Закономірності виховання та принципи виховання: Основні закономірності та принципи виховання

Содержание

Основні закономірності й принципи виховання


Вступ.


1. Закономірності процесу виховання.


2. Основні принципи виховання.


Висновки.


Список використаних джерел.


Вступ


Виховання дітей — це віддача особливих сил, сил духовних. Людину ми створюємо любов’ю — любов’ю батька до матері і матері до батька, любов’ю батька і матері до людей, глибокою вірою в гідність і красу людини. Прекрасні діти виростають у тих родинах, де мати і батько люблять один одного і разом з тим люблять і поважають людей.


Гармонічне виховання особистості можливо тільки при тій умові, коли до потреб — першому, елементарному і навіть у якійсь мері примітивному побуднику людських учинків, людського поводження — приєднується більш сильний, більш тонкий, більш мудрий побудник — борг. Власне, людське життя починається з того моменту, коли дитина вже робить не те, що хочеться, а те, що треба робити в ім’я загального блага.


Діти, почавши своє життя цілком безпомічними істотами, так багато одержують від батьків, що останні природно породжують у них почуття подяки, любові і свого роду гордості своїми батьком і матір’ю. Не тільки сам по собі відхід, допомога, турбота батьків, але й участь, і ласка їх грають у цьому роль. Діти, що рано осиротіли, що позбавилися чи батька чи мати, часто пізніше, у зрілі роки, почувають гіркоту, тугу від відсутності в їх спогадах пам’яті про батьківську ласку, сімейні радощі, невипробувані синівські почуття і т.п. Навпаки, ті, що випробували щастя, що мали гарне сімейне життям, згадують, що вони, дітьми, вважали мати красунею, незвичайно доброю, а батька — розумним, вмілим і т.п., хоча в той час, коли згадують це, вони можуть вже сказати, що в дійсності мати зовсім не була красунею, а батько був не більш як недурною людиною. Ця ілюзія дитинства свідчить про потребу цього віку, що виявляється притім дуже рано, бачити в тих, хто їм у цей час був усіх дорожче, усілякі якості, які їхня уява може малювати їм. Вони завжди люблять тих, хто любить і поважає їхніх батьків.


Мета цієї роботи — обговорити проблему виховання дітей, його основні принципи, закономірності та особливості.


1. Закономірності процесу виховання


Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі зв’язки у вихованні, реалізація яких сприяє ефективному розвитку особистості.


Найважливішим засобом освіти і виховання є навчання, під яким розуміється процес передачі і активного засвоєння знань, умінь і навиків, а також способів пізнавальної діяльності, необхідних для здійснення безперервної освіти людини. Процес навчання є двостороннім, таким, що включає як взаємозв’язані частини єдиного цілого: викладання — діяльність педагога по передачі знань і керівництву самостійною роботою що вчаться і діяльність учнів по активному оволодінню системою знань, умінь і навиків — учення.


У процесі виховання особливо важливими є такі закономірності.


1. Органічний зв’язок виховання із суспільними потребами та умовами виховання. Розвиток суспільства зумовлює зміни, диктує нові потреби і в його виховній системі. Наприклад, у зв’язку з розбудовою незалежної Української держави виникла потреба формування в підростаючого покоління української національної свідомості, любові до свого народу, його традицій, історії, культури.


2. Взаємодія у виховному процесі всієї сукупності різноманітних чинників. Виховує все: люди, речі, явища. Серед виховних чинників найвагомішим є людський (роль батьків, педагогів).


3. Опора у виховному процесі на позитивні якості дитини, стимуляцію активності особистості, позитивні емоції від досягнутих успіхів.


4. Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, їі духовну, емоційну сфери. Виховний процес має постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).


5. Визначальними у вихованні є діяльність і спілкування. Діяльність — головний фактор єдності свідомості й поведінки, коли учень зайнятий певним видом діяльності (навчальною, трудовою, ігровою, спортивною та ін.), що забезпечує всебічний розвиток особистості.


У вихованні закономірності виявляються в усьому різноманітті взаємозв’язків і взаємоперетворень. їх необхідно враховувати під час створення будь-якої виховної ситуації.


Принципи виховання — керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу.


Вони є узагальненою системою вимог, які охоплюють усі аспекти виховного процесу, відображають результати виховної роботи.


У виховному процесі виявляються такі закономірності.


Виховання органічно пов’язане із суспільними потребами й умовами виховання. Значні зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі. Розбудова незалежної держави Україна потребує формування в підростаючого покоління національної свідомості, любові до своєї Вітчизни, до рідної мови, до свого народу, його традицій, історії та культури.


Людина виховується під впливом найрізноманітніших чинників. Недарма кажуть, що виховує все: і люди, і речі, і явища. Важлива роль у вихованні належить людям, насамперед батькам і педагогам. Це покладає на них особливу відповідальність.


Процес виховання відбувається найуспішніше в природному для нього національному річищі з урахуванням менталітету вихованця. З огляду на це, дитину мають оточувати рідна мова, природа, національна культура, звичаї, традиції тощо.


Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовність. Це, зокрема, стосується формування її думок, поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, емоційної сфери. Виховний процес повинен постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).


Визначальними у вихованні є діяльність та спілкування. Діяльність — головний чинник єдності свідомості та поведінки під час здійснення учнем певних видів діяльності (навчальної, трудової, ігрової, спортивної та ін.).


Ефективність виховання залежить від ставлення особистості до навколишньої дійсності взагалі та до спрямованих на неї педагогічних впливів зокрема. Сформовані у процесі виховання погляди і переконання, мотиви поведінки визначають позицію вихованця щодо спрямованих на нього педагогічних впливів. У разі несприйняття цих впливів проводять спеціальну виховну роботу і лише згодом здійснюють позитивний виховний вплив.


Ефективність виховного процесу залежить від стосунків в учнівському колективі. Здорова морально-психологічна атмосфера в колективі сприяє формуванню у дітей позитивних моральних якостей, відбувається процес взаємовиховання. і навпаки, у колективі спеціального виправно-виховного закладу, якщо там немає належного порядку, відбувається взаємна деморалізація його членів.


Ефективність виховного процесу зростає, коли учні займаються самовихованням, тобто коли поєднується виховання і самовиховання.


Ці закономірності необхідно враховувати під час створення будь-якої виховної ситуації. Це дає змогу педагогу відпрацювати задану схему дій, щоб досягти поставленої мети, допомагає йому в процесі виховної роботи (у плануванні, організації, оцінюванні процесу виховання) перетворити можливість, що випливає із закономірних зв’язків, на дійсність.


Закономірності виховання кожним вченимтрактуються по-своєму. Тому немає однакових підходів. Одинз підходів до закономірностей виховання, представлений нижче. Коротко розкриваються основні закономірності виховання.


Закономірності навчання:


  • виховний характер

  • обумовленість соціальними потребами

  • залежність від умов його протікання

  • взаємозалежність процесу навчання, виховання й розвитку

  • взаємозалежність навчання й реальних навчальних можливостей учнів

  • єдність методів і форм навчання.


Виховання — процес цілеспрямований знепередбаченим, неадекватним результатом. Для нього характерна високий ступінь невизначеності, тому що потенційні можливості дитини реалізуються в ньомутак, що ні він сам, ні хто іншоїпро це нічого не знають. (Вплив безлічіфакторів, які неможливо врахувати, приводить до непередбачуваності, невизначеності, імовірності результату. Імовірність, взагалі, — фундаментальний принцип життя й культури.


Виховання — перетворення потреб. Існує діалектичний зв’язокміж незадоволенням і перетворенням потреби. Відомо що, потреба- нестаток у чому-небудь, мотив — внутрішні чинності, які пов’язані з потребою й спонукають до певноїдіяльності. Нижче наведенідві схеми ієрархії потреб.


Симонов, наприклад, уважає, що завдання виховання полягає в задоволенні потреб. Так, діти до 13-15 років реалізують потреби в біологічному саморозвитку, а діти після 13-15 років переважає розвиток соціальних потреб у самоствердженні, у самовираженні, у самовдосконаленні. Зміст діяльності дітей у процесі виховання обумовлено їхніми потребами, що змінюються, і тому варіативно, визначається на кожний даний момент розвитку актуальними потребами. Розвиток особистості йде через діяльність, ставить дитини перед проблемами його непідготовленості до цієї діяльності. Рішення протиріччя — спільно — розділена діяльність. Суть її в дотриманні пропорційного співвідношення зусиль дитини й зусиль педагога. Ця діяльність допомагає дитині відчувати себе суб’єктом діяльності.


Гарний педагог — педагог, що вміє організовувати діяльність дітей, обумовлену їхніми потребами й провідну до розвитку їхніх здатностей, культуросообразну діяльність.


Виховання діалогічно й анонімно. Виховання — завжди взаємовідносини суб’єкт — об’єкт. Схована й анонімна позиція педагога забезпечується спільною діяльністю, предметної (наприклад, малюємо, а не займаємося естетичним вихованням).


Виховання — переривана-безперервна діяльність. Подійність виховання — те, що відбулося в дитині тут і зараз, момент, ухвалення самостійного рішення, подолання — стрибка в моральному вихованні. Виховання, у той же час, безупинно — воно йде протягом всього життя.


Рефлективність — результат діалогічності. Виховання відбувається в момент, коли зовнішній діалог переходить у внутрішній і виникає осмислення, оцінювання, коли, наприклад, дитина говорить «Більше так не буду робити».


Виховання завжди пов’язане з культурним середовищем, але не прямо, а через посередника — значимого іншого. Вплив, виховний вплив робить тільки значима людина, що транслює «привласнені» їм самим досягнення культури (наприклад, читання казок маляті).


Виховання — це трьохприватний процес, що включає розробку культурного матеріалу, доцільність у діяльності й діалогічність у взаємодії.


Знання закономірностей виховання — необхідна передумова успішної діяльності педагога.


Закономірності виховання: (стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі істотні зв’язки в ньому, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра):


  • органічний зв’язок виховання із соціальними потребами й умовами виховання

  • людина виховується під впливом різних факторів

  • найбільш успішне виховання відбувається в національному руслі з урахуванням національного менталітету вихованця

  • результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній мир дитини, його духовну сферу, на формування його думок, поглядів, переконань

  • визначальна роль діяльності й спілкування у вихованні.


Розглянуті закономірності, якщо взяти їх у сукупності, дають подання про те, який повинна бути практична організація виховного процесу. Потрібно добре усвідомлювати, що визначення принципів практичної діяльності є не вихідний пункт дослідження, а його заключний етап, оскільки принципи вірні лише тоді, коли вони відповідають сутності цієї діяльності. Однак по давно сформованій традиції в педагогіці основна увага звертається не на розкриття закономірностей виховання, а головним чином на формулювання його принципів. Про закономірності ж виховання в багатьох підручниках і наукових працях навіть не згадується. У даному ж випадку розглянуті вище закономірності виховання виступають як основні принципи, або вимоги, на основі яких необхідно здійснювати навчально-виховну роботу в школі.


2. Основні принципи виховання


Принципи виховання — керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу.


Сучасна педагогічна наука переглядає традиційні принципи виховання, переосмислює їх під кутом зору сучасних вимог до національного виховання в Україні. При визначені принципів виховання, їх характеристики вчені намагаються поєднати традиційні досягнення з новими ідеями в теорії виховання.


Принцип — загальне керівне положення, що вимагає сталості дій при різних умовах і обставинах. Це дуже високий ступінь узагальнення, інакше принцип не може бути реалізований у неповторних приватних ситуаціях, у незвичайних групах дітей. Узагальнений характер принципу дозволяє їм керуватися завжди. Однак їх повинне бути небагато, щоб тримати їх у пам’яті як деякі вихідні установки.


Принципи виховання — вихідне положення, що ми використаємо в процесі виховання: цілеспрямованість, зв’язок з життям, єдність свідомості й поводження, виховання в праці, комплексний підхід, виховання особистості в колективі, з’єднання педагогічного керівництва з ініціативою й самодіяльністю учнів, повага до особистості вихованця з розумною вимогливістю, індивідуальний підхід, послідовність, єдність педагогічних вимог школи, родини й суспільства.


Принцип навчання: вихідна умова до процесу навчання, що випливає із закономірностей його ефективної організації. Основні принципи: наочності, науковості, систематичності й послідовності, активності навчання, свідомого засвоєння знань, доступності, емоційності, що виховує навчання, що розвиває навчання, цілеспрямованості й мотивації, індивідуального підходу до що вчиться, оптимізації навчального процесу, гуманізації навчання.


Союз трьох принципів виховання надає вихованню гармонічно, що сполучаються характеристики: філософську, діалогічну, етичну. Вони не можуть існувати одна без іншої, тому ми говоримо про систему принципів їхнього взаємозв’язку, тому що виникають вони з певної нами сутності виховання.


У такий спосіб вимоги, пропоновані до принципів : обов’язковість, комплектність, рівнозначність.


У різних авторів різне формулювання принципів виховання. Наприклад, педагогічна спрямованість принципів у Подласого І.П. Він виділяє наступні принципи: суспільна спрямованість виховання, зв’язок виховання з життям і працею, опора на позитивне, особистісний підхід, єдність виховних впливів: родини, школи й т.д. Макаренко А.С. указує, наприклад, на принципи: єдність поваги й вимоги та ін. Амоношвілі Ш.А. виділяє принцип одухотворення обставин у педагогічному процесі. О.С. Газман говорить про принцип вироблення на основі цінності лінії свого життя. Таким чином, спостерігається різноманіття підходів до принципів виховання, але всі вони спрямовані на успішну реалізацію цілей виховання — всебічний, гармонійний розвиток особистості.


