Педагогіка це: Педагогіка — Вікіпедія

Педагогіка як наука, її предмет і основні категорії

Педагогіка – наука про виховання, освіту і навчання людини на всіх вікових етапах його розвитку. Предмет педагогіки – виховання як особлива функція суспільства.

Основні поняття (категорії) педагогіки:

• розвиток особи;
• виховання особи;
• утворення особи;
• навчання особи;
• виховні відносини;
• формування особи.

Розвиток – це процес внутрішньої послідовної кількісної і якісної зміни фізичних, психічних і духовних сил людини, які забезпечують реалізацію його життєвого потенціалу, його суті і призначення. Існують наступні форми розвитку: фізичне, фізіологічне, психічне, соціальне і духовне. Фізичний розвиток – зміна зростання, ваги, пропорцій тіла, накопичення м’язової маси. З фізичним взаємозв’язаний фізіологічний розвиток людини. Змінюються його функції в області травлення, серцево-судинній і ін. систем. Фізичний і фізіологічний розвиток лежить в основі психічного розвитку – ускладнюються процеси віддзеркалення людиною дійсності, складні психічні утворення: потреби, здібності, інтереси. Соціальний розвиток людини, продовження психічного розвитку, – поступове входження його в суспільних, економічних, виробничих, правових, професійних і ін. відношення. Вінцем розвитку людини є розвиток духовне – осмислення свого призначення в життя, появу відповідальності перед поколіннями, прагнення до постійного вдосконалення. Розвиток людини відбувається через виховання, передаючи досвід свій власний і попередніх поколінь.

Виховання – процес передачі досвіду одним поколінням і засвоєння його іншим, що забезпечує розвиток людини.

Освіта – це процес і результат засвоєння особою певної суми знань, умінь і навиків і забезпечення на цій основі відповідного рівня розвитку особи; здійснюється через освітню систему – всі види освітніх установ з їх матеріальною базою, кадрами, науково-методичним забезпеченням. За допомогою освіти йде управління розвитком людини. Освіта здійснюється через навчання.

Навчання – цілеспрямований процес взаємодії викладача і що вчаться, в ході якого здійснюється освіта людини, передача і засвоєння знань, умінь і навиків. Навчання – процес двосторонній, тобто що складається з двох частин: викладання (сфера діяльності педагога) і учення (сфера діяльності учня).

Здійснюючи виховання, освіту і навчання, люди в суспільстві вступають між собою у виховні відносини – різновид відносин людей між собою, направлених на розвиток людини за допомогою виховання, освіти і навчання.

Формування особи – це процес і результат її розвитку під впливом середовища, спадковості і виховання. На кожному віковому етапі розвиток отримує свій ступінь сформованості.

Основними внутрішніми чинниками розвитку людини є: самовиховання, самоосвіта і самонавчання. Самовиховання – це процес засвоєння людиною досвіду попередніх поколінь за допомогою внутрішніх душевних чинників, що забезпечують розвиток. Самоосвіта – це система внутрішньої самоорганізації по засвоєнню досвіду поколінь, направлена на власний розвиток. Самонавчання – процес безпосереднього отримання людиною досвіду поколінь за допомогою власних устремлінь і самим вибраних засобів.

Педагогічна галузь людських знань чи є не найстародавнішою і по суті невід’ємна від розвитку суспільства. Виховання як засіб підготовки підростаючих поколінь виник з появою людського суспільства. Довгий час діти засвоювали досвід в процесі спільної трудової діяльності і повсякденного спілкування із старшими. Так було в дородовому суспільстві і при родовому ладі. Досвід у той час був ще порівняно простим і виховання не було специфічною областю професійної діяльності людей. Таке положення зберігалося і в рабовласницьку епоху. Відомо, наприклад, що перша згадка про школу зустрічається в староєгипетських джерелах за 2,5 тис. років до наший ери. У пізній період рабовласницького ладу, коли виробництво і наука досягли значного розвитку, виховання виділяється в особливу суспільну функцію, виникають виховні установи, з’являються особи, професією яких стає навчання і виховання дітей. Це мало місце в багатьох стародавніх країнах, але більш менш достовірні відомості про школи дійшли до нас з Єгипту, країн Близького Сходу і античної Греції.

З античної Греції і веде своє походження термін педагогіка. Грецьке слово «педагогіка» (від грецьк. paidos – дитя і ago – веду, виховую) позначає той, що веде дитя. У Стародавній Греції педагогами називалися рабині, яким аристократи доручали наглядати за дітьми. Надалі педагогами почали називати людей, які займалися навчанням і вихованням дітей. Із Стародавньої Греції ведуть своє походження і інші педагогічні поняття: школа (schoоle) – дозвілля; гімназія (gimnasion) – суспільна школа фізичного розвитку, а надалі просто середня школа; канікули – час, коли сонце входило в сузір’я пса.

Основні етапи розвитку педагогіки. По характеру системи педагогічних знань виділяють три періоди розвитку педагогіки як науки.

I період – педагогічні знання донауковогоо періоду, систематизовані на основі емпіричного досвіду виховання і освіти у формі народної мудрості поколінь. У сучасних умовах систему цих знань відносять до народної педагогіки, основою якої є сімейне і суспільне виховання, народна творчість, народна мудрість, що знайшла віддзеркалення в афоризмах, крилатих словах, заповідях, казках, прислів’ях і приказках, традиціях і звичаях народу.

ІІ період – виникнення теоретичних педагогічних концепцій для побудови цілісної системи світської освіти. Цей період характеризується перш за все педагогічними ідеями і положеннями, що містяться у філософських системах старовини. Думки про виховання людини, формуванні його особи знаходимо у філософських працях Конфуція (Стародавній Китай), Сократа, Платона, Арістотеля, Демокріта (Стародавня Греція), Квінтіліана (Стародавній Рим).

В період середньовіччя педагогічні ідеї розвивалися в рамках богослов’я – теології. В цей час виник томізм (по імені відомого теолога Хоми Аквінського) який пізніше знайшов відображення у філософській думці багатьох західних країн.

У епоху Відродження педагогічні думки про виховання знайщли відображення в роботах філософів раннього соціалізму-утопізму Ф. Рабле, М. де Монтеня, Т. Мору, Т.Кампанелли, де Фельтре, Э. Роттердамського.

Педагогіка як наука була виділена з філософії на початку XVIII століття англійським філософом Френсисом Беконом, який в своїй праці «Про гідність і примноження наук», перераховуючи існуючі науки, назвав і педагогіку як окрему від філософії науку. Але самостійний розвиток педагогіки як науки пов’язано з ім’ям Яна Амоса Коменського (1592-1670), чеського ученого, автора «Великої дидактики». У своїх трактатах він виклав погляди на роль освіти, підходи до визначення змісту, принципів, форм і методів навчання. Їм науково обгрунтована класно-урочна система навчання, яка відразу почала широко застосовуватися в братських школах в Україні, Білорусії і використовується до цих пір. Треба відзначити, що Україна в цей період переживала розквіт державності, школи, педагогіки. Тут розвивалися дїяківські, церкво-парафіяльні, братські, січові, козацькі і полкові школи. Середню ланку освіти представляли слов’яно-греко-латинські школи і колегіуми, вище – академії (Києво-Могилянська. Острожська). У цей період видаються педагогічні праці І. Гизеля «Синопсис», М.Смотріцкого «Граматика словенська», Е. Славінецкого «Громадянство звичаїв дитячих», Ф. Прокоповіча «Перше учення отрокам» і ін.

В період розвитку капіталізму педагогічні концепції розроблялися вченими різних країн: у Франції – Д. Дідро, Д. Гельвециєм, Ж.-Ж. Руссо, автором відомого твору «Еміль, або про виховання», в Швейцарії – І. Песталоцці, автором творів «Лінгард і Гертруда», «Книга для матерей» і ін., в Германії – А. Дістервегом з його видатною працею «Керівництво для німецьких вчителів». Основна ідея просвітителів кінця XVIII– початку XIX в. полягала в тому, що головне у вихованні – створення найбільш сприятливих умов для розвитку природних завдатків дитини.

Серед українських просвітителів слід виділити Р. Сковороду, який виступав проти церковно-схоластичного і аристократичного для феодала виховання. У своїх творах він відстоював ідеї природного виховання, викладання на рідній мові, багатостороннього розвитку дитини, а також прагнув зробити освіту доступною для всіх шарів суспільства.

Особливий внесок в розвиток педагогіки як науки вніс К.Д. Ушинський (1821-1870). Його праці «Про народність в суспільному вихованні», «Людина як предмет виховання» розкривають класичні педагогічні ідеї. Головні з них – пізнання закономірностей виховання, процес формування людини в людині, гуманізм і демократизація системи навчання і виховання, психолого-педагогічні основи уроку і ін. По створених ним підручниках для початкової школи «Дитячий світ» і «Рідне слово» навчалося не одне покоління дітей. Ідеї народності у вихованні розвивали і такі українські педагоги, як О.В.Духнович (Народна педагогія), І. Бертішевський (Педагогія російська). Цей період характеризується також педагогічними ідеями М. В. Ломоносова, Т. Р. Шевченка, І. Я. Франко, П. А. Грабовського, М. М. Коцюбинського, Л. Українки, А.І. Герцена, В. Р. Белінського, М. А. Добролюбова, Н. Р. Чернишевського, Н. П.Драгоманова, Н. І. Пірогова, Л. Н, Толстого, З. Русової, X. Алчевської і ін.

III період – становлення і розвиток сучасної педагогіки як наукової системи, методологічною основою якої став діалектичний підхід до теорії розвитку особи, суспільства, людства, цілісний всесторонній підхід до формування особи, представлений працями таких відомих сучасних педагогів і психологів, як А. З. Макаренко, В. А. Сухомлінський, З. Т. Шацкий, А. П. Пінкевіч. М, М. Пістрак, З. X. Чавдаров, Г. С. Костюк і багато інших. Їх концепції відобразили нові підходи до виховання всесторонньо гармонійної особи в колективі засобами колективної праці і тому подібне Великий внесок до розвитку сучасної педагогіки внесли вчителі-новатори (Н.П. Гузік, Е. Н. Ільін, М. П. Щетінін, В. Ф. Шаталов). Вони висунули ідею нових взаємин з учнями в процесі навчання і виховання, розробили теорію співпраці педагога і учня, апробовували на практиці ідеї навчання без примушення, навчання з випередженням, великими блоками, нові форми роботи, формування інтелектуального фону класу на основі диференціації і індивідуалізації навчання виходячи з того, що кожен навчається – особа, індивідуальність зі своїми можливостями і завдатками.

