поддерживает какое-либо определение, за исключением определения (напечатано первым выше), официально одобренного Советом директоров AHA.

.