Так, учені В. Лозова, А. Троцко пропонують, як керівництво до дій такі основні принципи виховання:


— принцип гуманізму виховання;


— принцип урахування вікових та індивідуальних особливостей школярів;


— принцип цілісного підходу до виховання.


Вони є узагальненою системою вимог, які охоплюють усі аспекти виховного процесу, відображають результати виховної роботи.


Процес виховання ґрунтується на принципах:


1. Цілеспрямованість виховання. Початком будь-якої діяльності, зокрема виховної, є визначення мети. Педагог відповідно до мети своєї діяльності повинен спрямовувати всю виховну роботу. Маючи мету, він вчасно зможе побачити недоліки у вихованні, скоригувати виховний процес.


2. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлене недостатнім життєвим досвідом молодої людини, а виховання творчої особистості можливе лише за умови поєднання зусиль вчителя з самостійністю, творчістю, ініціативою і самодіяльністю учнів.


Різноманітна діяльність учнів — основа виховання. Діяльність — трудова, пізнавальна, художньо-творча — розвиває соціальну активність, ініціативу. Стимулюючи розвиток самостійних починань учнів, вчитель дбає, щоб у їх поведінці органічно поєднувались слово і діло, відповідальність за результати справи. Цього можна досягти за безпосередньої участі учнівських колективів у плануванні справ, усвідомлення їх необхідності і значення, залучення їх до організації справ, оцінювання їх результатів.


3. Повага до особистості дитини, поєднана з розумною вимогливістю до неї. Повага до людини передбачає гуманне ставлення до неї. Вона є стрижнем взаємин між учителем і учнями.


Відома формула А. Макаренка «Якомога більше вимоги до людини і якомога більше поваги до неї» виражає суть цього принципу, який реалізується у стосунках між учителем та учнями, між колективом педагогів і колективом учнів, між учнями. Виховне значення педагогічної вимогливості полягає в тому, щоб стимулювати або припиняти, гальмувати певні вчинки учнів. Вимоги можуть бути прямими і непрямими. Прямі вимоги педагога повинні бути позитивними, стимулювати цілком певні вчинки; непрямі — можуть бути позитивними (прохання, довіра, схвалення), нейтральними (порада, гра, натяк, умовна вимога) і негативними (погроза, недовіра, осуд).


Вимоги вчителя (колективу педагогів) стають особливо ефективними тоді, коли вони спираються на здорову громадську думку учнівського колективу і підтримуються нею. За таких умов громадська думка стає одним із засобів подолання негативних рис окремих учнів (проявів індивідуалізму, егоїзму, інших відхилень від норм і правил співжиття).


Розумна педагогічна вимогливість не має нічого спільного з приниженням гідності учнів. Антипедагогічними у взаєминах учителя з учнями є також адміністрування, використання погроз, силових методів, а також поблажливість, потурання примхам учнів.


4. Опора на позитивне в людині. Виховання передбачає опору вихователя на хороше в людині, його довіру до здорових намірів і прагнень учнів.


Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки учнів деформує виховний процес, заважає формуванню позитивних рис особистості. Не можна лише дорікати учневі за недоліки, бачити в ньому тільки негативне. Це може створювати в нього однобоке уявлення про себе, про свої людські якості, взагалі про свою гідність.


Принцип опори на позитивне в людині ставить серйозні вимоги до організації життєдіяльності учнів, потребує створення здорових стосунків між учителями та учнями, пр0думаного змісту навчально-виховних занять, їх форм і методів.


5. Урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Одне із завдань педагога — бачити неповторність, творчу індивідуальність кожної дитини, виявляти, розкривати, плекати у неї неповторний індивідуальний талант. Тому кожен педагог, вихователь повинен знати і враховувати індивідуальні особливості дітей, їх фізичний розвиток, темперамент, риси характеру, волю, мислення, пам’ять, почуття, здібності, інтереси, щоб, спираючись на позитивне, усувати негативне в їх діяльності та поведінці.


6. Систематичність і послідовність виховання. Ефективність виховного процесу залежить від послідовності, безперервності педагогічних впливів на учнів. Йдеться про систему педагогічних впливів, яка забезпечує формування в кожного учня світогляду, переконань, ідеалів, інтересів, морально-вольових рис, навичок і звичок правильно орієнтованої поведінки, цілісної особистості.


Рівень розвитку суспільно значимих якостей в учнів молодшого, середнього і старшого віку різний. Саме тому важлива послідовність, узгодженість, систематичність, планомірність педагогічних впливів, підпорядкованих меті, принципам, завданням, змістові, формам і методам виховної діяльності загалом. У вихованні треба спиратися на набутий учнями життєвий досвід, закріплювати його в уміннях, навичках і звичках правильної поведінки.


7. Єдність педагогічних вимог школи, сім’ї та громадськості. За результати виховання підростаючого покоління відповідає не тільки школа, а все суспільство. Дитина виховується не тільки в сім’ї та школі. На неї впливає багато інших чинників, у тому числі й недостатньо контрольованих. Оскільки «усім складним світом навколишньої дійсності дитина входить у численні стосунки, кожен з яких неминуче розвивається, переплітається з іншими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини», виникають не тільки істотні виховні резерви, а й певні труднощі. Розумні, стійкі та єдині вимоги до дітей з боку різних соціальних інститутів посилюють педагогічний вплив на них, підвищують ефективність виховного процесу.


8. Єдність свідомості й поведінки. Поведінка людини — це її свідомість у дії. Як суспільний продукт, свідомість формується в процесі суспільної практики.


Особливе значення єдності свідомості й поведінки як принципу виховання полягає в тому, щоб світогляд набув для кожного учня суб’єктивного смислу, став переконанням, поєднанням зі знаннями і практичними діями. Виховання єдності свідомості й поведінки — складний і суперечливий процес. Він не є автономним, відірваним від обставин життя, зовнішніх впливів, серед яких можуть бути й негативні.


Між усвідомленням того, як треба діяти, і звичною поведінкою існує певна суперечність, нейтралізувати яку можна з допомогою звичок і традицій поведінки.


9. Народність. Передбачає єдність загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання передбачає вивчення рідної мови, формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій і звичаїв усіх народів, які населяють Україну.


10. Природовідповідність. Враховує багатогранну і цілісну природу дитини: анатомо-фізіологічні, психологічні, вікові, генетичні, національні, регіональні особливості. Нехтування або лише часткове врахування природи дитини не дає змоги ефективно використати виховні можливості, натомість породжує нерозвиненість задатків, нахилів, талантів учнів, невикористання засобів пізнання, загальмованість психічних процесів тощо. «Природа хоче, — писав французький філософ-просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), — щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими. Якщо ми намагаємося порушити цей порядок, та виростимо скороспілі плоди, які не матимуть ні зрілості, ні смаку і не забаряться зіпсуватись: у нас вийдуть юні лікарі і старі діти».


11. Культуровідповідність. Передбачає органічний зв’язок із культурним надбанням всього людства, історією свого народу, його мовою, культурними традиціями, народним мистецтвом. Забезпечує розуміння духовної єдності та спадкоємності поколінь.


12. Гуманізація. Означає створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил. Виховання як основна складова у навчально-виховному процесі передбачає гуманізацію взаємин між вихователями та вихованцями, повагу до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довіру до неї. Сприяє вихованню гуманної особистості — щирої, людяної, доброзичливої, милосердної.


13. Демократизація. Мислиться як усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на свободу, на розвиток здібностей і реалізацію індивідуальності.


Забезпечує співробітництво вихователів і вихованців, врахування думки колективу й кожної особистості.


14. Етнізація. Передбачає наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадянина. Створення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну свідомість та гідність, відчуття етнічної причетності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету свого народу, збереження специфічних особливостей нації, виховання дітей як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи попередніх поколінь.


У цілому ефективність виховання особистості школяра залежить від організації інтегрованого процесу навчання, характеризується морально-духовно змістом, розвиненою системою моральних взаємин, емоційною насиченістю, що і перетворює процес навчання в активну форму життєдіяльності. На засадах такої життєдіяльності школяр задовольняє свої потреби в самопізнанні, самореалізації, самовизначенні. Внаслідок цього відбувається зростання його особистісних потреб, збагачення моральних мотивів і способів власної самореалізації й самоактуалізації.


Висновки


Виховання дітей — це важлива умова нашого життя. Правильне виховання — це наша щаслива старість, погане — це наше майбутнє горе, наші сльози, це наша провина перед іншими людьми, перед усією країною. Виховувати дитину легше, ніж перевиховувати. Перевиховання вимагає більше сил, знань і терпіння.


Будучи органічно пов’язаними між собою, принципи виховання охоплюють усі аспекти цього процесу і спрямовують його на формування людини як цілісної особистості. Реалізація принципів виховання дає позитивні результати лише тоді, коли їх застосовують у гармонії взаємодії між собою.


Виховання − це багатофакторний процес свідомого, цілеспрямованого й систематичного формування особистості, який залежить від ряду об’єктивних і суб’єктивних чинників і досягає своєї мети, за умови максимальної активізації її особистісної діяльності. До об’єктивних чинників належать соціально-історичні особливості, культурні традиції, в яких розкривається система соціальних впливів. До суб’єктивних – цілісна змістовно-оформлена продуктивна навчально-пізнавальна діяльність, психологічні особливості та ціннісні орієнтації учасників виховного процесу, рівень професійної майстерності вчителя. Тож виховання повинно активізувати процес включення дитини у виховну діяльність, точніше самодіяльність, яка розгортається під дією тих чи інших впливів.


Список використаних джерел


1. Максимюк С. Педагогіка: Навчальний посібник/ Світлана Максимюк,; М-во науки і освіти України, Рівненський держ. гуманіт. ун-т. — К.: Кондор, 2005. — 670 с.


2. Мойсеюк Н. Педагогіка: Навчальний посібник/ Неля Мойсеюк. — 4-е вид., доп.. — К., 2003. — 615 с.


3. Омеляненко В. Л. Педагогіка: Навч. посіб. для пед. навчальних закладів/ В. Л. Омеляненко, С.Г. Мельничук, С.В. Омельяненко; М-во освіти України; КДПУ ім. В.Винниченка. — Кіровоград: Б.в.. – 1997 — Ч. 2: Теорія виховання ; Школознавство ; . — 2004. — 138 с.


4. Пальчевський С. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Степан Пальчевський,. — К.: Каравела, 2007. – 575 с.


5. Рацул А. Педагогіка: опорний конспект: Навчальний посібник для студ. вищих навчальних закладів/ Анатолій Рацул,; М-во освіти і науки України. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2005. — 347 с.


6. Фіцула М. Педагогіка: Навчальний посібник/ Михайло Фіцула,. — 2-ге вид., виправлене, доповнене. — К.: Академвидав, 2005. — 559 с.


7. Шадських Ю. Психологія і педагогіка: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закладів/ Юрій Шадських,. — 2-ге вид., виправлене. — Львів: Магнолія 2006, 2007 . – 319 с.


8. Ягупов В. Педагогіка: Навчальний посібник/ Василь Ягупов,; Ред. С. В. Головко (гол.), Т. В. Янголь. — К.: Либідь, 2002. — 559 с.

Закономірності та принципи виховання — Студопедия

Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі істотні зв’язки у ньому, реалізація яких сприяє забезпеченню ефектив­ності розвитку особистості школяра.

У виховному процесі виявляються такі закономірності.

Виховання органічно пов’язане із суспільними по­требами й умовами виховання. Значні зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі. Розбу­дова незалежної держави Україна потребує формуван­ня в підростаючого покоління національної свідомості, любові до своєї Вітчизни, до рідної мови, до свого наро­ду, його традицій, історії та культури.

Людина виховується під впливом найрізноманітні­ших чинників. Недарма кажуть, що виховує все: і лю­ди, і речі, і явища. Важлива роль у вихованні належить людям, насамперед батькам і педагогам. Це покладає на них особливу відповідальність.

Процес виховання відбувається найуспішніше в при­родному для нього національному річищі з урахуван­ням менталітету вихованця. З огляду на це, дитину ма­ють оточувати рідна мова, природа, національна куль­тура, звичаї, традиції тощо.

Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовність. Це, зокре­ма, стосується формування її думок, поглядів, переко­нань, ціннісних орієнтацій, емоційної .сфери. Виховний процес повинен постійно трансформувати зовнішні ви­ховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).



Визначальними у вихованні є діяльність та спілкування. Діяльність — головний чинник єдності свідомості та поведінки під час здійснення учнем певних видів ді­яльності (навчальної, трудової, ігрової, спортивної та ін.).

Ефективність виховання залежить від ставлення осо­бистості до навколишньої дійсності взагалі та до спрямо­ваних на неї педагогічних впливів зокрема. Сформовані у процесі виховання погляди і переконання, мотиви по­ведінки визначають позицію вихованця щодо спрямова­них на нього педагогічних впливів. У разі несприйняття цих впливів проводять спеціальну виховну роботу і лише згодом здійснюють позитивний виховний вплив.

Ефективність виховного процесу залежить від сто­сунків в учнівському в колективі. Здорова морально-пси­хологічна атмосфера в колективі сприяє формуванню у дітей позитивних моральних якостей, відбувається про­цес взаємовиховання. І навпаки, у колективі спеціального виправно-виховного закладу, якщо там немає на­лежного порядку, відбувається взаємна деморалізація його членів.


Ефективність виховного процесу зростає, коли уч­ні займаються самовихованням, тобто коли поєднується виховання і самовиховання.

Ці закономірності необхідно враховувати під час ство­рення будь-якої виховної ситуації. Це дає змогу педа­гогу відпрацювати задану схему дій, щоб досягти пос­тавленої мети, допомагає йому в процесі виховної роботи (у плануванні, організації, оцінюванні процесу вихован­ня) перетворити можливість, що випливає із закономір­них зв’язків, на дійсність.