Джерело – глава з навчального посібника:

Основи психології і педагогіки: Консп. лекц. / Н.Г. Лебедєва, О.Т. Джурелюк, Д.О. Самойленко. – Алчевськ: ДонДТУ, 2009. – 174 с.

Предмет, основні категорії, функції і завдання педагогіки — Педагогіка як наука — Загальні засади педагогіки — Основи педагогіки

1. Загальні засади педагогіки

1.1. Педагогіка як наука

Виховання і навчання підростаючого покоління, підготовка його до дорослого життя завжди були одним із найважливіших завдань спільноти. Досвід формування особистості молодої людини передавався з покоління в покоління, збагачувався новими здобутками, систематизувався. З часом із усієї сукупності знань про особливості та шляхи успішного виховання і навчання виокремилася наука педагогіка.

1.1.1 Предмет, основні категорії, функції і завдання педагогіки

Педагогіка є комплексною наукою, яка об’єднує, синтезує дані природничих і суспільних наук, що стосуються процесів виховання, навчання і розвитку особистості.

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Термін «педагогіка» походить від давньогрецьких слів pais (paidos) — дитя і ago — веду. У Давніх Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос», тобто вчителями-вихователями, найчастіше були жерці, а в Давній Греції — найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни. їх називали «педононами», «педотрибами», «дидаскалами», «педагогами». У Давньому Римі цю роботу доручали найосвіченішим державним чиновникам, які багато мандрували, знали іноземні мови, культуру і звичаї різних народів. Так, Марк Фабій Квінтіліан (прибл. 35—96) відкрив у Римі власну риторичну школу, де навчав ораторському мистецтву. Згодом ця школа стала державною, а Квінтіліану було призначено платню з імператорської скарбниці.

В епоху середньовіччя педагогічною діяльністю займалися переважно священики, ченці. У міських школах та університетах могли викладати і люди, які не мали духовного сану.

«Майстрами» називали педагогів у Давньоруській державі. Спеціальних навчальних закладів для підготовки вчителів не існувало. Ними були і дяки, і піддячі, і священики, і мандрівні дидаскали — «школярі — книжники».

Предмет педагогіки. Науковий інтерес педагогіки зосереджений на дослідженні сутності, закономірностей навчання і виховання людини у процесі її підготовки до самостійного життя і праці. Цією проблематикою окреслений предмет педагогіки як науки.

Предмет педагогіки — навчально-виховна діяльність, що здійснюється в закладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.

Виховання як суспільне явище виникло на перших етапах розвитку суспільства. Його функції спільні для всіх суспільно-економічних формацій (передавання нагромадженого досвіду, необхідних знань, піклування про здоров’я, розвиток фізичних сил і т. ін.). Але його цілі, зміст, форми і методи історично змінні і визначаються умовами життя та виробничою діяльністю дорослих. Тип виховання залежить від особливостей суспільно-історичної формації.

У первісному суспільстві виховання здійснювалось головним чином у процесі праці, в різних обрядах, іграх і було спрямоване на фізичний розвиток підростаючих поколінь, опанування ними трудових умінь і навичок. Виховання ще не було самостійною специфічною діяльністю, не існувало тоді й спеціальних виховних установ для дітей і молоді. Перший досвід виховання узагальнювався у формі життєвих правил, які старше покоління передавало молодшому. Так, у деяких народів хлопчиків змалку привчали до мисливства, риболовства, а дівчаток — до домашніх робіт. У рабовласницьку епоху знатні й багаті люди отримували різнобічне для свого часу виховання в різних навчально-виховних закладах. Тут їх готували до того, щоб вони були спроможні утримувати завойоване, тобто були сильними і спритними, володіли зброєю, і водночас могли насолоджуватися мистецтвом і науками. Дітей рабів готували до різних видів обслуговуючої та важкої фізичної праці.

За феодалізму виховання було становим. Нащадки феодалів отримували лицарське, переважно військово-фізичне виховання, для того щоб за допомогою зброї розширювати свої володіння і тримати в покорі кріпаків. Духовенство давало своїм дітям релігійно-церковне виховання. Діти кріпаків здебільшого виховувалися в сім’ях, діти ремісників фахову підготовку проходили спершу в межах домашнього виробництва, а згодом — у цехах і цехових школах. Для дітей купців існували гільдійські школи.

Нині кожна країна має власну виховну систему, засновану на національних традиціях, на яку впливають рівень розвитку науки, техніки і культури, політична система. Загалом, у сучасних демократичних суспільствах виховання покликане формувати законослухняного індивіда, що поважає закони і норми моралі демократичного суспільства, знає свої права та обов’язки і відповідально ставиться до їх виконання.

Отже, навчально-виховна діяльність, яка здійснюється у суспільстві на всіх етапах його історичного розвитку, і є предметом педагогіки як науки.

Основні категорії педагогіки.

Як і кожна наука, педагогіка має свій понятійний апарат, тобто систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. До основних категорій педагогіки належать «виховання», «освіта» й «навчання».

Виховання — цілеспрямований та організований процес формування особистості.

У педагогіці поняття «виховання» вживають у широкому соціальному, в широкому педагогічному, вузькому педагогічному та в гранично вузькому педагогічному значеннях.

Виховання в широкому соціальному значенні охоплює весь процес формування особистості, що відбувається під впливом навколишнього середовища, життєвих обставин, умов суспільного ладу. Стверджуючи, що «виховує життя», мають на увазі саме це значення поняття «виховання». Оскільки дійсність нерідко буває суперечливою і конфліктною, особистість може не тільки формуватися під впливом середовища, а й деформуватися під впливом антисоціальних явищ чи, навпаки, загартовуватись у боротьбі з труднощами, виховувати в собі стійкість за несприятливих зовнішніх обставин.

Виховання в широкому педагогічному значенні полягає у формуванні особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яка базується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.

Виховання, у вузькому педагогічному значенні — цілеспрямована виховна діяльність педагога з метою досягнення конкретної мети в колективі учнів (наприклад, виховання здорової громадської думки).

Виховання у гранично вузькому значенні розглядається як організований процес взаємодії вихователя і вихованця, спрямований на формування певних якостей особистості, на управління її розвитком.

Справжнє виховання завжди є глибоко національним за своєю суттю, змістом, характером. «Національне виховання, — на думку української письменниці і педагога Софії Русової (1856—1940), — забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів…»

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості та духовності. Воно духовно відтворює у підростаючому поколінні народ, увічнює в ньому як самобутнє, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй. Національне виховання тісно пов’язане з етнізацією.

Етнізація— наповнення виховання національним змістом, що забезпечує формування в особистості національної свідомості.

Поняття «національне виховання» ширше за змістом, ніж поняття «етнізація», бо воно передбачає формування у підростаючого покоління не тільки суто національних рис, а й загальнолюдських.

У процесі виховання людина, зростаючи, формуючись, набуває якостей, властивих певній соціальній спільноті, конкретному суспільству, прилучається і до загальнолюдських цінностей. Усе це свідчить про становлення її як соціального суб’єкта, що є наслідком процесу соціалізації.

Соціалізація — процес перетворення людської істоти па суспільного індивіда, утвердження його як особистості, залучення до суспільного життя як активної, дієвої сили. Поняття «соціалізація» майже збігається з поняттям «виховання» в широкому соціальному значенні.

На певному щаблі суспільного розвитку частиною виховання в широкому соціальному значенні стає освіта.

Освіта — процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, набуття умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших рис особистості, розвиток її творчих сил і здібностей.

Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчання, в процесі якого реалізуються цілі освіти.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя та учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються вміння й навички.

У живому педагогічному процесі всі педагогічні категорії взаємопов’язані та взаємозумовлені. Як у широкому соціальному, так і в широкому педагогічному значенні виховання охоплює навчання та освіту. Закономірністю навчального процесу є виховуючий характер навчання.

Складність і багатогранність педагогічного процесу зумовлені і багатофункціональністю педагогіки.

Функції педагогіки.

Педагогіка як наука виконує кілька функцій.

1. Дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів.

У педагогіці сформульовано такі головні педагогічні закони:

— засвоєння підростаючим поколінням соціального досвіду старших поколінь як необхідна умова входження в суспільне життя, спадкоємності поколінь, життєзабезпечення суспільства, окремого індивіда і розвитку здібностей кожної особистості;

— обов’язкова відповідність змісту, форм, методів навчання і виховання вимогам розвитку виробничих сил суспільства;

— неминучість виховних наслідків у процесі взаємодії дітей зі світом у різноманітних життєвих ситуаціях, подіях, процесах, конфліктах;

— формування дитячої особистості через її активний самовияв і самоствердження в діяльності, спілкуванні.

До закономірностей педагогічних явищ належать виховуючий характер навчання; взаємозв’язок і взаємозумовленість розвитку і виховання; вирішальний вплив діяльності людини на формування її особистості та ін.

2. Теоретичне обґрунтування змісту, принципів, методів, форм навчання і виховання.

Ця функція передбачає розкриття змісту й технології реалізації конкретних принципів навчання і виховання, використання певного методу виховання залежно від віку школяра та ін.

3. Вивчення передового педагогічного досвіду і створення на його базі педагогічної теорії.

Ідеться про виявлення передового і новаторського педагогічного досвіду педагогічних колективів і окремих педагогів, умов і причин успішності та ефективності їхньої діяльності, підготовку відповідних методичних матеріалів, педагогічних рекомендацій.

4. Експериментальні дослідження педагогічної діяльності.

Мета таких досліджень — побудова на їх основі моделей реформування педагогічної діяльності, втілення досягнень педагогічної науки в практику діяльності закладів освіти з метою її вдосконалення.

5. Вироблення педагогічної техніки.

Педагогічна техніка — стиль поведінки і спілкування вчителя з учнями (як і де вчитель має стояти в класі, як йому слід говорити, жестикулювати й артикулювати тощо). Виробленню її сприяють постійні вправляння, автотренінг, самоконтроль. Сутність функцій педагогіки виявляється у практичному спрямуванні процесу навчання, виховання і розвитку підростаючого покоління.

Завдання педагогіки.

На всіх етапах розвитку головним завданням педагогіки була організація навчально-виховного процесу відповідно до потреб історичної доби, національних особливостей народу. Це налаштовувало теоретиків і практиків педагогічної справи на розроблення оптимальних форм і методів, відповідного методичного оснащення цього процесу.

На сучасному етапі головними завданнями педагогіки є: вдосконалення змісту освіти; вироблення принципово нових засобів навчання і навчального обладнання; модернізація існуючих форм та методів навчання і виховання; оптимізація політехнічної підготовки учнів; демократизація і гуманізація діяльності середньої та вищої шкіл. Здебільшого ці завдання пов’язані з новими загально-цивілізаційними процесами, найхарактернішим серед яких є глобалізація, динамічним розвитком комунікативних засобів і технологій (інформатизація).

Завдання сучасної української національної педагогіки розкриті в «Концепції реформування педагогічної науки в Українській державі». На загальнодержавному рівні пріоритетним напрямом педагогічних досліджень є подолання кризової ситуації в галузі виховання і навчання підростаючих поколінь; вироблення стратегії розвитку освіти, сучасних кваліфікаційних характеристик, нових педагогічних технологій; відродження й розбудова системи дошкільного виховання і загальноосвітньої школи; удосконалення професійної підготовки фахівців, національних наукових і науково-педагогічних кадрів.

Пріоритетним напрямом педагогічних досліджень галузевого рівня є реалізація державної політики в галузі освіти та вироблення наукових основ задоволення освітніх потреб українського народу. Це передбачає фундаментальні та прикладні творчі пошуки з проблем теорії та методики освіти, українського підручникознавства, педагогічної деонтології, школознавства, наукової організації педагогічної праці, порівняльної педагогіки, вузівської педагогіки, педагогіки українознавства, педагогіки національних дитячих і молодіжних об’єднань. Одним з основних завдань є відродження національної загальноосвітньої школи загалом і елітарних закладів (гімназій, ліцеїв, коледжів) зокрема. Актуальними є визначення, обґрунтування та апробування державного стандарту загальної середньої освіти в Україні, різноманітних засобів і нових інформаційних технологій його науково-методичного забезпечення; піднесення ефективності навчально-виховного процесу у всіх типах закладів освіти. Не менше значення має створення нового покоління шкільних і вузівських навчальних програм, підручників і посібників.

Регіональний рівень охоплює проблеми місцевого значення, які виникають у процесі виконання педагогічної місії сім’єю, дитячими садками, роботи шкіл і позашкільних закладів.

Отже, педагогіка виконує різноманітні завдання як на загальнодержавному, так і на галузевому й регіональному рівнях, спрямовані на забезпечення навчання, виховання і розвитку підростаючого покоління.

1.Педагогіка як наука. Її становлення I розвиток.

Педагогіка
— це сукупність теоретичних i практичних
наук, що вивчають процеси виховання.
Наука, яка походить вiд грецького (дитя
веду за рука) ­дiтоводство. Стадії
розвиткv педагогiки можна роздiлити в
такому порядку:

— народна педагоriка;

— духовна педагоriка;

-­свiтська
педагоriка.

3 появою
кожної наступної стадії проходить
процес її взаємодiї, взаємодоповнення
, взаємозбагачення . Напрямки розвитку
сучасної педагогіки:

1)Педагоriчне
спiвробiтництво;

2) Психо—ледагогiка
;

3)
Педагогiчна життєва творчiсть.

Народна
педагоriка — галузь педагогiчних знань
i дocвiдy народу, що проявляcrься у домiнуючих
серед нього поглядах на мету завдання,
заооби i методи виховання та навчання
є педагогiка народознавства, oднopiднa
педагогiка.

Духовна
педагогіка — це галузь педагогiчних
знань i дocвiдy по вихованню i навчанню
людської особистостi заообами релігії.

Свiтська
педагоriка — пройшла тривалий шлях
становлення:

1) наука,
яка має свої закономірності;

2) практика,
як практичне застосування теоретичних
положень;

3)
мистецтво,яке вимагає творчого натхнення.

2. Предмет педагогіки. Oсновні категорії педагогіки.

Придмет
педагогіки – виховна діяльність, що
здiйснюється в закладах освіти людьми
уповноваженими на це суспiльством.
Предметом пед. є: дослi­дження законiв,
закономipностей педагогiчних явищ i
процесiв, вивч. передового педагогiчного
досвiдy. До основних категорiй належать:
вихо­вання, навчання i oCBiTa.

Виховання
– ­цiлеспрямований та організований
процес формування особистостi. Це формув.
особист. дитини пiд впли­вом дiяльностi
педагогiчного коле­ктиву закладу
освiти яка базуcrься на пед. теорiї.

Національне
виховання – виховання дiтей на культур.
iсторичному досвiдi свого народу традицiяx,
звичаях i обрядах.

НАВЧАННЯ
— це цiлеспрямований процес взасмодiї
вчителя i учнів у ходi якого здiйснюcrься
засвоєння знань, формув. умiнь i навичок.

OCBIТA — цe
процес i результат засвоєння учнями
систематичних знань умiнь i навичок,
формуваня на їх основі наукового
світогляду моральних якостей.

3. Наукові дослідження – шлях до розв’язання педагогіки.

Haукoвi
дослiдження – це особлива форма процесу
пiзнання систематичне цiлеспрямоване
вивчення об’єктів в якому використовуються
засоби i методи науки, яке завершує
формування знання про дослiджyваних
об’єктiв. Фундаментальнi дослiдження
мають мету розкрити суть педагогічних
явищ дати їй наукове обrpунтування.
Прикладнi дослiдження ­вирiшують
питання, що безпосередньо зв’язанi з
практикою. До результатів науково-педагоriчних
дослiджень ставляться вимоги, суспiльна
активнiсть, наукова новизна, негативнi
явища в педагогічних дослiдженнях:- вся
наука зосереджена в центрi; ­- вiдсутнiсть
привiлеїв для науковцiв;

Актуальними
є дослiдження теоретико ­методологiчних
проблем виховання, змiсту i динаміки
цiлiсного виховного процесу, взаємодії
особи, ciм’ї, суспiльства, навчального
закладу.

4. Методи наукових дослiджень

Методи
наукових дослiджень — це шлях вивчення
i опанування складних психолого-педагоriчних
процесiв формування особистостi,
становлення об’єктивної закономiрностi
виховання i навчання. Рiзноманiтнi методи
педагогiчного дослiдження, можна подiлити
на три основні групи: методи емпiричного
дослiдження, метод теоретичного
дослiдження i методи математичної
статистики. Серед емпiричних методів
педагогiчного дослiдження найчастiше в
педагогiчних дослiдженнях використовуються:
методи педагогічного спостереження,
бесіди, інтерв’ю, анкетування,
експерименту. Методи педагоriчного
дослiдження спецiально органiзоване
сприймання педагоriчного процесу в
природнiх умовах . Спостереження є пряме
i опосередковане , вiдкpите , i закрите ,
самоспостереження.

Математичнi
методи – ­реєстрування, виявлення
середньої величини, моделювання,
статистична обробка даних. Суть цих
методiв полягае в тому, щоб описати
кiлькiсними характертиками педагогiчнi
явища. Використання математичних методiв
для опису педагогiчних явищ можливе
тiльки при дотриманнi таких умов: масовий
характер явищ; типовiсть явищ; явища,
якi можна вимiряти.

Теоретичні
методи педагогічного дослідження:
аналіз, синтез, узагальнення, порівняння,
висновки. Аналiз i синтез ~ це два методи
наукового пiзнання, якi не існують
iзольовано один вiд одного. Аналiз ~ це
уявне або фактичне розкладання цiлого
педагогiчного явища чи процесу на
частини. Синтез ~ це відновлення цiлiсноcтi
розглядуваного педагогiчного явища чи
процесу його виявлення.

Лекція 2. Педагогіка як наука та галузь практичної діяльності

1. Етапи становлення
і розвитку педагогічної науки. Джерела
розвитку педагогіки.

2. Об’єкт, предмет
і основні категорії педагогіки.

3. Педагогічний
процес та педагогічна система. Функції
та завдання педагогіки.

4. Педагогіка
як наука і як мистецтво.

1. Етапи становлення і розвитку педагогічної науки. Джерела розвитку педагогіки

Назву
педагогіка отримала від грецьких слів
«пайдос» – дитя та «его» – вести. У
дослівному перекладі слово «педагогіка»
означає «дітоведення». У Давній Греції
педагогом називали раба, який супроводжував
дитину господаря до школи, прислуговував
їй на заняттях і поза ними. З розвитком
суспільства роль педагога істотно
змінилася, переосмислилося і саме
поняття, воно почало використовуватися
в ширшому сенсі для позначення мистецтва
вести особистість по життю – навчати,
виховувати, розвивати духовно та фізично.
Надамо сучасне визначення педагогіці
як науці: педагогіка
–
це
наука про виховання, навчання та розвиток
людини упродовж усього життя.

У своєму історичному
розвитку педагогіка пройшла кілька
етапів. Розглянемо їх.

I—й
етап
розвитку педагогіки – донауковий.

Елементи
педагогіки з’явилися із зародженням
виховання на ранньому етапі розвитку
суспільства. До нас вони дійшли у вигляді
прислів’їв, приказок, афоризмів, крилатих
виразів. З появою писемності народні
думки почали носити характер рад, правил
і рекомендацій. Так зародилася народна
педагогіка.

Узагальнимо
особливості цього етапу.

Особливості
педагогічної діяльності:

Виховання
не виділяється в особливу область
соціальної діяльності людини. Виховання,
навчання, освіта відбуваються в рамках
щоденної побутової діяльності та
спілкування представників різних
поколінь. Перші вчителі – батьки,
провідна роль належить жінці-матері.
Надалі громада доручала освітню справу
так званим «пестунам» та «годувальникам».

Наступною
історичною формою стало поєднання
педагогічної та основної діяльності.
Зокрема у різних народів це були
жерці-освітяни, ремісники-педагоги,
воїни-вчителі, мандрівники-філософи. У
Давньоруській державі педагогів звали
«майстрами», «книжниками»,
«статутодержателями».

Особливості
теоретичного осмислення:

Відбувається
накопичення емпіричного досвіду, його
узагальнення.

Де відображено
результати:

Емпіричний досвід
знайшов своє відображення в прислів’ях,
казках, легендах, міфах, піснях і т. і.

II
етап
розвитку педагогіки – формування
теоретичних концепцій.