Принципи виховання — керівні положення, що відображають за­гальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту організації та методів виховного процесу.

Процес виховання ґрунтується на таких принципах.

Цілеспрямованість виховання. Передбачає спряму­вання виховної роботи на досягнення основної мети ви­ховання — всебічно розвиненої особистості, підготовки її до свідомої та активної трудової діяльності. Реалізу­ється цей принцип за умови підпорядкованості виховної роботи загальній меті, знання цієї мети вихователями і

вихованцями, недопущення стихійності у вихованні, на­явності перспективи, проектування рівня вихованості особистості відповідно до запланованої мети.

Зв’язок виховання з життям. Його суть — виховна діяльність школи має орієнтувати учнів на те, що вони повинні жити життям суспільства, брати посильну участь у ньому вже за шкільною партою і готуватися до трудової діяльності. Реалізація цього принципу передбачає вико­ристання у виховній роботі краєзнавчого матеріалу, сис­тематичне ознайомлення учнів із суспільно-політичними подіями в країні, залучення їх до посильної участі в громадській роботі.

Прилучаючись до активного життя, школярі засвоюють досвід старших поколінь, можуть і повинні брати посиль­ну участь у процесі державотворення. Завдяки цьому в них формується психологічна, моральна і практична готовність до самостійного суспільного життя й діяльності.

Єдність свідомості та поведінки у вихованні. Пове­дінка людини — це її свідомість у дії. Виховання такої єдності свідомості — складний і суперечливий процес, оскільки формування навичок правильної поведінки на­багато складніше, ніж виховання свідомості. Для подо­лання цієї суперечності необхідне правильне співвідно­шення методів формування свідомості та суспільної по­ведінки, запобігання відхиленням у них, вироблення в учнів несприйнятливості до будь-яких негативних впли­вів, готовності боротися з ними.

Виховання в праці. В основі цього принципу — ідея, що формування особистості безпосередньо залежить від її діяльності, від особистої участі в праці. Цей прин­цип спирається і на таку психологічну якість, як праг­нення дитини до активної діяльності. Реалізується за умови усвідомлення учнями, що праця — єдине дже­рело задоволення матеріальних і духовних потреб, чин­ник усебічного розвитку особистості, сумлінне ставлення до неї — важлива позитивна риса.

Комплексний підхід у вихованні. Ґрунтується на діа­лектичній взаємозалежності педагогічних явищ і про­цесів. Втілення його в життя передбачає: єдність ме­ти, завдань і змісту виховання; єдність форм, методів і прийомів виховання; єдність виховних впливів шко­ли, сім’ї, громадськості, засобів масової інформації, ву­лиці; врахування вікових та індивідуальних особливо­стей учнів; єдність виховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихованості учня і коригування вихов­ної роботи.

Виховання особистості в колективі. Індивід стає осо­бистістю завдяки спілкуванню і пов’язаному з ним ві­докремленню. Найкращі умови для спілкування й ві­докремлення створюються в колективі. Отже, цей прин­цип виховання зумовлений об’єктивними закономір­ностями розвитку дитини і відповідає природі суспіль­ства. Його реалізація передбачає усвідомлення учнями того, що колектив — могутній засіб виховання, що пев­ні риси особистості формуються тільки в колективі, зна­чення згуртованості колективу та його думки для вихо­вання школярів, участь учнів у самоврядуванні сприя­ють розвиткові самостійності, самодіяльності, ініціати­ви та ін. Найбільша виховна цінність колективу в тому, що між його членами виникають найрізноманітніші сто­сунки: взаємної відповідальності й залежності, ділові, організаторів і виконавців, між вихователями і вихо­ванцями, між старшими й молодшими, міжособистісні стосунки (симпатії, товариськості, дружби, любові).

Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зу­мовлюється відсутністю в учнів життєвого досвіду; ви­ховання творчої особистості можливе, якщо існують умови для вияву самостійності й творчості, схвалюються ініціатива та самодіяльність. Цей принцип передбачає безпосередню участь учнів у плануванні своїх громадсь­ких справ, усвідомлення їх необхідності й значення, контроль за їх виконанням, оцінювання досягнутих ре­зультатів. При цьому важливо запобігти жорсткому рег­ламентуванню діяльності дитячого самоврядування, ад­мініструванню, надмірній опіці.

Поєднання поваги до особистості вихованця з ро­зумною вимогливістю до нього. У цьому — головний сенс гуманістичної педагогіки щодо формування необ­хідних взаємин вихователів і вихованців. Цей прин­цип передбачає: єдність вимог до вихованців з боку педагогів, контроль за їх поведінкою, гуманне ставлення до них, поважання їхньої думки та ін. Його втілення в життя ускладнюртьгя тим, що серед учнів нерідко є складні, озлоблені діти Педагог повинен бути терпля­чим до всіх дітей без винятку, поважати їх людську гідність. А.Макаренко наголошував, що треба висувати якнайбільше вимог до людини, але водночас і виявля­ти якнайбільше поваги до неї. Розумна вимогливість є також свідченням поваги до особистості дитини. Її ви­ховний потенціал зростає, якщо вона доцільна, випли­ває з потреб виховного процесу, із завдань всебічного розвитку особистості.

Індивідуальний підхід до учнів у вихованні. Такий підхід як індивідуальна корекція загальної системи ви­ховання — важлива вимога до організації виховного про­цесу і одна з умов підвищення його ефективності Вихов­ні заходи які не враховують цієї вимоги, не заторкують внутрішніх сторін особистості вихованця й тому мало­ефективні Результати виховного процесу значною мірою залежать від того, наскільки в ньому враховано вікові та індивідуальні особливості учнів.

Принцип системності, послідовності й наступності у вихованні. Виходить з того, що для формування свідо­мості, вироблення навичок і звичок поведінки потрібна система певних послідовних виховних заходів. Такі яко­сті людської особистості не можна сформувати, якщо виховний процес являтиме собою випадковий набір ви­ховних заходів, що матимуть епізодичний, а не систем­ний характер. Реалізація цього принципу передбачає пе­редусім, що залежно від віку та рівня розвитку учнів педагог добирає зміст і методику виховної роботи з ни­ми 3 віком змінюється педагогічне керівництво дитя­чим колективом, що виявляється у наданні йому більшої самостійності в усіх питаннях його життєдіяльності. Під­вищується і вимогливість до нього вихователів. Важли­во прогнозувати можливі наслідки заходів впливу на школяра. Індивідуальний підхід потрібен до кожного вихованця, а не лише до тих, хто вирізняється незвич­ною поведінкою. Досвідчені педагоги намагаються ба­чити кожного учня таким, яким він є, і відповідно до цього будувати виховну роботу з класом.

Єдність педагогічних вимог школи, сім’ї і громадсь­кості. Повинна охоплювати всі сторони навчально-ви­ховної роботи школи, всі форми діяльності учнівського та педагогічного колективів, сім’ї, знаходити свій вияв у змісті, формах навчання та виховання, у правилах поведінки школярів, у стилі життя школи, її традиці­ях. Така єдність є однією з умов оптимізації виховного процесу. Школа як провідна ланка в системі виховання учнівської молоді повинна не лише залучати до цієї спра­ви сім’ю, громадські та інші організації, а й озброювати їх основами психолого-педагогічних знань, передовим досвідом виховання, дбати про підвищення педагогічної культури батьків.

Концепція національного виховання розглядає такі його принципи:

— народність — єдність загальнолюдського і націо­нального. Національна спрямованість виховання, ово­лодіння рідною мовою, формування національної сві­домості, любові до рідної землі та свого народу; прище­плення шанобливого ставлення до культури, спадщи­ни, народних традицій і звичаїв, національно-етнічної обрядовості всіх народів, що населяють Україну;

— природовідповідність — урахування багатогранної й цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей, їх анатомічних, фізіологічних, пси­хологічних, національних та регіональних особливостей;

— культуровідповідність — органічний зв’язок з іс­торією народу, його мовою, культурними традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, за­безпечення духовної єдності поколінь;

— гуманізація — створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життє­вих сил; гуманізація взаємин вихователя і вихованців; виховання — центр навчально-виховного процесу, по­вага до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір’я до неї; виховання гуманної особистості;

— демократизація — усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання її права на свободу, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності. Глибоке ус­відомлення взаємозв’язку між ідеалами свободи, права­ми людини і громадянською відповідальністю:

— етнізація — наповнення виховання національним змістом, що передбачає формування самосвідомості гро­мадянина. Забезпечення можливості всім дітям навча­тися у рідній школі, виховувати національну гідність, національну свідомість, почуття належності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету народу, увіч­нення в підростаючих поколіннях специфічного, що є в кожній нації, виховання їх як типових носіїв націо­нальної культури. Принцип етнізації — невід’ємна скла­дова соціалізації дітей, він однаковою мірою стосуєть­ся всіх народів, що живуть в Україні.

Лише сукупність цих принципів забезпечує успішне визначення завдань, підбір змісту, методів, засобів і форм виховання. Єдність принципів виховання потребує від пе­дагога вміння використовувати їх у взаємозв’язку, з ура­хуванням конкретних можливостей і умов.

Література:

1. Бабанский Ю. К„ Победоносцев Г. П. Комплексный под­ход к воспитанию школьников. — М., 1980.

2. Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педа­гогічні нариси. — Львів, 1996.

3. Галузинсъкий В. М„ Масленнікова Н. П. Самовиховання та самоосвіта школярів. — К., 1969. Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»). — К., 1994.

4. Закон України «Про освіту». — К., 1991.

5. Кузь В. Г., Руденко Ю. Д., Сергійчук З. О. Основи націо­нального виховання. — Умань, 1993.

6. Натанзон Э. Ш. Трудный ученик и педагогический кол­лектив. — М., 1984.

7. Стельмахович М. Г. Теорія і практика українського на­ціонального виховання. — Івано-Франківськ, 1996.

8. Фіцула М. М. Педагогічні проблеми перевиховання уч­нів. — Тернопіль, 1993.

9. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – К.:”Академія”, 2000. – 544 с.

10. Шилова M. П. Изучение воспитанности школьников. — М.,1982.

11. Подласый И. П. Педагогика. — M., 1999.

Опорні поняття:

Процес виховання, етапи процесу виховання, управління процесом виховання, самовиховання, етапи самовиховання, прийоми самовиховання, процес перевиховання, етапи перевиховання, функції та принципи перевиховання, інтеріоризація, рівні вихованості, шляхи підвищення ефективності процесу виховання, удосконалення виховного процесу, закономірності виховання, принципи виховання, концепція національного виховання.

Контрольні питання:

1. Що означає поняття “процес виховання”?

2. Від яких чинників залежить процес виховання?

3. Що є рушійною силою процесу виховання?

4. В чому полягає суть процесу самовиховання?

5. За яких умов процес самовиховання може здійснюватись успішно?

6. В чому полягає суть процесу перевиховання?

7. Які категорії дітей та підлітків підлягають перевихованню?

8. Що повинен враховувати педагог здійснюючи виховний вплив на учнів?

9. Що таке інтеріоризація?

10. За якими критеріями оцінюють рівень вихованості школярів?

11. Що передбачає удосконалення виховного процесу у школі?

12. Що таке закономірності виховання?

13. Що таке принципи виховання?

14. На яких принципах грунтується процес виховання?

Питання для роздумів

1. Чому свідомість людини, як компонент процесу виховання, відіграє провідну роль у її діяльності і поведінці?

2. Чому виховання є процесом довготривалим?

3. Чому самовиховання є вищим етапом процесу виховання?

4. Чому в умовах сьогодення особливо актуальним є питання самовиховання учнів?

5. В чому полягає специфіка процесу перевиховання?

6. Наскільки ефективними є педагогічні рекомендації стосовно перевиховання учнівської молоді в умовах сьогодення?

7. Чому в процесі виховної роботи у школі подолання формалізму є першочерговим завданням?

8. Якими, на Вашу думку новими, нестандартними шляхами можна підвищити ефективність процесу виховання?

9. Чи залежать результати виховного процесу від кількості визначених принципів?

Закономірності та принципи виховання в педагогіці

Ефективність виховного процесу залежить від того, наскільки добре володіє педагог знаннями про закономірності і принципи виховання і вміє їх застосувати в щоденній практиці.

Педагогічні закономірності виховання в педагогіці – це відображення об’єктивної реальності виховного процесу, що має стійкі, повторювані значущі загальні властивості в певних обставинах.

Можливо виділити такі виховні закономірності:

  • виховний процес здійснюється виключно на основі активності дитини та її взаємодії з навколишнім середовищем;
  • то, чим наповнена навчальна і розвиваюча діяльність, визначається актуальними індивідуальних потреб конкретної дитини на поточний момент розвитку його психіки і умінь;
  • зусилля дитини і педагога в спільному навчальному процесі знаходяться в прямо пропорційній залежності;
  • якісний розвиток дитини можливо при реалізації його права на вільне вираження почуттів і відносини в умовах доброзичливості і безпеки;
  • кожен епізод виховної діяльності повинен супроводжуватися або закінчуватися проживанням дитиною ситуації успіху, підтримуваної педагогом.

Перераховані закономірності відображають сучасні вимоги до методів, інструментів і змістом виховного та навчального процесів. Тут ви швидко закономірності базуються основні принципи виховання.

Принципи виховання – це основні положення, які є керівництвом для педагога у виховному і навчальному процесах.

Перерахуємо вимоги, яким повинні відповідати принципи виховання:

  • обов’язковість. Дана вимога диктує необхідність повною мірою і в обов’язковому порядку впроваджувати принципи виховання в професійну діяльність;
  • комплексність. Тут ми говоримо про те, що на всіх етапах виховної діяльності повинні застосовуватися всі принципи одночасно;
  • рівнозначність. Ця вимога перегукується з попереднім. Не існує більш важливих або менш важливих принципів виховання: вони все обов’язкові до реалізації в рівному обсязі і з рівною мірою уваги, що виключить порушення виховного процесу.
Принципи виховання

Безліч сучасних досліджень ясно свідчить про надзвичайну важливість врахування індивідуальних характеристик і можливостей дитини.

Персоніфікація – це виховання з опорою на особистісні якості: вже наявні установки, переваги, ціннісні орієнтири, «працюють» мотиватори діяльності, спрямованість розвитку особистості дитини.

Принцип персоніфікації передбачає, що педагог:

  • знаходиться в процесі постійного вивчення індивідуальних особливостей темпераменту, рис характеру, поглядів, звичок своїх підопічних;
  • вміє розпізнати реальний рівень сформованості у дитини образу мислення, мотивів, інтересів, установок, ставлення до життя і праці;
  • регулярно привертає кожного з підопічних до виховної діяльності, відповідної поточним можливостям дитини, але ускладнюється в процесі виховання, що забезпечить необхідний прогрес у розвитку особистості;
  • своєчасно виявляє й усуває чинники, які є перешкодою для досягнення цілей; змінює тактику виховання відповідно до нових умов;
  • здійснює максимальну опору на активність власної особистості;
  • створює поєднання виховання підопічних і самовиховання особистості;
  • сприяє розвитку самостійності, ініціативи, творчої складової своїх вихованців.

Зазначені заходи дають можливість уникнути грубого спрощення вікового і індивідуального підходів, дозволяють педагогу бачити глибше розвиток процесів.

Індивідуальних рис, які повинен враховувати педагог, безліч; особливо ми виділимо такі як сприйняття, мислення, темперамент, пам’ять, мова, характер, воля.

Природовідповідність

Загальновідомим фактом є те, що істотне значення для розвитку людини відіграють спадкові фактори. Взагалі це є основоположним принципом педагогіки та носить назву принципу природовідповідності.

Загалом даний принцип відображає ставлення до кожної людини як елементу природи, передбачає взяття за основу природних сил індивідуума і створення сприятливого фону для їх розвитку. Істотний період часу принцип природовідповідності в педагогіці незаслужено ігнорувався. Сучасні моделі виховного та навчального процесів повертаються до цього принципу, що дає можливість для педагогів точно розуміти можливості учнів. Застосування принципу природовідповідності нівелює протиріччя однакових програм, створених з умовою рівності всіх учнів.

Культуровідповідність

Принцип культуровідповідності в педагогіці – це облік у виховній і освітній діяльності зовнішніх умов, в яких перебуває людина, а також культури суспільства в цілому.

Останнє є базою розвитку нового покоління людей. Ступінь розвитку культури суспільства формує певні вимоги для виховання інтелігентних і освічених людей. Необхідно відзначити, що можлива ситуація, коли принцип природовідповідності і принцип культуровідповідності вступають в суперечність один з одним: в такому випадку потрібно протидіяти впливу помилкового освіти і культури. Людина є носієм культурно-історичних цінностей, і в процесі життєдіяльності повинен «вбирати» і розвивати ці цінності, створювати нові культурні реалії. Тобто по суті людина є центр культури, а сама культура – творіння людини.

Гуманізація

Результатом гуманістичного виховання повинно стати забезпечення всебічного розвитку особистості, засноване на гуманному способі взаємодії всіх учасників педагогічного процесу. Гармонія розвиненої особистості виражається в рівновазі самості і соціумной і передбачає зміни в раціональної та емоційної сферах. Власне, досягнення цієї гармонії і є мета гуманістичного виховання.

Диференційований підхід має на увазі облік вікових і індивідуальних особливостей людини.

« Завдання фізичного виховання в школі
Ігрові технології навчання: види і особливості »

принципи та закономірності. Реферат – Освіта.UA

Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовність. Це, зокрема, стосується формування її думок, поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, емоційної сфери. Виховний процес повинен постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості

Основні закономірності процесу виховання. Організований виховний процес має свої закономірності.

Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі істотні зв’язки у ньому, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра.

У виховному процесі виявляються такі закономірності.

Виховання органічно пов’язане із суспільними потребами й умовами виховання. Значні зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі. Розбудова незалежної держави Україна потребує формування в підростаючого покоління національної свідомості, любові до своєї Вітчизни, до рідної мови, до свого народу, його традицій, історії та культури.

Людина виховується під впливом найрізноманітніших чинників. Недарма кажуть, що виховує все: і люди, і речі, і явища. Важлива роль у вихованні належить людям, насамперед батькам і педагогам. Це покладає на них особливу відповідальність.

Процес виховання відбувається найуспішніше в природному для нього національному річищі з урахуванням менталітету вихованця. З огляду на це, дитину мають оточувати рідна мова, природа, національна культура, звичаї, традиції тощо.

Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовність. Це, зокрема, стосується формування її думок, поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, емоційної сфери. Виховний процес повинен постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).

Визначальними у вихованні є діяльність та спілкування. Діяльність — головний чинник єдності свідомості та поведінки під час здійснення учнем певних видів діяльності (навчальної, трудової, ігрової, спортивної та ін.).

     

Ефективність виховання залежить від ставлення особистості до навколишньої дійсності взагалі та до спрямованих на неї педагогічних впливів зокрема. Сформовані у процесі виховання погляди і переконання, мотиви поведінки визначають позицію вихованця щодо спрямованих на нього педагогічних впливів. У разі не сприйняття цих впливів проводять спеціальну виховну роботу і лише згодом здійснюють позитивний виховний вплив.

Ефективність виховного процесу залежить від стосунків в учнівському колективі. Здорова морально-психологічна атмосфера в колективі сприяє формуванню у дітей позитивних моральних якостей, відбувається процес взаємо виховання. і навпаки, у колективі спеціального виправно-виховного закладу, якщо там немає належного порядку, відбувається взаємна деморалізація його членів.

Ефективність виховного процесу зростає, коли учні займаються самовихованням, тобто коли поєднується виховання і самовиховання.

Ці закономірності необхідно враховувати під час створення будь-якої виховної ситуації. Це дає змогу педагогу відпрацювати задану схему дій, щоб досягти поставленої мети, допомагає йому в процесі виховної роботи (у плануванні, організації, оцінюванні процесу виховання) перетворити можливість, що випливає із закономірних зв’язків, на дійсність.

Характеристика принципів виховання

Складність виховного процесу потребує, щоб його цілеспрямована організація здійснювалася на основі єдиних принципів, яких повинні дотримуватися кожна школа і кожен вихователь.

Принципи виховання — керівні положення, що відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту організації та методів виховного процесу.

Процес виховання ґрунтується на таких принципах.

Цілеспрямованість виховання. Передбачає спрямування виховної роботи на досягнення основної мети виховання — всебічно розвиненої особистості, підготовки її до свідомої та активної трудової діяльності. Реалізується цей принцип за умови підпорядкованості виховної роботи загальній меті, знання цієї мети вихователями і вихованцями, недопущення стихійності у вихованні, наявності перспективи, проектування рівня вихованості особистості відповідно до запланованої мети.

Зв’язок виховання з життям. Його суть — виховна діяльність школи має орієнтувати учнів на те, що вони повинні жити життям суспільства, брати посильну участь у ньому вже за шкільною партою і готуватися до трудової діяльності. Реалізація цього принципу передбачає використання у виховній роботі краєзнавчого матеріалу, систематичне ознайомлення учнів із суспільно-політичними подіями в країні, залучення їх до посильної участі в громадській роботі.

Прилучаючись до активного життя, школярі засвоюють досвід старших поколінь, можуть і повинні брати посильну участь у процесі державотворення. Завдяки цьому в них формується психологічна, моральна і практична готовність до самостійного суспільного життя й діяльності.

Єдність свідомості та поведінки у вихованні. Поведінка людини — це її свідомість у дії. Виховання такої єдності свідомості — складний і суперечливий процес, оскільки формування навичок правильної поведінки набагато складніше, ніж виховання свідомості. Для подолання цієї суперечності необхідне правильне співвідношення методів формування свідомості та суспільної поведінки, запобігання відхиленням у них, вироблення в учнів несприйнятливості до будь-яких негативних впливів, готовності боротися з ними.

Виховання в праці. В основі цього принципу — ідея, що формування особистості безпосередньо залежить від її діяльності, від особистої участі в праці. Цей принцип спирається і на таку психологічну якість, як прагнення дитини до активної діяльності. Реалізується за умови усвідомлення учнями, що праця — єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб, чинник усебічного розвитку особистості, сумлінне ставлення до неї — важлива позитивна риса.

Комплексний підхід у вихованні. Ґрунтується на діалектичній взаємозалежності педагогічних явищ і процесів. Втілення його в життя передбачає:

  • єдність мети, завдань і змісту виховання;
  • єдність форм, методів і прийомів виховання;
  • єдність виховних впливів школи, сім’ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці;
  • врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів;
  • єдність виховання і самовиховання;
  • постійне вивчення рівня вихованості учня і коригування виховної роботи.

Наголошуючи на важливості та необхідності дотримання цього принципу, В. Сухомлинський писав, що не можна вилучати з системи виховання жоден аспект. Упустивши щось одне — виховання переконань, виховання людяності, виховання любові до праці — вже не вдасться вирішити інші завдання.

Виховання особистості в колективі. Індивід стає особистістю завдяки спілкуванню і пов’язаному з ним відокремленню. Найкращі умови для спілкування й відокремлення створюються в колективі. Отже, цей принцип виховання зумовлений об’єктивними закономірностями ^розвитку дитини і відповідає природі суспільства. Його реалізація передбачає усвідомлення учнями того, що колектив — могутній засіб виховання, що певні риси особистості формуються тільки в колективі, значення згуртованості колективу та його думки для виховання школярів, участь учнів у самоврядуванні сприяють розвиткові самостійності, самодіяльності, ініціативи та ін.

Найбільша виховна цінність колективу в тому, що між його членами виникають найрізноманітніші стосунки: взаємної відповідальності й залежності, ділові, організаторів і виконавців, між вихователями і вихованцями, між старшими й молодшими, міжособистісні стосунки (симпатії, товариськості, дружби, любові).

Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлюється відсутністю в учнів життєвого досвіду; виховання творчої особистості можливе, якщо існують умови для вияву самостійності й творчості, схвалюються ініціатива та самодіяльність. Цей принцип передбачає безпосередню участь учнів у плануванні своїх громадських справ, усвідомлення їх необхідності й значення, контроль за їх виконанням, оцінювання досягнутих результатів. При цьому важливо запобігти жорсткому регламентуванню діяльності дитячого самоврядування, адмініструванню, надмірній опіці.

Поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього. У цьому — головний сенс гуманістичної педагогіки щодо формування необхідних взаємин вихователів і вихованців. Цей принцип передбачає: єдність вимог до вихованців з боку педагогів, контроль за їх поведінкою, гуманне ставлення до них, поважання їхньої думки та ін. Його втілення в життя ускладнюється тим, що серед учнів нерідко є складні, озлоблені діти.

Педагог повинен бути терплячим до всіх дітей без винятку, поважати їх людську гідність. А. Макаренко наголошував, що треба висувати якнайбільше вимог до людини, але водночас і виявляти якнайбільше поваги до неї. Розумна вимогливість є також свідченням поваги до особистості дитини, її виховний потенціал зростає, якщо вона доцільна, випливає з потреб виховного процесу, із завдань всебічного розвитку особистості.

Індивідуальний підхід до учнів у вихованні. Такий підхід як індивідуальна корекція загальної системи виховання — важлива вимога до організації виховного процесу і одна з умов підвищення його ефективності. Виховні заходи, які не враховують цієї вимоги, не заторкують внутрішніх сторін особистості вихованця й тому малоефективні. Результати виховного процесу значною мірою залежать від того, наскільки в ньому враховано вікові та індивідуальні особливості учнів. «Вихователь повинен прагнути пізнати людину такою, — писав К. Ушинський, — якою вона є насправді, з усіма її слабостями і в усій її величі, з усіма її буденними дрібними потребами і з усіма її великими духовними вимогами… Тоді тільки буде він спроможний черпати в самій природі людини засоби виховного впливу, — а засоби ці величезні».

Принцип системності, послідовності й наступності у вихованні. Виходить з того, що для формування свідомості, вироблення навичок і звичок поведінки потрібна система певних послідовних виховних заходів. Такі якості людської особистості не можна сформувати, якщо виховний процес являтиме собою випадковий набір виховних заходів, що матимуть епізодичний, а не системний характер. Реалізація цього принципу передбачає передусім, що залежно від віку та рівня розвитку учнів педагог добирає зміст і методику виховної роботи з ними.

З віком змінюється педагогічне керівництво дитячим колективом, що виявляється у наданні йому більшої самостійності в усіх питаннях його життєдіяльності. Підвищується і вимогливість до нього вихователів. Важливо прогнозувати можливі наслідки заходів впливу на школяра. Індивідуальний підхід потрібен до кожного вихованця, а не лише до тих, хто вирізняється незвичною поведінкою. Досвідчені педагоги намагаються бачити кожного учня таким, яким він є, і відповідно до цього будувати виховну роботу з класом.