Спочатку
педагогічні знання були елементом
філософії. З накопиченням фактів були
зроблені спроби узагальнення досвіду
виховання, виділення теоретичних витоків
і зроблені перші педагогічні узагальнення,
що дали початок педагогіці як науці.
Першими теоретиками були давньогрецькі
мислителі Сократ
(469-399
рр. до н.е.), Платон
(427-347
рр. до н.е.), Аристотель
(384-322
рр. до н.е.), в працях яких відбиті ідеї
і положення, пов’язані з вихованням
людини, формуванням її особистості.
Сократом
був
розроблений і широко упроваджений в
практику один з перших методичних
прийомів навчання і виховання – метод
питально-відповідного навчання
(«сократичний метод»). Суть сократичного
методу полягає в послідовній постановці
питань таким чином, щоб, надаючи відповіді
на них, той, хто навчається, сам приходив
до певних думок.

Ідеї
Сократа в подальшому вдосконалив його
учень, видатний філософ Платон. У трактаті
«Про державу» Платон розробив систему
освіти і виховання, яка повинна була
служити зміцненню «ідеальної держави».
Відповідно до концепції Платона всі
люди ділилися на три групи. Завдання
системи виховання і навчання полягало
в тому, щоб забезпечити кожній групі
якнайкраще виконання її функцій. Група
землеробів повинна була отримувати
виробничі навички. Воїни і правителі
спочатку повинні пройти
курс
фізичного виховання –
гімнастики, а потім вивчати такі предмети,
як читання, рахунок. Це був підготовчий
етап до заняття поезією і музикою.
Вершиною освіти Платон вважав заняття
діалектикою, вивчення якої повинно
починатися після засвоєння гімнастики,
музики і математики. Важливою заслугою
вченого є відкриття біля Афін парипатетичної
школи –
Академії.

Педагогічні
погляди Платона знайшли подальший
розвиток в працях Аристотеля, який
приділяв велику увагу вихованню етичних
чеснот. Він вважав, що чеснота не дається
людям від природи, хоча природа сприяє
цьому. Головними є зусилля самої людини,
її діяльність і спілкування. В цілому
Аристотель розглядав виховання як
єдність фізичного, етичного і розумового
вдосконалення людини. Біля 18 років
філософ відвідував Академію Платона.
В подальшому він заснував свою школу –
Лікей.

Своєрідним підсумком
розвитку античної педагогічної думки
став трактат «Про освіту оратора»
римського філософа і педагога Квінтіліана.
Праця Квінтіліана довгий час була
основною книгою по педагогіці.

У період
Середньовіччя церква монополізувала
духовне життя суспільства, надавши
вихованню релігійну спрямованість.
Релігійний світогляд пронизував всі
сфери особистого і суспільного життя.
Виховання і освіта носили конфесійний
характер. Ідея про всебічний розвиток
особи, висунута в античний період, була
забута. Відповідно до основної установки
середньовічного світогляду про
«порятунок» людської душі на перший
план у вихованні вийшли ідеї релігійного
аскетизму. Основною формою виховання
стала церковна проповідь. Серед діячів
церкви, що певною мірою впливали на
формування педагогічної думки, були
такі філософи, як Августин
(354-430
р.р.), теолог Фома
Аквінський (1225-1274
рр.) та інші. Непорушні принципи
догматичного вчення, характерні для
цього періоду, існували декілька століть.

Значний
етап в розвитку педагогічної думки
пов’язано з епохою Відродження (XIV-XVI
ст). В цей час відбувається повернення
педагогічної думки до спадщини античності,
до відродження античної культури.
Педагогіка епохи Відродження була
націлена на відновлення класичної
освіти, на нову оцінку людини, її
можливостей та здібностей. Гуманісти
епохи Відродження були повні віри в
безмежні можливості людини. Згідно їх
точці зору людина – це центр Всесвіту.
Одна з ключових ідей педагогіки
Відродження – природність земних
радощів і плотської насолоди людини. В
педагогіці цього періоду акцент знову
робиться на фізичний розвиток людини.
Серед основних завдань виховання –
виховання гармонійно розвиненої
особистості.

Епоха
Відродження дала ряд яскравих мислителів,
педагогів-гуманістів. Так, значний вклад
до поглиблення педагогічної думки
внесли італієць Вітторіно
да Фельтре (1378-1448),
француз Франсуа
Рабле (1494-1553),
англієць Томас
Мор (1478-1535)
та інші.

Мішель
Монтень (1533-1592)
в своєму відомому творі «Досліди»
скептично оцінює релігійне вчення про
божественне провидіння і наголошує на
невичерпних можливостях людини. Цікаві
його ідеї щодо розвитку людини. Монтень
розглядає дитину не як зменшену копію
дорослого, а як природну індивідуальність,
яка від народження володіє первозданною
чистотою.

Голландець
Еразм
Роттердамський (1467-1536)
в педагогічному трактаті «Про первинне
виховання дітей» пише про необхідність
поєднання античної і християнської
традицій при виробленні педагогічних
ідеaлів. На його думку, в основі виховання
повинен знаходитись принцип активності,
а до виховання слід приступати з перших
років життя дитини. Програма навчання
не повинна надмірно обтяжувати, щоб тим
самим не відбивати бажання вчитися.

Узагальнимо
особливості цього етапу.

Особливості
педагогічної діяльності:

у межах
розподілу праці з’являються школи,
формуються системи освіти як окремого
соціального інституту.

Особливості
теоретичного осмислення:

в межах
філософії виникають перші теоретичні
концепції навчання та виховання.

Де відображено
результати:

твори
філософів: античних (Платон, Сократ,
Аристотель, Демокрит, Квінтіліан,
Плутарх) та середньовічних (Ф. Аквінський,
Т. Кампанелла Т. Мор, Ф. Рабле, Е.
Роттердамський, М. Монтень).

III
етап
розвитку педагогіки – науковий (з ХVІІ
ст.).

Педагогіка
XVII
сторіччя
значною мірою реалізувала ідеї
англійського філософа Френсиса
Бекона (1561-1626).
Його провідна ідея «Знання-сила». За
цих часів акцент робиться на досвід,
емпіричне пізнання реального світу.

Особливе
місце серед теоретиків педагогіки
Нового часу займає великий чеський
педагог Ян
Амос Коменський (1592-1670).
З його ім’ям пов’язано виділення
педагогіки з філософії і оформлення її
в самостійну науку. У працях Я. А.
Коменського вперше визначено предмет,
завдання і основні категорії педагогіки,
сформульовано і розкрито ідею загального
навчання всіх дітей незалежно від
соціального положення батьків, статі,
релігійної належності. Демократичні
ідеї відбито в роботі «Велика дидактика»,
написаною на досвіді народних шкіл
південно–західних земель Русі,
а також чеських і словацьких шкіл. Велика
заслуга Я. А. Коменського в
тому, що ним вперше були розроблені
основи класно–урочної системи. Він був
упевнений, що при відповідній організації
навчально–виховного процесу будь–яка
дитина може зійти на «найвищий рівень
сходів освіти». Багато ідей Я. А.
Коменського не втратили свою актуальність
і сьогодні. Запропоновані ним принципи,
методи, форми навчання (класно-урочна
система,
принцип природовідповідності і інші)
увійшли до золотого фонду педагогічної
теорії.

Англійський
філософ і педагог Джон
Локк (1632-1704)
зосередив головну
увагу на теорії виховання. Заперечуючи
наявність природжених якостей у дітей,
він уподібнює їх «чистій дошці», на якій
можна писати що завгодно,
вказуючи тим самим на велику силу
виховання. У роботі «Думки про
виховання» він викладає погляди на
виховання джентльмена.

Передові
французькі мислителі Д.
Дідро (1713-1784),
Л.
Гольбах (1723-1789),
Ж.-Ж.
Руссо (1712-1778),
швейцарський педагог Й.
Г. Песталоцці (1746-1827)
вели непримиренну боротьбу з догматизмом,
схоластикою в
педагогіці, висунули положення про
вирішальну роль виховання і середовища
у формуванні особистості. Жан-Жак
Руссо став
засновником теорії
«вільного виховання». На його думку,
виховання не повинно заважати розвитку,
а тому слід надавати дітям повну свободу,
пристосовуючись до
їх схильностей і інтересів. У основі
педагогічної теорії Ж.-Ж. Руссо лежить
принцип природного виховання, тобто
виховання відповідно до вимог
природи людини. Йоганн
Генріх Песталоцці стверджував,
що мета навчання
полягає в гармонійному розвитку всіх
сил і здібностей людини, при визначенні
основ освіти слід спиратися на знання
людської психіки.

Педагогічна
думка Київської Русі зародилася при
взаємодії слов’янської язичничеської
традиції і східного православного
християнства. Особливо швидко
культура і освіта на Русі почали
розвиватися після прийняття християнства
в 988 р. У ХІ ст. з’явився
широко відомий пам’ятник
староруської
культури «Повчання
князя Володимира Мономаха дітям». У
ньому
Мономахом виділяються три основані
лінії:

а) заклик
бути гуманним по відношенню до своїх
підданих;

б) бути
сміливим і мужнім в боротьбі з ворогами
Російської землі;

в) любити
науку, почитати книжкове знання.

Проблеми
освіти розроблялися і іншими староруськими
мислителями (Іоан
Златоуст, Кирило Туровський, Сімеон
Полоцький).
Величезний внесок у
розвиток Михайло
Васильович Ломоносов (1711-1765).
За його ініціативою і проектом було
відкрито Московський університет. Він
виступав за навчання на рідній мові,
його перу належить перша наукова праця
по граматиці російської мови («Російська
граматика»). М. В. Ломоносов першим почав
читати лекції для студентів російською
мовою. Він рекомендував свідоме,
послідовне, систематичне, наочне
навчання, засноване на принципі
науковості.

Значний
внесок в розвиток педагогічної науки
вніс Микола
Іванович Пирогов (1810-1881),
який
виступив з передовими ідеями про суть
і призначення загальнолюдського
виховання. Костянтина
Дмитровича Ушинського (1824-1871)
вважають засновником наукової педагогіки.
Він підтримував традицію просвітительства,
спрямовану на пошук педагогічних рішень
соціально-політичних
проблем. К. Д. Ушинський стояв за
демократизацію освіти, за рівні права
всіх прошарків суспільства. Особливе
значення він надавав етичному вихованню,
основою якого вважав релігію. Релігію
він розумів перш за все як основу етичної
чистоти. Ним створені капітальна праця
по педагогіці «Людина як предмет
виховання», підручники для початкової
школи «Рідне слово» і «Дитячий світ»,
методичні посібники для вчителів.
К.Д.Ушинський зробив спробу створення
педагогічної антропології. У його
роботах розглядаються найважливіші
проблеми дидактики, трудового виховання,
школоведення.