Єдність педагогічних вимог школи, сім’ї і громадськості. Повинна охоплювати всі сторони навчально-виховної роботи школи, всі форми діяльності учнівського та педагогічного колективів, сім’ї, знаходити свій вияв у змісті, формах навчання та виховання, у правилах поведінки школярів, у стилі життя школи, її традиціях. Така єдність є однією з умов оптимізації виховного процесу. Школа як провідна ланка в системі виховання учнівської молоді повинна не лише залучати до цієї справи сім’ю, громадські та інші організації, а й озброювати їх основами психолого-педагогічних знань, передовим досвідом виховання, дбати про підвищення педагогічної культури батьків.

Концепція національного виховання розглядає такі його принципи:

  • народність — єдність загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання, оволодіння рідною мовою, формування національної свідомості, любові до рідної землі та свого народу; прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, народних традицій і звичаїв, національно-етнічної обрядовості всіх народів, що населяють Україну;
  • природо відповідність — урахування багатогранної й-цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей, їх анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних та регіональних особливостей;
  • культуровідповідність — органічний зв’язок з історією народу, його мовою, культурними традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності поколінь;
  • гуманізація — створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація взаємин вихователя і вихованців; виховання — центр навчально-виховного процесу, повага до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір’я до неї; виховання гуманної особистості;
  • демократизація — усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання її права на свободу, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності. Глибоке усвідомлення взаємозв’язку між ідеалами свободи, правами людини і громадянською відповідальністю;
  • етнізація — наповнення виховання національним змістом, що передбачає формування самосвідомості громадянина. Забезпечення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну гідність, національну свідомість, почуття належності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету народу, увічнення в підростаючих поколіннях специфічного, що є в кожній нації, виховання їх як типових носіїв національної культури. Принцип етнізації — невід’ємна складова соціалізації дітей, він однаковою мірою стосується всіх народів, що живуть в Україні.

Лише сукупність цих принципів забезпечує успішне визначення завдань, підбір змісту, методів, засобів і форм виховання. Єдність принципів виховання потребує від педагога вміння використовувати їх у взаємозв’язку, з урахуванням конкретних можливостей і умов.

Народна педагогіка про принципи виховання:

  • Діти, як квіти: полий, то ростимуть (гуманізм). Гни дерево, доки молоде, вчи дитя, поки мале (природо відповідність).
  • У всякої пташки свої замашки.
  • Од тиха все лихо (індивідуальні особливості).
  • Розумний батько сина питати не соромиться.
  • Дитині волі не давай.
  • Хто дітям потаче, той сам плаче (вимогливість).
  • У семи няньок дитина без ока (єдність вимог).
  • Батьків хліб не навчить, як треба жить (самостійність).


19.01.2011

Закономірності і принципи виховання — Студопедия

Закономірність — це об’єктивно існуючий, повторюваний сут­тєвий зв’язок, який характеризує розвиток і функціонування пев­ного процесу чи явища. Виявлення закономірностей дає можливість визначити норми, які регламентують структуру, зміст і мето­дику організації виховання. А це, своєю чергою, забезпечує ефектив­ність виховного процесу.

Серед закономірностей виховання виділяють такі:

1) мету і зміст виховання визначають потреби суспільства та особистості;

2) сприйняття особистістю виховних впливів залежить від її ставлення до вихователя;

3) особистість позитивно реагує на виховні впливи, якщо враховують її потреби, інтереси і можливості;

4) виховання об’єктивно можливе і завжди здійснюється через ті цінності та потреби, які вже сформовані в структурі особистості вихованця;

5) ефективність виховання залежить від активності його учасників;

6) успішність виховання залежить від узгодженості всіх вихов­них впливів на особистість.

На підставі закономірностей визначають принципи виховання.

Принципи виховання — це вихідні положення, основні правила Ефективної організації виховного процесу.

1. Безумовне позитивне ставлення до особистості.

Цей принцип вимагає від учителя ставитися позитивно до всіх вихованців: слухняних і неслухняних, працьовитих і ледачкуватих, відмінників і відстаючих, вродливих і непривабливих, тактовних і безтактних. Слід пам’ятати: «Дитина найбільше потребує вашої лю­бові якраз тоді, коли найменше її заслуговує» (Ерма Бомбек).



Для того, щоб з часом вихователь міг змінити дитину, спочатку він повинен прийняти її такою, якою вона є, з усіма її недоліками, тобто визнати її цінність як особистості, ставитися до неї з повагою і доброзичливістю, поважати її індивідуальність, своєрідність і неповторність. Без цього неможливий повноцінний психологіч­ний контакт, а, отже, й ефективне виховання. Виявляти дружелюб­ність і зацікавленість долею вихованця, не бути байдужим або холодним — це вирішальні умови ефективності педагогічного спілкування.

Безумовне прихильне ставлення до особистості вихованця спри­яє формуванню в нього позитивного ставлення до себе, прагнення до самовдосконалення. Спілкування вчителя з учнем, як з гід­ним поваги партнером, визнання за ним права на власну позицію, права бути самим собою розвиває у нього такі якості, як самопова­га, відчуття своєї унікальності, неповторності, індивідуальності.


Безумовне позитивне ставлення не слід плутати із заграванням, потуранням. Необхідно виявляти розуміння і схвалювати поведінку учня в тій мірі, в якій це важливо для нього самого. Крім того, потрібно розрізняти особистість та її конкретні вчинки. Ставитися позитивно до особистості не означає схвалювати всі її вчинки і дії.

2. Опора на позитивне в дитині.

Цей принцип ґрунтується на тій закономірності, що сприйняття особистістю виховних впливів залежить від її ставлення до вихо­вателя. Останнє у значній мірі залежить від того, наскільки вихова­тель задовольняє потребу учня в самоствердженні. Орієнтація на позитивні якості особистості і є однією із найважливіших умов її самоствердження, а, отже, і позитивного ставлення учня до вихо­вателя та виховних впливів.

Принцип опори на позитивне вимагає виявляти у кожного учня позитивні якості і, спираючись на них, розвивати інші, недостат­ньо сформовані риси. Вихователю доводиться спілкуватися з уч­нями, які перебувають на різних рівнях вихованості. Серед них, як правило, є й такі, що погано навчаються, ледарюють, зневажливо ставляться до інтересів колективу, своїх обов’язків і доручень. Од­нак, навіть у «найважчих» дітей є потреба у визнанні, позитивно­му ставленні з боку оточення, прагнення до самовдосконалення, яке можна легко зруйнувати, якщо звертатися до дітей лише у фор­мі крику, погроз і нотацій. Це прагнення можна підтримати і поси­лити, якщо вчитель вчасно його помітить і підтримає вихованця, підкаже йому соціально прийнятні способи самоствердження.

Щоб подолати недоліки в дитини, слід шукати союзника в ній самій. Про це писав С.Л. Рубінштейн: «Хто хоче виправити недо­ліки людини, повинен шукати її достоїнства, хоча б потенційні, ті її властивості, які можна перетворити на достоїнства при належно­му спрямуванні наявних у неї сил».

 3. Поєднання поваги з вимогливістю до вихованця.

Цей принцип базується на тій закономірності, що позитивна реакція особистості на виховні впливи обумовлюється врахуван­ням її потреб, інтересів і можливостей. Якщо ж вихователь стави­тиме до учня вимоги без належної поваги до нього, то він наштов­хнеться на опір. «Якомога більше вимогливості до вихованця і якомога більше поваги до нього» — неодноразово повторював А.С.Макаренко. Розкриваючи суть цієї вимоги, він вказував, що мірою поваги до особистості повинна бути міра вимогливості: чим більше я тебе поважаю, тим більше від тебе вимагаю (оскільки вірю в тебе, у твої можливості).

Важливо, щоб вимогливість виявлялася на тлі загального доб­розичливого ставлення педагога до вихованців, глибокої віри в їхні можливості. У цьому випадку вона сприймається як вияв турботи, а не як особиста примха вчителя. Лише тоді, коли учень відчує доброзичливе ставлення з боку вихователя, між учасниками виховного процесу може виникнути духовний контакт — невід’єм­на умова ефективності виховання. Необхідно також, щоб вимогли­вість до учнів органічно поєднувалася з вимогливістю вчителя до себе.

4. Поєднання педагогічного керівництва з розвитком ініціативи і самодіяльності вихованців.

Цей принцип визначено на основі тієї закономірності, що ефективність виховання у вирішальній мірі залежить від активності учасників виховного процесу. Як відомо, особистість виявляє найбільшу активність, коли їй надають можливість продемонстру­вати ініціативу, самостійність і творчість. Тому важливою умовою розвитку ініціативи і самостійності школярів є організація учнівського самоврядування. Важливо також ставити учнів перед необхідністю робити вибір, приймати самостійні рішення, активно брати участі у їх виконанні.

Слід уникати надмірної опіки над вихованцями, оскільки вона пригнічує їх волю, стримує розвиток самостійності. Вихователь повинен поступово зменшувати міру втручання в поведінку дітей, розвиваючи тим самим їх відповідальність за свої дії та саморегуляцію. Кінцевою метою виховання є розвиток самостійної особистості. І тості, здатної до керування своєю поведінкою на основі засвоєних моральних норм і цінностей. Отже, у вихованні слід йти від зовнішньої організації і контролю поведінки дітей до розвитку в них самоорганізації і самоконтролю.

5. Прихованість виховних впливів.

Виховання — це партнерська, діалогічна взаємодія вихователя та учнів. Успіх виховного впливу залежить не стільки від того, який зміст вкладає в нього вихователь, скільки від того, як сприймають його вихованці. Якщо учні сприймають спілкування педагога з ними як спеціально організований процес, призначений лише для того, щоб змінити їхні переконання і ціннісні орієнтації, то ефективність виховного впливу значно зменшується. Учні нерідко підсвідомо або відкрито чинять опір. «Тому сутність педагогічної позиції вихователя,- зазначав А.С.Макаренко,- має бути прихована від вихованців і не виступати на перший план. Вихователь, який без кінця переслідує вихованців явно спеціальними бесідами, набридає вихованцям і майже завжди викликає певну протидію».

Отже, виховання тим ефективніше, чим менше його помічають діти.

6. Систематичність і наступність виховання. Ефективність виховного процесу великою мірою залежить від тoгo, наскільки наступними і безперервними є педагогічні впливи на учнів. Цей принцип пов’язаний з тієї закономірністю, що виховання об’єктивно можливе і завжди здійснюється через ті цінності та потреби, які вже сформовані в структурі особистості вихованця. Адже переконати дитину в необхідності певної поведі­нки або важливості соціальної норми, можна лише звернувшись до вже сформованих у неї цінностей і потреб.

Вимога наступності передбачає таку організацію виховання, за якої той або інший виховний захід є логічним продовженням попередньої виховної роботи, закріплює і розвиває досягнуте, підносить вихованця на вищий рівень розвитку, забезпечує перехід від простих до складніших форм поведінки, поступово розвиває його переконання та ціннісні орієнтації.

7. Єдність і послідовність виховних впливів.

По-перше, цей принцип вимагає, щоб усі особи, суспільні ін­ститути, причетні до виховання, діяли спільно, ставили перед ви­хованцями погоджені вимоги, доповнюючи і підсилюючи педаго­гічний вплив. Єдність виховного процесу забезпечується тісною взаємодією всіх його учасників. Якщо виховні впливи не узгоджу­ються, то на успіх розраховувати неможливо. Вихованець при цьому дезорієнтується, зазнає значних психічних перевантажень, бо не знає, кому вірити, за ким іти, яких правил дотримуватися. Крім того, неузгодженість вимог може призвести до того, що діти почнуть розглядати норми і правила поведінки як необов’язкові, встановлені кожним вихователем на свій розсуд.

По-друге, поведінка вихователя повинна бути послідовною, а не хаотичною і непередбачуваною, коли одного дня він поступли­вий, дозволяє учням поводитися, як завгодно, а потім раптом стає авторитарним і сварить їх за ту ж саму поведінку. Учні почувають себе збентеженими і невпевненими, якщо не знають заздалегідь, як поведеться вчитель у будь-який момент, як відреагує на певну ситуацію. їм необхідна сталість, щоб відчути існування порядку в навколишньому світі.

 8. Емоційність виховання.

Ефективність виховного впливу значною мірою залежить від того, які емоційні переживання він викликає в дітей. Моральні цінності засвоюються шляхом емоційних переживань, а не за допомогою логічного розуміння і запам’ятовування. У зв’язку з цим виховання обов’язково повинно спиратися на емо­ційний відгук школярів. Важливо викликати в учнів бажану емо­ційну реакцію на ті чи інші факти, події, колективні справи. Це може бути почуття гордості за доручену справу і бажання сумлінно її ви­конувати, почуття обурення, жалю, готовність допомогти тощо.

Принцип емоційності виховання вимагає залучення школярів до насиченої позитивними емоціями діяльності, спеціального ство­рення або використання педагогом стихійних емоційних ситуацій. Виховання стає для школярів значущим, а тому й ефективним, якщо учитель створює такі умови:

• спирається на вікові потреби й інтереси дітей;

• забезпечує емоційну насиченість колективної діяльності, ор­ганізовує спільні зусилля і переживання, які згуртовують дітей;

• створює в колективі атмосферу емоційно-вольового напру­ження, що веде до успіху;

• формує радісний, оптимістичний стиль життя дитячого ко­лективу, атмосферу доброзичливості та взаєморозуміння.

Реалізації цих умов сприяє використання таких емоційних стимулів, як гра, романтика, змагання, проблемно-пошукові ситуації, емоційно-образні засоби.

9. Врахування вікових та індивідуальних особливостей вихова­нців.

У вихованні важливо враховувати індивідуальні та вікові особ­ливості дітей. Ця вимога здається самоочевидною. Разом з тим, далеко не всі погоджуються з нею.

Видатний німецький філософ Гегель вважав: «Своєрідність індивідуальності не варто цінувати занадто високо. Навпаки, думка, що наставник починає старанно вивчати індивідуальність кожного учня, узгоджувати, з нею і розвивати її, є цілком порожньою і ні на чому не заснованою. Для цього він не має часу. Своєрідність дітей допустима в сімейному колі, але в школі починається життя за встановленим порядком, за єдиними для всіх правилами. Тут слід піклуватися про те, щоб діти відвикали від своєї оригінальності, щоб вони вміли і хотіли виконувати загальні правила і засвоювали собі результати загальної освіти. Тільки така трансформація душі складає виховання» (Гегель Г. Соч. Т. \ М, 1946.- С.82).

Протилежної думки дотримувався російський психолог Л.С Виготсь-кий: «Вимога індивідуалізації виховних прийомів становить загальну вимогу педагогіки і поширюється рішуче на будь-яку дитину. Звідси перед педагогом постають два завдання: по-перше, індивідуального ви­вчення всіх особливих властивостей кожного окремого вихованця, а по-друге, індивідуального пристосування всіх прийомів виховання і впливу соціального середовища на кожного з них. Стригти всіх під одну гребі­нку — найбільша помилка педагогіки, і основна її передумова неодмінно вимагає індивідуалізації: свідомого і точного визначення індивідуаль­них завдань виховання для кожного учня» (Выготский Л.С. Педагоги­ческая психология.- М., 1991.- С. 348).

Сучасній педагогіці близька позиція Л.С. Виготського: ефектив­ність виховання значною мірою залежить від знання вихователем своїх вихованців, їх вікових та індивідуальних особливостей.

Для кожного віку характерні свої особливості. Так, у молодшому шкільному віці формується здатність планувати власні дії і передба­чати їхні наслідки, рефлексія, тобто здатність усвідомлювати себе і власну поведінку (уявляти, як сприймають тебе інші, міркувати про «свої вчинки і т.д.). Для молодшого школяра найбільш авторитетною є особистість учителя. Однокласників він сприймає «через учителя», орієнтуючись на його оцінки і ставлення.

У підлітковому віці з’являється почуття «дорослості», відбува­ється переорієнтація на спілкування з однолітками, на норми по­ведінки, прийняті серед ровесників, загострюється потреба в са­моствердженні. Водночас зростає напруженість і критичність у стосунках з дорослими, яких підліток часто сприймає як перешкоду реалізації потреб у неформальному, рівноправному спілкуванні і самоствердженні. Правильна виховна тактика полягає в тому, щоб вмисно змінити методи і прийоми виховання, ставлення до підлітка, надати йому більше свободи, залучати до посильних видів суспільно корисної діяльності.

У старшому шкільному віці відбувається особистісне і професій­не самовизначення, інтенсивно розвивається самосвідомість, а з нею і самостійність. Зростає відповідальність за власну поведінку, складаються плани на майбутнє. Старші школярі починають займатися самовихованням. У багатьох з них формується завищена самооцінка і завищені домагання. В поглядах на життя, на людські стосунки нерідко спостерігається максималізм.

Вікові потреби та інтереси школярів необхідно враховувати під час вибору тем для етичних бесід, диспутів і інших форм вихован­ня.

Поряд з віковими важливо враховувати індивідуальні особливо­сті дітей: темперамент, характер, потреби та інтереси.

Найбільш яскраво індивідуальні особливості проявляються в темпераменті учнів. Кожен темперамент має свої плюси та міну­си і потребує особливого підходу.

«Ні хвилини спокою» — таким правилом доцільно керуватися у спілкуванні з холериком. Його слід постійно займати якимись справами, інакше він може спрямувати свою активність у небажа­ному напрямку. Це дає можливість використовувати його позити­вні риси (енергійність, захопленість, пристрасність, рухливість, цілеспрямованість) і нейтралізувати негативні (запальність, нестриманість, нетерпеливість, конфліктність).

«Довіряй, але перевіряй» — принцип підходу до сангвініка, який теж має плюси (життєрадісність, захопленість, чуйність, товарись­кість) і мінуси (схильність до зазнайства, легковажність, поверхо­вість, надмірна балакучість і ненадійність). Сангвінік часто обіцяє, але далеко не завжди виконує обіцяне, тому слід контролювати виконання ним своїх обов’язків.

«Не підганяй» — таким повинен бути підхід до флегматика, який теж має переваги (витривалість, постійність, самовладання, надій­ність) і недоліки (повільність, емоційна «товстошкірість», байду­жість). Флегматик не може працювати в умовах дефіциту часу, йому потрібний індивідуальний темп, тому не слід його підганяти, він сам розрахує свій час і виконає справу.

«Не нашкодь» — девіз для спілкування з меланхоліком, який також мас плюси (висока чутливість, м’якість, людяність, доброзичливість, чдатність до співчуття) і мінуси (низька працездатність, вразливість, іамкнутість, сором’язливість). На меланхоліка не можна кричати, тиснути, давати різкі вказівки.

Важливо враховувати також такі особливості темпераменту, як екстраверсія або інтроверсія, емоційна стабільність або нестабіль­ність. З учнями-інтровертами, яким властива замкнутість, схиль­ність до самоаналізу, стриманість, здатність до самоконтролю, слід поводитися інакше, ніж з екстравертами — життєрадісними, това­риськими, комунікабельними, дещо безтурботними і легковажни­ми, з недостатнім самоконтролем. Відносини з екстравертом, крім обов’язкової доброзичливості, повинні включати обмеження і кон­троль, з інтровертом, навпаки,- заохочення і свободу.

Крім того, одним вихованцям властива емоційна неврівнова­женість, підвищена знервованість, інші відзначаються емоційною стабільністю. Ставлення до перших за інших рівних умов повинно бути спокійнішим, теплим і доброзичливим, послідовним, без різких змін.

 

Основні закономірності та принципи виховання

Реферат на тему:

Основні закономірності

та принципи виховання

Основні закономірності процесу виховання

Організований виховний процес має свої закономірності.

Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі істотні зв’язки у ньому, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра.

У виховному процесі виявляються такі закономірності.

Виховання органічно пов’язане із суспільними потребами й умовами виховання. Значні зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі. Розбудова незалежної держави Україна потребує формування в підростаючого покоління національної свідомості, любові до своєї Вітчизни, до рідної мови, до свого народу, його традицій, історії та культури.

Людина виховується під впливом найрізноманітніших чинників. Недарма кажуть, що виховує все: і люди, і речі, і явища. Важлива роль у вихованні належить людям, насамперед батькам і педагогам. Це покладає на них особливу відповідальність.

Процес виховання відбувається найуспішніше в природному для нього національному річищі з урахуванням менталітету вихованця. З огляду на це, дитину мають оточувати рідна мова, природа, національна культура, звичаї, традиції тощо.

Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовність. Це, зокрема, стосується формування її думок, поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, емоційної сфери. Виховний процес повинен постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).

Визначальними у вихованні є діяльність та спілкування. Діяльність — головний чинник єдності свідомості та поведінки під час здійснення учнем певних видів діяльності (навчальної, трудової, ігрової, спортивної та ін.).

Ефективність виховання залежить від ставлення особистості до навколишньої дійсності взагалі та до спрямованих на неї педагогічних впливів зокрема. Сформовані у процесі виховання погляди і переконання, мотиви поведінки визначають позицію вихованця щодо спрямованих на нього педагогічних впливів. У разі несприйняття цих впливів проводять спеціальну виховну роботу і лише згодом здійснюють позитивний виховний вплив.

Ефективність виховного процесу залежить від стосунків в учнівському колективі. Здорова морально-психологічна атмосфера в колективі сприяє формуванню у дітей позитивних моральних якостей, відбувається процес взаємовиховання. і навпаки, у колективі спеціального виправно-виховного закладу, якщо там немає належного порядку, відбувається взаємна деморалізація його членів.

Ефективність виховного процесу зростає, коли учні займаються самовихованням, тобто коли поєднується виховання і самовиховання.

Ці закономірності необхідно враховувати під час створення будь-якої виховної ситуації. Це дає змогу педагогу відпрацювати задану схему дій, щоб досягти поставленої мети, допомагає йому в процесі виховної роботи (у плануванні, організації, оцінюванні процесу виховання) перетворити можливість, що випливає із закономірних зв’язків, на дійсність.

Характеристика принципів виховання

Складність виховного процесу потребує, щоб його цілеспрямована організація здійснювалася на основі єдиних принципів, яких повинні дотримуватися кожна школа і кожен вихователь.

Принципи виховання — керівні положення, що відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту організації та методів виховного процесу.

Процес виховання ґрунтується на таких принципах.

Цілеспрямованість виховання. Передбачає спрямування виховної роботи на досягнення основної мети виховання — всебічно розвиненої особистості, підготовки її до свідомої та активної трудової діяльності. Реалізується цей принцип за умови підпорядкованості виховної роботи загальній меті, знання цієї мети вихователями і вихованцями, недопущення стихійності у вихованні, наявності перспективи, проектування рівня вихованості особистості відповідно до запланованої мети.

Зв’язок виховання з життям. Його суть — виховна діяльність школи має орієнтувати учнів на те, що вони повинні жити життям суспільства, брати посильну участь у ньому вже за шкільною партою і готуватися до трудової діяльності. Реалізація цього принципу передбачає використання у виховній роботі краєзнавчого матеріалу, систематичне ознайомлення учнів із суспільно-політичними подіями в країні, залучення їх до посильної участі в громадській роботі.

Прилучаючись до активного життя, школярі засвоюють досвід старших поколінь, можуть і повинні брати посильну участь у процесі державотворення. Завдяки цьому в них формується психологічна, моральна і практична готовність до самостійного суспільного життя й діяльності.

Єдність свідомості та поведінки у вихованні. Поведінка людини — це її свідомість у дії. Виховання такої єдності свідомості — складний і суперечливий процес, оскільки формування навичок правильної поведінки набагато складніше, ніж виховання свідомості. Для подолання цієї суперечності необхідне правильне співвідношення методів формування свідомості та суспільної поведінки, запобігання відхиленням у них, вироблення в учнів несприйнятливості до будь-яких негативних впливів, готовності боротися з ними.

Виховання в праці. В основі цього принципу — ідея, що формування особистості безпосередньо залежить від її діяльності, від особистої участі в праці. Цей принцип спирається і на таку психологічну якість, як прагнення дитини до активної діяльності. Реалізується за умови усвідомлення учнями, що праця — єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб, чинник усебічного розвитку особистості, сумлінне ставлення до неї — важлива позитивна риса.

Комплексний підхід у вихованні. Ґрунтується на діалектичній взаємозалежності педагогічних явищ і процесів. Втілення його в життя передбачає: єдність мети, завдань і змісту виховання; єдність форм, методів і прийомів виховання; єдність виховних впливів школи, сім’ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці; врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів; єдність виховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихованості учня і коригування виховної роботи.

Наголошуючи на важливості та необхідності дотримання цього принципу, В. Сухомлинський писав, що не можна вилучати з системи виховання жоден аспект. Упустивши щось одне — виховання переконань, виховання людяності, виховання любові до праці — вже не вдасться вирішити інші завдання.

Виховання особистості в колективі. Індивід стає особистістю завдяки спілкуванню і пов’язаному з ним відокремленню. Найкращі умови для спілкування й відокремлення створюються в колективі. Отже, цей принцип виховання зумовлений об’єктивними закономірностями ^розвитку дитини і відповідає природі суспільства. Його реалізація передбачає усвідомлення учнями того, що колектив — могутній засіб виховання, що певні риси особистості формуються тільки в колективі, значення згуртованості колективу та його думки для виховання школярів, участь учнів у самоврядуванні сприяють розвиткові самостійності, самодіяльності, ініціативи та ін. Найбільша виховна цінність колективу в тому, що між його членами виникають найрізноманітніші стосунки: взаємної відповідальності й залежності, ділові, організаторів і виконавців, між вихователями і вихованцями, між старшими й молодшими, міжособистісні стосунки (симпатії, товариськості, дружби, любові).

Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та ‘самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлюється відсутністю в учнів життєвого досвіду; виховання творчої особистості можливе, якщо існують умови для вияву самостійності й творчості, схвалюються ініціатива та самодіяльність. Цей принцип передбачає безпосередню участь учнів у плануванні своїх громадських справ, усвідомлення їх необхідності й значення, контроль за їх виконанням, оцінювання досягнутих результатів. При цьому важливо запобігти жорсткому регламентуванню діяльності дитячого самоврядування, адмініструванню, надмірній опіці.

Поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього. У цьому — головний сенс гуманістичної педагогіки щодо формування необхідних взаємин вихователів і вихованців. Цей принцип передбачає: єдність вимог до вихованців з боку педагогів, контроль за їх поведінкою, гуманне ставлення до них, поважання їхньої думки та ін. Його втілення в життя ускладнюється тим, що серед учнів нерідко є складні, озлоблені діти. Педагог повинен бути терплячим до всіх дітей без винятку, поважати їх людську гідність. А. Макаренко наголошував, що треба висувати якнайбільше вимог до людини, але водночас і виявляти якнайбільше поваги до неї. Розумна вимогливість є також свідченням поваги до особистості дитини, її виховний потенціал зростає, якщо вона доцільна, випливає з потреб виховного процесу, із завдань всебічного розвитку особистості.