Антон
Семенович Макаренко (1888-1939)
висунув і перевірив на практиці принципи
створення і педагогічного керівництва
дитячим колективом, розробив методики
трудового і родинного виховання,
формування свідомої дисципліни. Йому
належать праці «Педагогічна поема»,
«Прапори на баштах» та інші.

В
подальшому істотний вклад в розвиток
педагогічної науки вніс Василь
Олександрович Сухомлинський (1918-1970),
який досліджував моральні проблеми
виховання молоді. Багато його дидактичних
порад зберігають своє значення в наш
час при осмисленні сучасних шляхів
розвитку педагогічної думки і освіти.
Вдосконалення виховання молоді на
основі демократичної педагогіки
Сухомлинського означає: визнання
особистості людини базовим компонентом
навчально-виховного процесу, об’єктом
і суб’єктом навчання і виховання;
гуманне спілкування між людьми, створення
умов для самовираження, самоствердження
і самодіяльності людини.

Узагальнимо
особливості цього етапу.

– Особливості
педагогічної діяльності:
поява масових шкіл для представників
усіх верств населення.

– Особливості
теоретичного осмислення:

педагогіка
виділяється у самостійну науку, предметом
якої стають закономірності навчання
та виховання.

 Де
відображено результати:

у творах
Я.А. Коменського, Ж.-Ж.
Руссо, Й. Песталоцці, М.І. Пирогова,
Д. Дідро, М. В. Ломоносова, Дж. Локка,
К. Д. Ушинського, А. С. Макаренка,
В.О. Сухомлинського та ін.

IV
етап
етап розвитку педагогіки – сучасний.
Наведемо
особливості цього етапу.

– Особливості
педагогічної діяльності:

інтеграція та
диференціація, поява технологічного
підходу в освіті.

Особливості
теоретичного осмислення: використання
міждисциплінарних підходів, серед яких:

• діяльнісний
  підхід;

• системний підхід;

• кібернетичний
  підхід.

– Де
відображено результати:

наукові
праці педагогів-дослідників ХХ ст.:
С. Гессен, Б. Скіннер, Н. Тализіна,
Н. Кузьміна, І. Лернер, В. Краєвський,
Ю. Бабанський, В. Оконь, М. Ярмаченко
та інші.

Сучасна педагогічна
наука розвивається, спираючись на такі
джерела розвитку педагогіки:

• наукові
  дослідження;

• висновки
  інших наук і результати міждисциплінарних
  досліджень;

• педагогічна
  спадщина;

• передовий
  педагогічний досвід;

• художні твори про
  виховання.

Отже, педагогіка
як наука пройшла складний шлях розвитку.

словник з педагогіки

Педагогіка-
це наука яка вивчає процеси виховання
, навчання і розвиток особистості.

Об*єктом
педагогіки –є
розвиток людини як особистості в процесі
виховання , освіти і навчання.

Предметом
педагогіки-є
процес цілеспрямованого розвитку і
формування людської особистості в
умовах її навчання , виховання і освіти.

Категорії-це
найзагальніші поняття що відображають
основні сторони , властивості та зв*язки
явищ об*єктивного світу найважливішими
категоріями є педагогічне виховання ,
навчання освіти, розвиток хронології.

Виховання-цілеспрямований
організований процес формування
особистості.

Широке
соціальне значення-це
передача накопиченого досвіду від
старших поколінь до молодших.

Вузьке
соціальне значення-це
цілеспрямований впливу на людину збоку
суспільно громадських інституції з
метою формування в неї певної системи
знань ,поглядів переконань і моральних
цінностей.

Широке
педагогічне значення- це
цілеспрямований процес формування
особистості певних її якостей що
відбувається через взаємозв*язок
вихователя і вохованця.

Вузьке
педагогічне значення- це
процес і результат виховної роботи
спрямований на розв*язання конкретних
виховання завдань.

Навчання-це
цілеспрямована взаємодія вчителя і
учнів у процесі якої зосвоюються знання
формуються уміння і навички.

Знання
–це
відображення людини об*єктивної
реальності з формі фактів уявлень ,
понять і законів науки.

Уміння-
готовність
свідомо і самостійно виконувати
практичні дії ,інтелектуальні операції
на основі засвоєння знань ,життєвого
досвіду і вже набутих навичок.

Навичка-це
компоненти практичної діяльності що
виявляється в процесі виконання,
необхідних дій у доведенні до досконалості
шляхом багаторазового виконання вправ.

Навчання-це
двобічний процес з однієї сторони
здійснюється вчителем(викладання )і
учням (учінням).

Освіти
–це
процес і результаті зосвоєння
систематизованих знань , умінь і
навичок,формування на їх основах
світогляду моральних якостей особистості
,розвитку її творчих сил і здібностей.

Розвиток-
це
процес встановлення особистості
,вдосконалення її фізичних і духовних
сил під впливом зовнішніх і внутрішніх
, керованих і некерованих вчинків серед
яких найважливіше є цілеспрямоване
навчання і виховання.

Формування
–це
процес встановлення людини як соціальної
істоти під впливом різноманітних
факторів ( соціальних , економічних ,
політичних , національних , психологічних
і релігійних).

Едукація—
термін який позначає увесь процес освіти
у його триєдності ( навчання , виховання
і розвиток особистості).

Самовиховання
–
усвідомлена діяльність людини спрямована
на удосконалення позитивних і подолання
негативних особистісних якостей.

Самоосвіта
– цілеспрямована
на пізнавати діяльність людини пов*язана
з самостійним пошуком та засвоєнням
знань , умінь і навичок.

Саморозвиток-самостійна
робота людини над формуванням і розвитком
у собі здібностей і нахилу.

Педагогічні
процеси-це
динамічна взаємодія вихователя і учнів
спрямована на досягнення заданої мети,
яка сприяє заздалегідь визначеним
змінам стану властивостям і якостей
вихованця.

Педагогічна
система—це
сукупність взаємопов*язаних документів
, підпорядкованим цілям виховання освіти
і навчанням людини.

Педагогічна
ситуація-це
структурна одиниця навчального -виховного
процесу , сукупність обставин, умов
реального навчального -виховного
процесу.

Педагогічна
задача-
увідомлення педагогом проблем на
педагогічній ситуації.

Історія
педагогіки-
галузь педагогічної науки , яка вивчає
розвиток педагогічної думки на різних
етапах історичного розвитку людського
суспільства.

Загальна
педагогіки-
базова наукова дисципліна , яка вивчає
загальні закономірності навчання і
виховання розробляє загальні основи
навчально-виховного процесу в освітніх
закладах різного типу .

Вікова
педагогіки-
галузь педагогічної науки , яка вивчає
закономірності навчання , виховання
і освіти людини у різних вікових групах.

Дошкільна
педагогіки-
наукова дисципліна , яка вивчає загальні
закономірності навчання і виховання
дітей дошкільного віку.

Шкільна
педагогіки-
наукова дисципліна ,що досліджує
закономірності навчання і виховання
дітей шкільного віку.

Педагогіка
дорослих- наукова
дисципліна ,що вивчає теорію та методику
навчання дорослих людей безперервної
освіти.

Спеціальна
(корекційна)педагогіка-
галузь педагогічної науки , що вивчає
закономірності виховання і освіти
дітей з особливими освітніми потребами.

Сурдо
педагогіка-вивчення
особливості навчання і виховання
глухонімих , туговухих дітей.

Тифло
педагогіка-
вивчення особливості навчання і виховання
сліпих та слабозорих дітей.

Олігофренопедагогіка-
вивчення особливості навчання і виховання
дітей з розумовими вадами ,уповільненим
розумовим розвитком.

Логопедія-
вивчення особливості навчання і виховання
дітей з порушенним мовленням.

Соціальна
педагогіка-
галузь педагогіки ,яка досліджує вплив
соціального середовища на виховання і
формування особистості.

Сімейна
педагогіка-
вивчає закономірності та механізми
встановлення і розвитку особистості
у сімейному середовищі.

Агогіка-вивчає
проблеми попередження відхилень у
поведінці дітей та підлітків.

Герогіка-
вивчає соціально-педагогічні проблеми
людей похилого віку.

Андрогогіка-
вивчає освіту й виховання людини
протягом її життя.

Гіктимологія
вивчає проблеми категорії людей які
стали жертвами несприятливих умов,
соціальних організацій та насильства.

Превентивна
педагогіка- галузь
педагогіки, що вивчає шляхи та методи
попередження соціальних відхилень
серед дітей та молоді.

Етнопедагогіка-
галузь педагогічної науки , що вивчає
народне виховання , специфіку педагогічної
культури різних етносів.

Народна
педагогіка-галузь
емпіричних педагогічних знань і народного
досвіду який відбиває в поглядах на
мету і завдання виховання ,сукупних
народних засобів, умінь та навичок
виховання і навчання.

Професійна
педагогіка- галузь
педагогічної науки , що вивчає питання
підготовки фахівців для різних галузів
народного господарства.

Педагогіка
професійно- технічної освіти-це
є галузь педагогічної науки ,що вивчає
питання освіти і виховання учнів середніх
професійно технічних- навчальних
закладів.

Педагогіка
вищої школи-
це є галузь педагогічної науки ,що вивчає
закономірності професійної освіти і
виховання у вищих навчальних закладах.

Галузева
педагогіка-
галузь педагогічної науки ,що вивчає
особливості навчання і виховання в
окремих педагогічних системах:спортивна
,військова,інженерна, медична,юридична
та інші.

Виправно-трудова
педагогіка—
галузь педагогіки, що вивчає закономірності
правопорушників.

Порівняльна
педагогіка-
галузь педагогічної науки, яка займається
порівняльним аналізом педагогічних
систем у різних країнах світу.

Міжпредметні
зв*язки педагогіки—
це
зв*язки
педагогіки з іншими науками, що дають
змогу глибше пізнати педагогічні факти
,явища і процеси.

Екзистенціалізм-філософський
напрям, в основі якого індивідуальне
буття людини, заглибленої в своє «я».

Неопозитивізм-
філософсько
-педагогічний напрям, який намагається
осмислити комплекс явищ,породжених
науково-технічною революцією.

Прагматизм-
філософський напрям.осн.положення цієї
системи : школа не повинна бути відірваною
від життя,навчання- від виховання,
навчання і виховання повинні здійснюватися
не в теоретико-абстрактних формах,а
шляхом виконання конкретних практичних
справ, у навчально-виховному процесі
необідно спиратися на активність учнів
,всебічно її розвивати й стимулювати.

Біхевіоризм-психолого-педагогічна
концепція технократичного виховання,яке
базується на новітніх досягненнях науки
про людину,використанні сучасних методів
дослідження її інтересів.

Діалектичний
матеріалізм-філософське
вчення про найзагальніші закони руху
і розвитку природи,суспільства і
мислення.

Методологія-
це вчення про принципи форми і методи
наукового пізнання педагогічної
дійсності.

Методологія
педагогіки-це
сукупність теоретичних положень про
пізнання педагогічних явищ.

Методологія
педагогічної науки-представляє
собою підпорядковану систему ,яка
складається з 4-ох рівнів:

Філософський
рівень методології-становлять
загальні принципи пізнання та
категоріальний устрій науки в цілому,
він виступає як змістова основа будь-якого
методологічного знання ,визначає
світоглядні підходи до наукового
дослідження.

Загально-науковий
рівень методології- теоретичні
концепції які можна застосовувати у
більшості наукових дисциплінах.

Конкретно-науковий
рівень методології-сукупність
методів ,форм,принципів,дослідження в
конкретній науці.

Технологічний
рівень методології
сукупність методів, технік дослідження
,що забезпечить здобуття достовірного
емпіричного ,матеріалу та включення
його до масиву наукового знання.

Системний
підхід-це
розглядано-відносно самостійних
компонентів неізольовано,а у взаємозв*язках
у системі з іншими він дозволяє виявити
інтегративні системні властивості і
якісні характеристики, які відсутні в
окремих елементах.

Особистісний
підхід-орієнтується
на особистість як мету,суб*єкт,результат
і головний критерій його ефективності
конструювання і реалізації педагогічного
процесу.

Діяльнісний
підхід—
визнання діяльності основою,засобом
і вирішальною умоваю розвитку особистості.

Діалогічний
підхід—
конкретно-наукова методологія педагогіки
яка передбачає перетворення позиції
педагога і позиції учня в особистісно
рівноправні, таке перетвореня пов*язане
із зміною ролей і функцій учасників
педагогічних процесів.

Культурологічний
підхід-це
конкретно наукова методологія
педагогічного пізнання і перетворення
педагогічної реальності зумовлена
об*єктивними зв*язками людини з культурою
як системою цінностей.

Національний
підхід—
це конкретно наукова методологія
пізнання і перетворення педагогічної
реальності яка виходить із того що
націон. основою виховання є важливою
умоваю соціалізації учнів, засвоєння
ними основних національних і загальних
людських.

Антропологічний
підхід—
використання даних усіх наук про людину
і врахувавання їх при побудові і
здійсненні педагогічного процесу.

Практичний
підхід- викликаний
пристосуванням людини до явищ що швидко
змінюються в часі і просторі.

Пізнавальний
підхід—
переслідує мету пізнання закономірностей
дійсності яка її оточує.

Цінності—
матеріальні і духовні предмети природи
утворення й продукти людської діяльності.

Педагогічні
цінності- ідеї
всебічної і гармонійно-розвинутої
особистості,що пов`язаний із ідеєю
справедливого суспільства, яке здатне
забезпечити кожній людині умови для
максимальної реалізації закладених її
можливостей.

Метод
науково-педагогічного дослідження—
шлях вивчення й опанування складними
психолого педагогічними процесами
формування особистості встановл.
об`єктивної закономіри навчання і
виховання.

Емпіричні
методи педагогічного дослідження-це
група методів зорієнтована на пізнання
безпосередньої діяльності зовнішніх
зв`язків і відношення.

Метод
педагогічного спостереження-
суть його полягає у організації сприйманні
педагогічного процесу в природних
умовах.

Метод
бесіди-
цей шлях забезпечує пізнання педагогічного
явища через безпосередні спілкування
з особами яких дослідних вивчає у
природніх умовах.

Метод
анкетування
використання цього методу сприяє
підвищенню об`є тивної інформації при
педагогічні факти , явища, процеси та
типовість оскільки передбачає отримання
інформації від як найбільшої кількості
опитуваних.

Метод
рейтингу—
він передбачає оцінюв. Окремих сторін
діяльності досвіченими експертами.

Метод
педагогічного експерименту-
цей метод полягає в ініціюванні дослідком
процесів і явищ конкретних умов.

Метод
узагальнення незалежних характеристик
особливість
цього методу є узагальнення , порівняння
, осмислення отриманих за допомогою
інших методів відомості про учня.

Метод
психолого-педагогічного тестування—
передбачає використання спец. розроблених
завдань і проблемних ситуацій з метою
випробування учня на певний рівень
знань, умінь, загальної інтелектуальної
розвинутості.

Метод
соціометрії-його
використав. з метою вивч. структури і
стилю взаємин у колективі.

Аналіз
і синтез-
ці методи не існують один без одного.
Аналіз є уявним або фактичним розкладанням
цілою пед. явища чи процесу на частини.
Синтез – відновлювання цілісності
розглядування пед.. явища чи процесу в
усьому різноманітті його виявів.

Індукція
та дедукція- у
процесі використистанні цих методів
відбувається перехід знання від
одиничного та окремого у знання про
загал. і навпаки.

Порівняння-
полягає
в зіставленні отриманих результ.
досліджень з наміченими цілями.

Класифікація-
її
завдання є логічний розподіл педагогічних
фактів , явищ , процесів за притаманною
для певної групи ознак.

Узагальнення-
це
логічна операція в результаті якої
відбувається перехід від одиничного
до загального від менш загального від
більш загального судження , знання.

Абстрагування-до
цього методу вдаються за необхідності
виокремити із сукупності ознак властивості
явища.

Конкретизація-
передбач. предмету конкретного вираження.

Система
освіти—
це сукупність навчально- виховних і
культурно- освітніх закладів , наукових,
науково-методичних і методичних установ.,
науково- виробничих підприємств,
державних і місцевих органів управління
освітою та самоврядування в галузі
освіти , які згідно з конституцією та
іншими законами України здійснюють
освіти і вихов. гомадян.

Дошкільний
навчальний заклад- це
заклад освіти дітей від 2 місяців до 6-7
років, який здійснює догляд оздоровлення,
виховання і навчання дитини.

Загальна
середня освіта- це
цілеспрямований процес оволодіння
знаннями про природу, людину, суспільство,
культуру та виробництво засобами
пізнавальної та практичної діяльності.

Позашкільна
освіта-є
складовою системою безперервної освіти
визначеної законодавства України і
спрямована на розвиток здібностей та
обдарування вихованців, учнів і слухачів,
задоволення їх інтересів дух. запитів
і потреб у професійному визначенні.

Вища
освіта-забезпечує
фундаментальному наукову, професійну
та практичну підготовку відповідно
до покликань , інтересів і здібностей
громадян.

Технікум—
вищий навчальний заклад 1 рівня
акредитації , що надає вищу освіту за
кількома спорідненими спеціальностями
за освітеьо- професійними програмами
молодшого спеціаліста(бакалавр)

Коледж—
вищий навчальний заклад 2 рівня акредитації
який надає вищу освіту зі спорідненим
напрямом підготовки або кількома
спорідненими професіями.

Університет-
багатопрофільний вищий навчальний
заклад 4 рівня акредитації , що надає
вищу освіту з широкого апекту гуманістичних
економічних, природничих та інших наук
за освітньо-професійними програмами
всіх рівнів.

Академія—
вищий навчальний заклад 4 рівня
акредитації, який здійснює підготовку
фахівців звищою освітою за
освітньо-професійними програмами всіх
рівнів.

Інститут-
вищий навчальний заклад 3-4 рівня
акредитації , що надає вищу освіту з
певної галузі науки, освіти і культури.

Консерваторія-
вищий навчальний заклад 3-4 рівня
акредитації , що надає вищу освіту з
певної галузі культури і мистецтва за
освітньо-професійними програмами всіх
рівнів.

Післядипломна
освіта-
спеціалізоване вдосконалення освіти
та професійної підготовки особи шляхом
поглиблення, розширення та оновленої
її професійних знань , умінь, навичок
або отримання іншої спеціальності.

Аспірантура—
основна форма підготовки науково-педагогічних
і наукових кадрів.

Докторонтура-
це найвищий щабель у системі підготовки
наукових і науково- педагогічних кадрів,
невід`ємна ланка системи безперервної
освіти.

Самоосвіта-
освіта яку здобувають самостійно за
межами навчальних закладів, без допомоги
того, хто навчає, неформальна форма
індивідуальної навчальної діяльності.

Молодший
спеціаліст—
освітньо-кваліфікований рівень вищої
освіти особи, яка на основі повної
загальної середньої освіти здобула
неповну вищу освіту, спеціальні уміння,
знання, достатні для здійснення виробничої
функції певного рівня професійної
діяльності, що передбачені для первинних
посад у певному виді економічної
діяльності.

Бакалавр—
освітньо-кваліфікований рівень вищої
освіти особи, яка на основі повної
загальної середньої освіти здобула
базову вищу освіту, фундаментальне і
спеціальні уміння та знання щодо
узагальненого об`єкта праці, достатні
для використання завдань та обов`язків
певного рівня професійної діяльності,
що передбачені для первинних посад у
певному виді економічної діяльності.

Спеціаліст-
освітньо-кваліфікований рівень вищої
освіти особи, яка на основі
освітньо-кваліфікованого рівня бакалавра
здобула повну вищу освіту, спеціальні
уміння та знання, достатні для використання
завдань та обов`язків певного рівня
професійної діяльності, що передбачені
для первинних посад у певному виді
економічної діяльності.

Магістр-освітньо-кваліфікований
рівень вищої освіти особи, яка на основі
освітньо-кваліфікованого рівня бакалавра
здобула повну вищу освіту, спеціальні
уміння та знання, достатні для використання
завдань та обов`язків (робіт) інноваційного
характеру певного рівня професійної
діяльності, що передбачені для первинних
посад у певному виді економічної
діяльності.

Дошкільна
освіта- рівень
освіти ,що є обов`язковою первинною
складовою частиною системи безперервної
освіти в Україні.

Професійно-
технічна освіта- рівень
освіти ,що є складовою частинкою системи
освіти в Україні базується на середній
загальній освіті, надається
професійно-технічним навчальним
закладом.

Принципи
освіти- вихідні
положення , на яких ґрунтується діяльність
усієї системи освіти України і її
підрозділів зокрема.

Загально-освітня
школа-масовий
тип навчально- виховних закладів які
дають загальну освіту.

Теорія
фундаментальної освіти-представники
розглядали навчання лише як засіб
розвитку розуму і тому учневі не доцільно
давати великий обсяг матеріалу, що
розвиває розумові сили , уяву, мислення,
пам’ять, здібності.