Індивідуальний підхід до учнів у вихованні. Такий підхід як індивідуальна корекція загальної системи виховання — важлива вимога до організації виховного процесу і одна з умов підвищення його ефективності. Виховні заходи, які не враховують цієї вимоги, не заторкують внутрішніх сторін особистості вихованця й тому малоефективні. Результати виховного процесу значною мірою залежать від того, наскільки в ньому враховано вікові та індивідуальні особливості учнів. «Вихователь повинен прагнути пізнати людину такою, — писав К. Ушинський, — якою вона є насправді, з усіма її слабкостями і в усій її величі, з усіма її буденними дрібними потребами і з усіма її великими духовними вимогами… Тоді тільки буде він спроможний черпати в самій природі людини засоби виховного впливу, — а засоби ці величезні».

Принцип системності, послідовності й наступності у вихованні. Виходить з того, що для формування свідомості, вироблення навичок і звичок поведінки потрібна система певних послідовних виховних заходів. Такі якості людської особистості не можна сформувати, якщо виховний процес являтиме собою випадковий набір виховних заходів, що матимуть епізодичний, а не системний характер. Реалізація цього принципу передбачає передусім, що залежно від віку та рівня розвитку учнів педагог добирає зміст і методику виховної роботи з ними. З віком змінюється педагогічне керівництво дитячим колективом, що виявляється у наданні йому більшої самостійності в усіх питаннях його життєдіяльності. Підвищується і вимогливість до нього вихователів. Важливо прогнозувати можливі наслідки заходів впливу на школяра. Індивідуальний підхід потрібен до кожного вихованця, а не лише до тих, хто вирізняється незвичною поведінкою. Досвідчені педагоги намагаються бачити кожного учня таким, яким він є, і відповідно до цього будувати виховну роботу з класом.

Єдність педагогічних вимог школи, сім’ї і громадськості. Повинна охоплювати всі сторони навчально-виховної роботи школи, всі форми діяльності учнівського та педагогічного колективів, сім’ї, знаходити свій вияв у змісті, формах навчання та виховання, у правилах поведінки школярів, у стилі життя школи, її традиціях. Така єдність є однією з умов оптимізації виховного процесу. Школа як провідна ланка в системі виховання учнівської молоді повинна не лише залучати до цієї справи сім’ю, громадські та інші організації, а й озброювати їх основами психолого-педагогічних знань, передовим досвідом виховання, дбати про підвищення педагогічної культури батьків.

Концепція національного виховання розглядає такі його принципи:

— народність — єдність загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання, оволодіння рідною мовою, формування національної свідомості, любові до рідної землі та свого народу; прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, народних традицій і звичаїв, національно-етнічної обрядовості всіх народів, що населяють Україну;

— природовідповідність — урахування багатогранної й-цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей, їх анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних та регіональних особливостей;

— культуровідповідність — органічний зв’язок з історією народу, його мовою, культурними традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності поколінь;

— гуманізація — створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація взаємин вихователя і вихованців; виховання — центр навчально-виховного процесу, повага до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір’я до неї; виховання гуманної особистості;

— демократизація — усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання її права на свободу, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності. Глибоке усвідомлення взаємозв’язку між ідеалами свободи, правами людини і громадянською відповідальністю;

— етнізація — наповнення виховання національним змістом, що передбачає формування самосвідомості громадянина. Забезпечення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну гідність, національну свідомість, почуття належності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету народу, увічнення в підростаючих поколіннях специфічного, що є в кожній нації, виховання їх як типових носіїв національної культури. Принцип етнізації — невід’ємна складова соціалізації дітей, він однаковою мірою стосується всіх народів, що живуть в Україні.

Лише сукупність цих принципів забезпечує успішне визначення завдань, підбір змісту, методів, засобів і форм виховання. Єдність принципів виховання потребує від педагога вміння використовувати їх у взаємозв’язку, з урахуванням конкретних можливостей і умов.

Народна педагогіка про принципи виховання:

Діти, як квіти: полий, то ростимуть (гуманізм). Гни дерево, доки молоде, вчи дитя, поки мале (приро-довідповідність).

У всякої пташки свої замашки.

Од тиха все лихо (індивідуальні особливості).

Розумний батько сина питати не соромиться.

Дитині волі не давай.

Хто дітям потаче, той сам плаче (вимогливість).

У семи няньок дитина без ока (єдність вимог).

Батьків хліб не навчить, як треба жить (самостійність).

Література

Бабанский Ю. К., Победоносцев Г. П. Комплексний подход к воспитанию ІІІкольников. — М., 1980.

Закон України «Про освіту». — К., 1991.

Концепція безперервного національного виховання. — К., 1994.

Подласьт Й. П. Педагогика. — М., 1999.

Стельмахович М. Г. Теорія і практика українського національного виховання. — Івано-Франківськ, 1996.

15. Закономірності виховання.

Закономірності виховання
— стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі
зв’язки у вихованні, реалізація яких
сприяє ефективному розвитку особистості.

   У процесі виховання особливо
важливими є такі закономірності.

  
1. Органічний зв’язок виховання із
суспільними потребами та умовами
виховання.
Розвиток суспільства
зумовлює зміни, диктує нові потреби і
в його виховній системі. Наприклад, у
зв’язку з розбудовою незалежної
Української держави виникла потреба
формування в підростаючого покоління
української національної свідомості,
любові до свого народу, його традицій,
історії, культури.   2. Взаємодія
у виховному процесі всієї сукупності
різноманітних чинників.
Виховує все:
люди, речі, явища. Серед виховних чинників
найвагомішим є людський (роль батьків,
педагогів).

3. Опора у виховному процесі на позитивні
якості дитини, стимуляцію активності
особистості, позитивні емоції від
досягнутих успіхів.

4. Результати виховання залежать від
виховного впливу на внутрішній світ
дитини, її духовну, емоційну сфери.
Виховний процес має постійно трансформувати
зовнішні виховні впливи у внутрішні,
духовні процеси особистості (її мотиви,
установки, орієнтації, ставлення).

5. Визначальними у вихованні є діяльність
і спілкування.
Діяльність — головний
фактор єдності свідомості й поведінки,
коли учень зайнятий певним видом
діяльності (навчальною, трудовою,
ігровою, спортивною та ін.), що забезпечує
всебічний розвиток особистості.

У вихованні закономірності виявляються
в усьому різноманітті взаємозв’язків
і взаємоперетворень. їх необхідно
враховувати під час створення будь-якої
виховної ситуації.

Принципи виховання
керівні положення, які відображають
загальні закономірності процесу
виховання і визначають вимоги до змісту,
організації і методів виховного впливу.

   Вони є узагальненою системою
вимог, які охоплюють усі аспекти виховного
процесу, відображають результати
виховної роботи.

Характеристика принципів виховання

Складність виховного процесу потребує,
щоб його цілеспрямована організація
здійснювалася на основі єдиних принципів,
яких повинні дотримуватися кожна школа
і кожен вихователь.

Принципи виховання — керівні положення,
що відображають загальні закономірності
процесу виховання і визначають вимоги
до змісту організації та методів
виховного процесу.

Процес виховання ґрунтується на таких
принципах.

Цілеспрямованість виховання.Передбачає спрямування виховної роботи
на досягнення основної мети виховання
— всебічно розвиненої особистості,
підготовки її до свідомої та активної
трудової діяльності. Реалізується цей
принцип за умови підпорядкованості
виховної роботи загальній меті, знання
цієї мети вихователями і вихованцями,
недопущення стихійності у вихованні,
наявності перспективи, проектування
рівня вихованості особистості відповідно
до запланованої мети.

Зв’язок виховання з життям.Його
суть — виховна діяльність школи має
орієнтувати учнів на те, що вони повинні
жити життям суспільства, брати посильну
участь у ньому вже за шкільною партою
і готуватися до трудової діяльності.
Реалізація цього принципу передбачає
використання у виховній роботі
краєзнавчого матеріалу, систематичне
ознайомлення учнів із суспільно-політичними
подіями в країні, залучення їх до
посильної участі в громадській роботі.

Прилучаючись до активного життя, школярі
засвоюють досвід старших поколінь,
можуть і повинні брати посильну участь
у процесі державотворення. Завдяки
цьому в них формується психологічна,
моральна і практична готовність до
самостійного суспільного життя й
діяльності.

Єдність свідомості та поведінки у
вихованні.
Поведінка людини — це її
свідомість у дії. Виховання такої єдності
свідомості — складний і суперечливий
процес, оскільки формування навичок
правильної поведінки набагато складніше,
ніж виховання свідомості. Для подолання
цієї суперечності необхідне правильне
співвідношення методів формування
свідомості та суспільної поведінки,
запобігання відхиленням у них, вироблення
в учнів несприйнятливості до будь-яких
негативних впливів, готовності боротися
з ними.

Виховання в праці.В основі цього
принципу — ідея, що формування особистості
безпосередньо залежить від її діяльності,
від особистої участі в праці. Цей принцип
спирається і на таку психологічну
якість, як прагнення дитини до активної
діяльності. Реалізується за умови
усвідомлення учнями, що праця — єдине
джерело задоволення матеріальних і
духовних потреб, чинник усебічного
розвитку особистості, сумлінне ставлення
до неї — важлива позитивна риса.

Комплексний підхід у вихованні.
Ґрунтується на діалектичній взаємозалежності
педагогічних явищ і процесів. Втілення
його в життя передбачає: єдність мети,
завдань і змісту виховання; єдність
форм, методів і прийомів виховання;
єдність виховних впливів школи, сім’ї,
громадськості, засобів масової інформації,
вулиці; врахування вікових та індивідуальних
особливостей учнів; єдність виховання
і самовиховання; постійне вивчення
рівня вихованості учня і коригування
виховної роботи.

Наголошуючи на важливості та необхідності
дотримання цього принципу, В. Сухомлинський
писав, що не можна вилучати з системи
виховання жоден аспект. Упустивши щось
одне — виховання переконань, виховання
людяності, виховання любові до праці —
вже не вдасться вирішити інші завдання.

Виховання особистості в колективі.Індивід стає особистістю завдяки
спілкуванню і пов’язаному з ним
відокремленню. Найкращі умови для
спілкування й відокремлення створюються
в колективі. Отже, цей принцип виховання
зумовлений об’єктивними закономірностями
^розвитку дитини і відповідає природі
суспільства. Його реалізація передбачає
усвідомлення учнями того, що колектив
— могутній засіб виховання, що певні
риси особистості формуються тільки в
колективі, значення згуртованості
колективу та його думки для виховання
школярів, участь учнів у самоврядуванні
сприяють розвиткові самостійності,
самодіяльності, ініціативи та ін.
Найбільша виховна цінність колективу
в тому, що між його членами виникають
найрізноманітніші стосунки: взаємної
відповідальності й залежності, ділові,
організаторів і виконавців, між
вихователями і вихованцями, між старшими
й молодшими, міжособистісні стосунки
(симпатії, товариськості, дружби, любові).

Поєднання педагогічного керівництва
з ініціативою та ‘самодіяльністю учнів.
Педагогічне керівництво зумовлюється
відсутністю в учнів життєвого досвіду;
виховання творчої особистості можливе,
якщо існують умови для вияву самостійності
й творчості, схвалюються ініціатива та
самодіяльність. Цей принцип передбачає
безпосередню участь учнів у плануванні
своїх громадських справ, усвідомлення
їх необхідності й значення, контроль
за їх виконанням, оцінювання досягнутих
результатів. При цьому важливо запобігти
жорсткому регламентуванню діяльності
дитячого самоврядування, адмініструванню,
надмірній опіці.

Поєднання поваги до особистості
вихованця з розумною вимогливістю до
нього.
У цьому — головний сенс
гуманістичної педагогіки щодо формування
необхідних взаємин вихователів і
вихованців. Цей принцип передбачає:
єдність вимог до вихованців з боку
педагогів, контроль за їх поведінкою,
гуманне ставлення до них, поважання
їхньої думки та ін. Його втілення в життя
ускладнюється тим, що серед учнів нерідко
є складні, озлоблені діти. Педагог
повинен бути терплячим до всіх дітей
без винятку, поважати їх людську гідність.
А. Макаренко наголошував, що треба
висувати якнайбільше вимог до людини,
але водночас і виявляти якнайбільше
поваги до неї. Розумна вимогливість є
також свідченням поваги до особистості
дитини, її виховний потенціал зростає,
якщо вона доцільна, випливає з потреб
виховного процесу, із завдань всебічного
розвитку особистості.

Індивідуальний підхід до учнів у
вихованні.
Такий підхід як індивідуальна
корекція загальної системи виховання
— важлива вимога до організації виховного
процесу і одна з умов підвищення його
ефективності. Виховні заходи, які не
враховують цієї вимоги, не заторкують
внутрішніх сторін особистості вихованця
й тому малоефективні. Результати
виховного процесу значною мірою залежать
від того, наскільки в ньому враховано
вікові та індивідуальні особливості
учнів. «Вихователь повинен прагнути
пізнати людину такою, — писав К. Ушинський,
— якою вона є насправді, з усіма її
слабкостями і в усій її величі, з усіма
її буденними дрібними потребами і з
усіма її великими духовними вимогами
. Тоді тільки буде він спроможний черпати
в самій природі людини засоби виховного
впливу, — а засоби ці величезні».

Принцип системності, послідовності
й наступності у вихованні.
Виходить
з того, що для формування свідомості,
вироблення навичок і звичок поведінки
потрібна система певних послідовних
виховних заходів. Такі якості людської
особистості не можна сформувати, якщо
виховний процес являтиме собою випадковий
набір виховних заходів, що матимуть
епізодичний, а не системний характер.
Реалізація цього принципу передбачає
передусім, що залежно від віку та рівня
розвитку учнів педагог добирає зміст
і методику виховної роботи з ними. З
віком змінюється педагогічне керівництво
дитячим колективом, що виявляється у
наданні йому більшої самостійності в
усіх питаннях його життєдіяльності.
Підвищується і вимогливість до нього
вихователів. Важливо прогнозувати
можливі наслідки заходів впливу на
школяра. Індивідуальний підхід потрібен
до кожного вихованця, а не лише до тих,
хто вирізняється незвичною поведінкою.
Досвідчені педагоги намагаються бачити
кожного учня таким, яким він є, і відповідно
до цього будувати виховну роботу з
класом.