Теорія
матеріальної освіти-
прибічники вважали , що головна мета
освіти оволодіння тими хто навчається,
як омога більшого об`єму знань і тоді в
процесі засвоєння корисних знань
здійснюється розвиток мислення і
розумових здібностей учнів , озброєння
їх методами наукового пізнання.

Зміст
освіти-система
наукових знань , умінь ,і навичок
оволодіння якими забезпечує всебічний
розвиток розумових і фізичних здібностей
учня, формування їх світогляду , моралі
та поведінки, підготовку до суспільного
життя до праці.

Підручник—
книга , яка містить основи наукових
знань з певної навчальної дисципліни,
викладені згідно з цілями навчання ,
визначені програмами і вимогами
дидактики.

Державний
стандарт загальної середньої освіти-звіт
норм і положень, що визначають державні
вимоги до освіченості учнів і випускників
шкіл на рівні початкової, базової та
повної загальної середньої освіти і
гарантом держави щодо її здобуття.

Базовий
навчальний план середньої школи-
дає цілісне уявлення про змістове
наповнення і співвідношення основих
галузей знань за роками навчання в
середній школі , мінімальної трималості
вивчення конкретної освітньої галузі
знань або навчання предмета, тижневе
навантаження учнів на різних ступенях
навчання та його структуру.

Освітні
стандарти галузі навчання –це
змістова конкретизація цілей
загально-освітньої підготовки учня
середньої школи в навчальних програмах
з предметів , що входять до інваріативної
частини базового навчального плану ,
а також система вимог, що визнають
обов`яковий
для кожного учня рівень засвоєння змісту
освітньої галузі чи предмета.

Державні
вимоги до рівня засвоєння змісту
середньої освіти за ступенеми навчання-
вони засвідчують досягнення учнями
мети.

Державні
гарантії одержання загальної середньої
освіти-пронуються
у вигляді права кожного громадянина
на повноціннц середню освіту і ствердж.
Відповідним бюджетним функціонуванням
на такому рівні загальної освіти який
задовольняє потреби особистості в
духовному , фізичному й моральному
розвитку необхідному для її соціального
становища в суспільстві.

Навчальний
план—
документ, що визначає структуру
навчального, перелік та розподіл
предметів для вивчення конкретного
навчального закладу , тижневу й річну
кількість годин відведену на кожний
навчальний предмет.

Навчальний
програма —
документ, що визначає зміст і обсяг
знань з кожного навчального предмета
, умінь і навичок , які необхідно засвоїти
зміст розділів і тем з розподілом їх за
роками навчання.

Лінійна
структура-матеріал
кожного наступного ступеня навчання
є логічним продовження того , що вивчалося
на попередніх ступенях навчальної
діяльності, тобто вивчення як правило
тільки раз.

Спіральна
структура –ставиться
проблеми до вирішення якої вчитель
і учні повертаються постійно , розшир.
і поповнюючи коло пов`язаних
з ним з нею знань і способів діяльності
з різних сфер діяльності.

Концентрична
структура-
передбачає повернення до вивченого
матеріалу.

Комбінована
структура-є
комбінацією лінійної, концентричної,
спіральної структур.

Навчальний
посібник- книга
матеріал якої розширює межі підручника
, подається зміст навчального матеріалу,що
не завжди відповідає вимогам чинної
програми.

Педагогічний
процес-
це спеціально організовано цілеспрямована
взаємодія педагогів і вихованців , метою
якої є вирішення освітніх проблем і
розвиток особистості.

Закономірність-
це об`єктивний стійкий, повторюваний,
неохідний і суттєвий зв`язок між явищами
і процесами що характеризують розвиток.

Цілісність
педагогічного процесу-всі
складові частини педагогічного процесу
виражають єдність і водночас зберігають
самостійність.

Основа
функція процесу навчання-
освітня , але йому притаманні також
виховна і розвивальна фунції.

Головна
функція процесу виховання-виховна
, але вона виконує і розвивальну і освітню
функцію.

Рушійні
сили педагогічного процесу-його
суперечності.

Педагогічна
взаємодія-взаємна
активність вихователів і вихованців
своєрідне втілення зв`язків. Взаємин
між людьми,котрі, вирішуючи спільні
завдання, взаємовпливають,доповнюють
один одного і досягають успіху у
роз`язанні поставленого завдання .

Компоненти
педагогічного процесу:
педагог, учні, зміст педагогічного
процесу,фунції і методи навчання і
виховання , педагогічна діагностика,
критерії ефективності педагогічного
процесу; організація взаємодії із
суспільним і природним середовищем.

Принципи
педагогічного процесу-це
основні вимоги , що визначають загальне
спрямування педагогічного процесу,
його цілі, зміст, методику організації.

Принципи
педагогічного процесу:

• цілеспрямованості
  педагогічного процесу,

• зв`язки
  школи з життям,

• науковості змісту
  виховання і навчання,

• доступності ,
  врахування вікових та індивідуальних
  особливостей учнів,

• систематичності
  і послідовності,

• свідомості,
  активності, самодіяльності, творчості
  учнів у педагогічному процесі,

• зв`язку
  навчання і виховання із суспільно-
  корисною продуктивною працею,

• наочність,

• колективного
  характеру виховання і навчання,

• поваги до особистості
  дитини у поєднанні з розумною вимогливістю
  до неї,

• вибору оптимальних
  методів, форм,

• міцності ,
  усвідомленості,дієвості результатів
  навчання , виховання і розвитку,

• комплексного
  підходу до навчання і виховання.

Етапи педагогічного
процесу:

1. підготовчий

2. основний

3. заключний.

Мета
виховання-
сукупність властивостей особистості,
до виховання яких прагне суспільство.

Громадянське
виховання-формування
громадянськості, яка дає змогу людині
відчути себе юридично, соціально,морально,
політично дієздатною.

Розумове
виховання-озброєння
учнів знаннями основ наук, формування
наукового світогляду та національної
самосвідомості, оволодіння основними
мислитецькими операціями,вироблення
умінь і навичок культури розумової
праці.

Моральне
виховання –
формування в учнів загальнолюдських
норм гуманістичної моралі, моральних
понять, поглядів, переконань,моральних
почуттів, вироблення навичок і звичок,
моральної поведінки, культури спілкування,
культивування інтелігентності.

Трудове
виховання-
ознайомлення учнів з науковими основами
сучасного виробництва, практична і
психологічна підготовка їх до
праці,свідомого вибору професії.

Естетичне
виховання-формування
естетичних понять, поглядів,переконань
виховання естетичних смаків,вироблення
вмінь і навичок вносити в життя красу
, розвиток в учнів творчих здібностей.

Фізичне
виховання-
виховання здорової дитини, підготовка
до фізичної праці і до захисту Батьківщини.

Завдання
виховання —полягають
у реальному переході до педагогічної
творчості та індивідуального впливу
у переорієнтації учнівських і вчительських
колективів на подолання авторитарного,
командного стилю у ставленні до учнів.

Ідеал
національного виховання-загально-людські
і національні цінності гармонійно
розвинена соціально-активна й національно
свідома людина, наділена високими
духовними якостями , родинними й
патріотичними почуттями, здатна до
саморозвитку.

Система компонентів
духовного світу українців:

• національна
  психологія,

• національний
  характер і темперамент,

• національний
  спосіб мислення,

• народна мораль,етика,

• народна естетика

• народна
  правосвідомість

• національна
  філософія,

• національний
  світогляд,

• національна
  ідеологія,

• національна
  свідомість.

Програма
виховання- ґрунтується
на загальних цілях виховання і відображає
якості , які необхідно сформувати в
школярів. Це короткий виклад основних
положень і цілей діяльності
навчально-виховного процесу.

Народна педагогіка
– галузь
педагогічних знань і досвіду народу,
що виявляється в домінуючих у нього
поглядах на мету, завдання, засоби і
методи виховання та навчання.

Педагогіка
народознавства
– напрям сучасної педагогіки, шкільної
практики, який забезпечує засвоєння
учнями (в процесі продовження творчих
традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності,
поведінці) культурно-історичних,
мистецьких надбань батьків, дідів і
прадідів.

Етнопедагогіка-
галузь
педагогіки,
що включає в себе
емпіричні
педагогічні
знання, навики, досвід певного
етносу
у
вихованні підростаючого покоління.

Педагогіка. РОЗДІЛ I ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ПЕДАГОГІКИ

Тема 1. Педагогіка як наука і навчальний предмет, її зв’язок з іншими науками

1.1. Педагогіка — наука про виховання

Свою назву педагогіка отримала від грецьких слів «пайс» — дитина і «аго» — вести. Педагогом у Стародавній Греції називали раба, який супроводжував дитину свого господаря до школи.

Поступово слово «педагогіка» стало вживатися в більш загальному розумінні для означення мистецтва «вести дитину по життю», тобто виховувати й навчати її, спрямовувати духовний і тілесний розвиток. З часом накопичення знань сприяло виникненню особливої науки про виховання дітей – педагогіки. В теорії були зроблені необхідні узагальнення, виокремленні найсуттєвіші педагогічні відношення. Так педагогіка стала наукою про виховання й навчання дітей. Таке розуміння педагогіки збереглося аж до середини XX ст. І лише в останні його десятиріччя з’явилося розуміння того, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі.

З уточненням завдань виховання дітей і дорослих відбувається інтенсивний розвиток науково-педагогічного знання в ширину. Тисячоліттями накопичувалися необхідні знання, одна за одною створювались, перевірялись і відкидалися педагогічні системи, доки не залишалися най життєздатніші, найкорисніші.

За умов НТР спостерігається інтенсивний розвиток педагогіки в глибину. Це одна з характерних тенденцій сучасної педагогічної науки, яка є причиною постійного перегляду численних педагогічних поглядів, змісту й структури її категоріального апарату. Здійснюється поглиблення науково-педагогічного пізнання від зовнішніх властивостей виховання, навчання й освіти нової людини до аналізу того, що зумовлює ці властивості. Важливого значення набула розробка категорій зовнішнього і внутрішнього, форми і змісту, явищ і сутності, випадковості й необхідності, закону і закономірності стосовно педагогічного процесу. За таких умов виникла необхідність перегляду обсягу поняття «загальна педагогіка». Нині поширеною є думка, що загальна педагогіка — це наука про виховання людини. Адже за сучасних умов, окрім узагальнення досвіду навчання й виховання підростаючого покоління, вона стала вивчати виховання й освіту дорослих.