Єдність педагогічних вимог школи,
сім’ї і громадськості.
Повинна
охоплювати всі сторони навчально-виховної
роботи школи, всі форми діяльності
учнівського та педагогічного колективів,
сім’ї, знаходити свій вияв у змісті,
формах навчання та виховання, у правилах
поведінки школярів, у стилі життя школи,
її традиціях. Така єдність є однією з
умов оптимізації виховного процесу.
Школа як провідна ланка в системі
виховання учнівської молоді повинна
не лише залучати до цієї справи сім’ю,
громадські та інші організації, а й
озброювати їх основами психолого-педагогічних
знань, передовим досвідом виховання,
дбати про підвищення педагогічної
культури батьків.

Концепція національного виховання
розглядає такі його принципи:

— народність — єдність загальнолюдського
і національного. Національна спрямованість
виховання, оволодіння рідною мовою,
формування національної свідомості,
любові до рідної землі та свого народу;
прищеплення шанобливого ставлення до
культури, спадщини, народних традицій
і звичаїв, національно-етнічної
обрядовості всіх народів, що населяють
Україну;

— природовідповідність — урахування
багатогранної й-цілісної природи людини,
вікових та індивідуальних особливостей
дітей, їх анатомічних, фізіологічних,
психологічних, національних та
регіональних особливостей;

— культуровідповідність — органічний
зв’язок з історією народу, його мовою,
культурними традиціями, з народним
мистецтвом, ремеслами і промислами,
забезпечення духовної єдності поколінь;

— гуманізація — створення умов для
формування кращих якостей і здібностей
дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація
взаємин вихователя і вихованців;
виховання — центр навчально-виховного
процесу, повага до особистості, розуміння
її запитів, інтересів, гідності, довір’я
до неї; виховання гуманної особистості;

— демократизація — усунення авторитарного
стилю виховання, сприйняття особистості
вихованця як вищої соціальної цінності,
визнання її права на свободу, на розвиток
здібностей і вияв індивідуальності.
Глибоке усвідомлення взаємозв’язку між
ідеалами свободи, правами людини і
громадянською відповідальністю;

— етнізація — наповнення виховання
національним змістом, що передбачає
формування самосвідомості громадянина.
Забезпечення можливості всім дітям
навчатися у рідній школі, виховувати
національну гідність, національну
свідомість, почуття належності до свого
народу. Відтворення в дітях менталітету
народу, увічнення в підростаючих
поколіннях специфічного, що є в кожній
нації, виховання їх як типових носіїв
національної культури. Принцип етнізації
— невід’ємна складова соціалізації
дітей, він однаковою мірою стосується
всіх народів, що живуть в Україні.

Лише сукупність цих принципів забезпечує
успішне визначення завдань, підбір
змісту, методів, засобів і форм виховання.
Єдність принципів виховання потребує
від педагога вміння використовувати
їх у взаємозв’язку, з урахуванням
конкретних можливостей і умов.

Про результативність виховання свідчать
такі показники: сформованість в учнів
національної свідомості; здатність
правильно оцінити події, які відбуваються
навколо; засвоєння норм моралі, знання
і дотримання Законів України, правил
для учнів; громадська активність,
колективізм, участь у роботі молодіжних
і учнівських організацій, в учнівському
самоврядуванні; ініціатива і самодіяльність
вихованців; працелюбство; естетичний
і фізичний розвиток; старанність у
навчанні громадсько корисній і
продуктивній праці.

Безнравственность — Wikiquote

Безнравственность — это состояние злого, злого характера или склонности к безнравственности.

«Wicked» перенаправляется сюда; см. спектакль Wicked (мюзикл)
  • Есть метод в злобе человека,
    Он растет постепенно.
  • Я не беру ни слова из своего первоначального заявления. Но теперь я думаю, что это могло быть неполно. Возможно, существует пятая категория, которую можно отнести к категории «сумасшедшие», но ее можно более сочувственно охарактеризовать такими словами, как «мучили», «запугивают» или «промывают мозги».Искренние люди, которые не невежественны, не глупы и не злы, могут быть жестоко разорваны, почти пополам, между массивными научными данными, с одной стороны, и их пониманием того, что их священная книга говорит им, с другой. Я считаю, что это одно из действительно плохих поступков, которые религия может сделать с человеческим разумом. Здесь есть зло, но это зло института и то, что оно делает с верующей жертвой, а не зло со стороны самой жертвы.
    • Ричард Докинз «Невежество — не преступление», бесплатный запрос 21 (3), лето 2001 г., ISSN 0272-0701
    • Относительно его заявления 1989 года: «Совершенно безопасно сказать, что если вы встретите кого-то, кто утверждает, что не верит в эволюцию, этот человек невежественный, глупый или безумный (или злой, но я бы предпочел не рассматривать это).»
  • Тот, кто угрожающе поднимает руку на ближнего, хотя на самом деле он не может ударить его, считается нечестивым.
  • Мир любит пряность зла.
  • По уколу большого пальца,
    Что-то нехорошее приходит сюда.
  • Вызваны ли вы из мира людей,
    Чтобы убить невинных?
  • Потому что я злой, я злой. Во всяком случае, я очень злой, ничего не могу с собой поделать.
  • Всякий раз, когда зло может вызвать проблемы, Уту не будет бездельничать!

Библия [править]

Библия в Викитеке

  • Неужели Ты истребишь праведных с нечестивыми? Может быть, в городе пятьдесят праведников; Неужели Ты сметешь и не простишь места пятидесяти праведникам, которые на нем? Что да будет далеко от Тебя, чтобы поступить так: умертвить праведного с нечестивым, так что праведник будет, как нечестивый; это далеко от Тебя; Разве Судия всей земли не поступит справедливо? … Вот, я взялся говорить с Господом, который есть прах и пепел.Может быть, не хватит пяти из пятидесяти праведников; Неужели Ты погубишь весь город из-за недостатка пяти? … О, да не гневается Господь, и я скажу еще только один раз. Может быть, там будет десять?
    • Авраам Богу относительно судьбы Содома и Гоморры, в Бытие 18:22 — 32 (KJV), после чего записано, что ГОСПОДЬ отвечает: Я не уничтожу его ради десяти.
  • Кто за меня встанет против злодеев? Кто встанет вместо меня против тех, кто делает зло?
    • Псалом 94:16, (Учебная Библия)
  • Нечестивые бегут, когда никто не преследует; а праведники смелы, как лев.
  • Как гласит пословица Древних,
    Беззаконие исходит от нечестивых.
    • I Самуил, XXIV. 13. Давид Саулу. Считается самой старой поговоркой в ​​истории человечества.
  • Ибо злоба, трусливая по своей природе, свидетельствует в собственном осуждении,
    и из-за угнетенной совести всегда преувеличивает несчастья.

Новая циклопедия практических цитат Хойта [править]

Цитаты, представленные в «Новой циклопедии практических цитат Хойта» (1922), стр.868.
  • Animi labes nec diuturnitate vanescere nec omnibus ullis elui potest.
    • Психологические пятна не удаляются временем и не смываются водой.
    • Cicero, De Legibus , II. 10.
  • Уничтожить его выдумку или софизму — напрасно!
    Существо снова за свою грязную работу.
  • O cæca nocentum consilia!
    O semper timidum scelus!
    • О, слепые советы виновных!
      О, как всегда трусливо беззаконие!
    • Statius, Thebais , II, 489.

Внешние ссылки [править]

Wikipedia

.

определение зла от The Free Dictionary

— как неблагодарно не знать зла смеяться над чужим несчастьем! »Тем не менее, его варварская жестокость и бесчеловечность с бесконечной злобой не позволяют ему прославлять его среди самых выдающихся людей. Ее невинные глаза видели скрытые способности зла во мне, что я не осознавал себя, пока не почувствовал, что они шевелятся под ее взглядом. «Этой птице, — говорил он, — может быть, двести лет, Хокинс — они в основном живут вечно; и если кто видел больше зла, то это должен быть сам дьявол.Честные любители свободы, мы не сомневаемся, простят нам то длинное отступление, в которое нас привели в конце предыдущей главы, чтобы не допустить применения нашей истории к использованию самой пагубной доктрины, которую священство когда-либо имело нечестивым или злым. дерзость проповедовать. На острове Кос, например, демократия была подорвана злобой демагогов, поскольку дворяне вступили в союз друг с другом. Атмосфера редкая и чистая, опасность близка, а дух полный радостное беззаконие: так хорошо сочетаются вещи.Раньше меня трогали софизмы созданного мной существа; Меня поразили его злобные угрозы; но теперь, впервые, зло моего обещания обрушилось на меня; Я содрогнулся при мысли, что будущие века могут проклясть меня как своего вредителя, чей эгоизм без колебаний купил себе мир ценой, возможно, существования всего человечества. «Нет, не хуже», — сказал Адам, горько; «Я не верю, что это хуже — я бы скорее сделал это — я скорее совершил бы зло, чем мог бы пострадать в одиночку, чем заставил бы ЕЕ творить зло, а затем стоять и смотреть, как они ее накажут в то время как они оставили меня в покое, и все для небольшого удовольствия, как если бы в нем было мужское сердце, он бы отрубил себе руку раньше, чем взял бы ее.Хантингдон снова начинает игру, чтобы научить ребенка ненавидеть и презирать свою мать и подражать злу отца — я все же избавлю своего сына от его рук. Разве вы не знаете, что это худшее в мире, после зла ? — и который причиняет наибольший вред только одному Богу, но для вас, о дети мои, жизнь которых только началась, злоба, недоброжелательность и неблагодарность, от которых я бежал, уже перед вами.
.

Литания нечестия | Реформатские библейские исследования и молитвы на Ligonier.org

«Они были исполнены всевозможной неправды, зла, жадности, злобы… зависти, убийства, раздоров, обмана, злобы. Они сплетники, клеветники, ненавистники Бога, наглые, надменные, хвастливые, изобретатели зла, непослушные родителям, глупые, неверные, бессердечные, безжалостные ».

— Римлянам 1: 29–31

Грехи язычников находятся в центре внимания Павла в Послании к Римлянам 1: 18–32, как видно из его ссылок на поклонение идолам и гомосексуализм (ст.22–23, 26–27). Евреи первого века не были известны своими грехами, поэтому Апостол утверждает, что евангельское откровение праведности происходит на фоне того, что народы отвергают Яхве, единого истинного Бога и Господа завета. Однако не все язычники в Римской империи I века поклонялись истуканам или участвовали в гомосексуальных действиях. Некоторые из них были богобоязненными, язычниками, которых привлекал иудейский монотеизм и этика, и которые следовали за Господом Израиля, за исключением того, что были обрезаны.Были также так называемые «добродетельные язычники» — язычники, которые не питали особой привязанности к Яхве, но были по сути монотеистами и стремились вести этически ответственный образ жизни. Поскольку эти две группы язычников не были политеистами и не вели чрезмерно грубые человеческие поступки, были ли они освобождены от осуждения Павла?

Нет, апостол говорит нам в сегодняшнем отрывке; то, что он не является рядовым политеистом или проявляет глубокие сексуальные отклонения, не означает, что человек освобожден от обвинения в неправедности.В Послании к Римлянам 1: 29–32 приводятся другие этические последствия, проистекающие из отвержения человечеством Бога, который есть. Мы не должны рассматривать этот список как исчерпывающий; Павел не дает нам всех возможных способов, с помощью которых люди могут грешить. Тем не менее, список достаточно широк, чтобы пролить самый отрицательный свет на состояние падшего человека. Независимо от того, кто мы и что мы сделали, все мы можем найти в этом списке то, в чем мы виноваты. Некоторые из сыновей и дочерей Адама доводят свои грехи до конца в таких вещах, как убийство и безжалостность, в то время как некоторые просто сплетничают при случае или слегка ослушиваются своих родителей — проступки, которые кажутся незначительными, если мы верим, что Бог оценивает по кривой.В любом случае, люди, не входящие в заветную общину Израиля, находятся в наихудшем положении, которое только можно вообразить. Фактически, евреи по рождению также находятся в этом ужасном состоянии, как мы увидим в Римлянам 2–3. Сегодняшний отрывок в первую очередь имеет в виду язычников, но в конечном итоге описывает состояние каждого в Адаме, а именно каждого, кто не только верой во Христа.

Доктор Р. Спроул пишет в своем комментарии к Посланию к Римлянам: «Ни на кого не влияют просто ошибки, плохие привычки или ошибки; человек пропитан неправедностью.Первая истина Евангелия говорит нам, что мы не можем соответствовать Божьему стандарту — хуже того, она говорит нам, что без благодати мы даже не хотим, чтобы соответствовали этому стандарту (3: 9–20).

Корам Део

Люди постоянно думают о себе в более благоприятном свете, чем следовало бы. Однако сегодняшний отрывок должен избавить нас от этой склонности. Даже самый «незначительный» грех свидетельствует о том, что на фундаментальном уровне мы не желаем Господа в наших мыслях или привязанностях.До тех пор, пока мы не убедимся в этой истине, мы не увидим нашей нужды в Евангелии и того факта, что только по благодати мы можем спастись. Были ли вы признаны виновными в своем грехе и своей нужде во Христе?

Отрывки для дальнейшего изучения

Бытие 6: 5
Псалом 51: 3–5
Римлянам 3:23
1 Петра 4: 3

.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.