В міжнародному педагогічному лексиконі все частіше вживаються нові терміни – «андрагогіка» (від грецьк. «андрос» — чоловік і «аго» — вести) і «антропогогіка» (від грецьк. «антропос» — людина і «аго» — вести).

Виховання й освіта людини — завжди є соціальними явищами; у класовому суспільстві вони мають класовий характер. Педагогіка зароджувалася і формувалася як соціальна наука. Вона перебуває в системі суспільного знання і продовжує розвиватися у взаємозв’язку й взаємодії з іншими суспільними науками, перш за все, з філософією, етикою, естетикою.

Оскільки людина є невід’ємною складовою природи і її розвиток (фізичний, психічний, духовний) є процес соціально-біологічний, то й розвиток педагогіки у значній мірі обумовлений рівнем природничо-наукових знань (фізики, математики, біології, фізіології, генетики). Для сучасної педагогіки характерним є зміцнення зв’язків з антропологією, соціологією і психологією. Співвідношення, грані між педагогікою та іншими науками, що вивчають суспільство і людину, надзвичайно складні, відносні й динамічні.

В педагогіці все більше усвідомлюється той факт, що виховна діяльність повинна ґрунтуватися на основі вивчення об’єктивних закономірностей суспільного життя і, зокрема, життя й розвитку дітей в різних суспільно-історичних умовах. Висувається також завдання визначення: як ці соціальні умови впливають на розвиток, як ідеологія суспільства проявля

Основні категорії педагогіки

Педагогіка, як і кожна наука, має свій понятійний апарат
— систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають
категоріями педагогіки. До основних категорій належать: розвиток, формування, соціалізація, виховання, освіта, навчання, самовиховання,
самоосвіта, педагогічний процес.

Виховання — цілеспрямований
та організований процес формування особистості.

Виховання — цілеспрямований і організований процес формування
особистості. У педагогіці поняття «виховання» використовується в «широкому і вузькому» соціальному, а
також в «широкому і вузькому» педагогічномузначенні.

В широкому соціальному розумінні виховання — це передача накопиченого досвіду від старших поколінь до молодших. Під досвідомрозуміють знання, уміння, способи мислення, моральні, правові норми, трудовий досвід,
тощо, як в організованих формах (системи освіти), так і шляхом природного засвоєння
в результаті взаємодії поколінь і впливу середовища.

У вузькому соціальному значенні під вихованнямрозуміють цілеспрямований вплив на людину
з боку суспільно-громадських інституцій з метою формування в неї певної системи
знань, поглядів, переконань, моральних цінностей, підготовки до життя.

У широкому педагогічному розумінні виховання — це спеціально організований,
цілеспрямований і керований вплив колективу вихователів на вихованців з метою формування
у них певних якостей, що здійснюється в навчально-виховних закладах і охоплює весь
педагогічний процес.

Виховання у вузькому педагогічному значенні є цілеспрямованою
виховною діяльністю педагога, спрямованою на досягнення конкретної мети в колективі
учнів (наприклад, виховання здорової громадської думки).

У вузькому педагогічному розумінні виховання – це процес і результат виховної роботи, спрямованої на розв’язання конкретних
виховних завдань.

На певному щаблі суспільного розвитку складовою частиною
виховання в широкому його значенні стає освіта.

Освіта — процес
і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування
на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток
її творчих сил і здібностей.

Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчання,
в процесі якого реалізуються цілі освіти.

Навчання — цілеспрямована
взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої відбувається засвоєння знань, формування
вмінь і навичок.

Розвиток — процес
якісних змін в особистості, зумовлений удосконаленням духовних, психічних, фізичних
та соціальних можливостей людини з метою самореалізації на основі внутрішньо закладених
здібностей та задатків.

Розвиток не тотожний навчанню чи вихованню, хоч разом
із ними виступає у складі єдиного процесу.

Педагогічний
процес — взаємодія вихователів і вихованців з метою виконання
поставлених виховних завдань.

Навчально-виховний
процес — поєднання процесів навчання, виховання та розвитку
особистості з метою досягнення певного рівня освіченості.

Соціалізація — процес
перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження її як особистості,
залучення до суспільного життя як активної, дієвої сили.

Формування – це процес становлення людини як
соціальної істоти під впливом усіх без винятку факторів – екологічних, психологічних,
соціальних, економічних, національних, релігійних тощо. Воно передбачає певну завершеність
людської особистості, досягнення рівня зрілості.

Самовиховання — це вищий
етап виховного процесу, процес цілеспрямованої роботи над розвитком і самовдосконаленням
людини від підліткового віку до зрілості. Самовиховання в інтелектуальній, духовній
сфері — це самоосвіта. Самовиховання в морально-психологічній сфері полягає в самоконтролі
за своїми недоліками і вадами характеру.

Педагогика

Педагогика ( IPAEng | ˈpɛdəgɒdʒi ), или педагогика — это искусство или наука быть учителем. Этот термин обычно относится к стратегиям обучения или стилю обучения. [ [из NSF] ]

Педагогика также иногда упоминается как правильное использование стратегий обучения (см. Теорию обучения). Например, Пауло Фрейре называл свой метод обучения взрослых «критической педагогикой». В соответствии с этими стратегиями обучения собственные философские взгляды преподавателя на преподавание основываются и регулируются базовыми знаниями и опытом ученика, личными ситуациями и окружающей средой, а также целями обучения, установленными учеником и учителем.Одним из примеров может служить сократовская школа мысли. [ [ http://www.educ.utas.edu.au/users/ilwebb/Research/pedagogy.htm Анализ педагогики ] ]

Этимология

Слово происходит от греческого политонический | παιδαγωγέω (payagōgeō; от polytonic | παίς «país»: ребенок и polytonic | άγω «ágō»: вести; буквально, «вести ребенка»). В Древней Греции Политоник | παιδαγωγός был (обычно) рабом, который контролировал образование сына своего господина (девочки не получали государственного образования).Для этого нужно было отвезти его в школу ( Polytonic | διδασκαλείον ) или в спортзал ( Polytonic | γυμνάσιον ), ухаживать за ним и носить с собой его оборудование (например, музыкальные инструменты). [ [ http://www.etymonline.com/index.php?term=pedagogue Интернет-сайт этимологии (педагог) ] ]

Произведенное от латинского слова слово, обозначающее педагогику, образование, [ [ http://www.mw.com/dictionary/education Определение образования по Вебстеру ] ] в настоящее время используется в англоязычном мире для обозначения всего контекста обучения, обучения и фактических операций, связанных с ним. , хотя оба слова имеют примерно одинаковое первоначальное значение.В англоязычном мире термин педагогика относится к науке или теории обучения. [ [ http://www.webster-dictionary.org/definition/pedagogy Определение педагогики, данное Вебстером ] ] Покойный Малкольм Ноулз предположил, что термин «андрагогия» более уместен при обсуждении обучения и преподавания взрослых. Он называл андрагогику искусством и наукой обучения взрослых.

Ученая степень

Ученая степень, пед.D., доктор педагогических наук, вручается некоторыми американскими университетами выдающимся педагогам (в США и Великобритании полученные степени в области образования классифицируются как Ed.D., доктор педагогических наук или доктор философских наук. ). Этот термин также используется для обозначения акцента в образовании как специальности в какой-либо области (например, степень доктора музыки «по фортепианной педагогике»).

Педагоги

Ряд людей внесли свой вклад в теории педагогики, в том числе
* Бенджамин Блум
* Джон Дьюи
* Селестин Фрейне
* Пауло Фрейре
* Фридрих Фробель
* Белые крючки
* Ян Амос Коменский
* Януш Корчак
* Мария Монтессори
* Иоганн Генрих Песталоцци
* Жан Пиаже
* Симон Соловейчик
* Рудольф Штайнер
* Лев Выготский

ee также

* Педагогика
* Андрагогика
* Критика
; Wikibook по педагогической психологии
* Дизайн обучения
* Джо Эстилл
* Теория обучения (образование)
* Гораций Манн
* Философия образования

Внешние ссылки

* [ http: // dmoz.org / Reference / Education / Methods_and_Theories / Dmoz.org: Справочник ссылок по педагогике ]
* [ http://pedagogy.dukejournals.org/ «Педагогика: критические подходы к преподаванию литературы, языка, композиции, культуры» ]
* [ http://www.socialpedagogyuk.com/ SocialPedagogyUK.com ] События в области социальной педагогики в Великобритании
* [ http://www.pedagogy.eu/ pedagogy .eu ]

Ссылки

Фонд Викимедиа.2010.

.

ПЕДАГОГИКА | Cambridge İngilizce Sözlüğü’ndeki anlamı

Возможно, самым важным аспектом его педагогики было разнообразие вариантов.

Но нет никаких свидетельств того, что педагогика обучения инструментам (а не классной музыке) резко изменилась за этот период времени.

Örneklerdeki görüşler Cambridge Dictionary’nin editörlerinin, Cambridge University Press’in ya da lisans sağlayıcılarıın görüşlerini temsil etmez.

Даха Чок Орнек
Даха аз örnek

Кабинет педагогики включает пин-апы и выезды на места.

Язык обучения, в отличие от языка администрирования, может быть преобразован из проблемы идентичности в одну из педагогики .После критического обращения к определению жанра она обсуждает три жанровых «школы» и критикует их подходы к педагогике .

Она завершает свою диссертацию, делая предложения относительно того, как может выглядеть этот вид педагогики и что он может содержать.Тем не менее, хотя локализация разрешена в работах продвинутых ученых, педагогические работы в школах и колледжах не готовы к этим экспериментам.В учебной программе интеллектуального языка используются различные образовательные средства, которые позволяют сделать как можно больше шагов от итеративной диалоговой педагогики .Эти вопросы бросают вызов педагогике в новом тысячелетии.

Главы организованы вокруг ключевых понятий прикладной драмы — гражданства, педагогики, , социального вмешательства, прав человека.Эта статья вводит новое измерение в дебаты по поводу новой концепции коммуникативной компетенции и ее последствий для языковой педагогики .Темы этих вопросов исследуются в свете современного понимания обучения, социальных контекстов и языковой педагогики .

Сложности бального танца , педагогика создали значительные препятствия для студентов, которые хотели быстро освоить основы.Почему электронная почта похожа на речь: корректура, педагогика и публичное лицо.

Сначала мы рассмотрим интеллектуальный климат, в котором развивались дебаты по таким вопросам, и актуальность этих дискуссий для педагогики и учебной программы..