Лучко клара степановна: Клара Степановна Лучко. Биографическая справка

Клара Степановна Лучко. Биографическая справка

В 1948 г. после окончания ВГИКа Клару Лучко пригласили работать в Театр киноактера. Ее заметил и пригласил сниматься режиссер Иван Пырьев на роль Даши Шелест в картине «Кубанские казаки» (1950).

После «Кубанских казаков» Клара Лучко стала очень востребованной в кино. В 1952 году она вместе со своим мужем Сергеем Лукьяновым снялась в фильме Всеволода Пудовкина «Возвращение Василия Бортникова». С этим фильмом актриса поехала на Каннский кинофестиваль.

В 1955 г. режиссер Ян Фрид пригласил Клару Лучко на главную роль в картину «Двенадцатая ночь» по одноименной комедии Уильяма Шекспира. Актрисе предстояло сыграть сразу три роли – Виолу, ее брата-близнеца Себастьяна и юношу Цезарио, за которого выдает себя Виола. После окончания съемок Клара Лучко вместе с картиной поехала на Эдинбургский фестиваль, где ее ждал огромный успех.

В 1957 г. она сыграла сложную драматическую роль в киноповести Адольфа Бергункера «Рядом с нами». Затем актриса появилась в роли певицы кабаре в историко-приключенческом фильме Владимира Саблина «Красные листья».

В конце 1950-х — начале 1960-х гг. Клара Лучко снялась в картине Алексея Сахарова и Эльдара Шенгелая «Снежная сказка», фильмах Николая Розанцева «В твоих руках жизнь» и «Государственный преступник», Станислава Ростоцкого «На семи ветрах».

Работу в кино Лучко сочетала с работой на сцене Центральной студии киноактера.

В 60-е гг. Клару Лучко постигла личная драма: 1 марта 1965 г. прямо на сцене от инфаркта скончался муж – актер Сергей Лукьянов. К этому прибавилась неопределенность в актерских делах.

В 70-е гг. она с успехом снялась в комедиях «Опекун», «Дача», исторической драме «Гнев» и других. Все образовалось и в личной жизни. Спустя восемь лет после смерти Сергея Лукьянова Клара Лучко встретила своего второго мужа – известного писателя и журналиста Дмитрия Мамлеева.

Новый виток популярности Кларе Лучко принесло участие в телесериале Александра Бланка «Цыган» по одноименному роману Анатолия Калинина. Спустя шесть лет на экраны вышло продолжение сериала – «Возвращение Будулая», имевшее не меньший успех, чем его первая часть.

В 1980-е гг. Клара Лучко сыграла свои лучшие роли. Кинематограф заново открывал зрителям актрису, в ее активе роли в фильмах «Мы, нижеподписавшиеся» (1980), «Бедная Маша» (1981), «Карнавал» (1981), «Ларец Марии Медичи» (1981), «Тревожное воскресенье» (1983) и другие картины.

Клара Лучко активно снималась в кино до середины 1990-х гг. Затем она отошла от кинематографа. Наряду с актерской работой, Клара Степановна  работала в Университете культуры, в Комитете Советских женщин, в Правлении общества СССР – Австралия, в актерской секции Союза работников кинематографии СССР. Она состояла в культурном фонде «Слава», имеющем отношение к экологии и здоровью детей.

Вела на телевидении  передачу «Фильмы прошлых лет», сделала более 30 передач, имевших огромный отклик, но из‑за недостатка денег ОРТ эту передачу закрыло.

О своей жизни Клара Лучко написала в книге «Виновата ли я…» (2002), а в начале 2005 года выпустила календарь, рассчитанный на три года вперед, со своими фотографиями в кино. 

Незадолго до смерти она закончила съемки в фильме Юлия Гусмана «Парк советского периода», но роль озвучить не успела.

За свою деятельность актриса была отмечена многими профессиональными и правительственными наградами.

Она была лауреатом  Государственной (Сталинской) премии СССР (1951) –  за роль Даши Шелест в фильме «Кубанские казаки».

В 1951 г. была награждена орденом «Знак Почета»,  в 1965 г. – дипломом «Человек года».

В 1985 г. была удостоена звания  Народной артистки СССР.

В 1996 г. она стала обладателем титула «Женщина мира» (США).

В 2000 г.  Международный центр биографий в Кембридже присвоил Кларе Лучко титул «Женщина тысячелетия».

В 2000 г.  была награждена орденом «За заслуги перед Отечеством» IV степени, премией Гильдии актеров кино России «За выдающийся вклад в профессию».

Клара Лучко умерла 26 марта 2005 г. в своей московской квартире. Она похоронена на Новодевичьем кладбище в Москве.

5 июля 2005 г. имя Клары Лучко было присвоено новому бульвару  в городе Краснодаре.

19 сентября 2005 г. на центральной площади города Курганинск  Краснодарского края установили памятник Кларе Лучко.

5 февраля 2008 г. в Москве на высотном здании на Котельнической набережной, где Клара Лучко жила с 1953 по 2005 гг., была открыта мемориальная доска,  выполненная скульпторами Дарьей Успенской и Виталием Шановым.

Дочь Клары Лучко от первого брака Оксана Лукьянова окончила два творческих вуза – ВГИК и ГИТИС. Замужем, имеет сына Сашу.

Материал подготовлен на основе информации открытых источников.

Лучко, Клара Степановна — Википедия

В Википедии есть статьи о других людях с фамилией Лучко.

Кла́ра Степа́новна Лучко́ (1 июля 1925, с. Чутово, Украинская ССР — 26 марта 2005, Москва) — советская российская актриса кино и театра. Народная артистка СССР (1985). Лауреат Сталинской премии второй степени (1951).

Биография

Клара Лучко родилась 1 июля 1925 года в с. Чутово (по другим данным — в с. Старые Санжары)^[1] УССР (ныне — Полтавская область Украины) в крестьянской семье.

Её отец — Степан Григорьевич — был родом из села Лучки (отсюда и фамилия Лучко) и работал председателем совхоза в селе Яковцы. Мать — Анна Ивановна, тоже была на руководящей работе: возглавляла колхоз соседнего района. По воспоминаниям самой актрисы, у матери был прекрасный голос: в молодости она участвовала в самодеятельности и даже пела в церкви вместе с И. Козловским^[2].

В отличие от сверстниц, в раннем детстве никогда не мечтала о сценической карьере — отчасти из-за нескладной фигуры, за которую даже получила обидное прозвище Жирафа^[2]. Первые семь лет училась в украинской школе в Полтаве, а после начала войны семья эвакуировалась в Казахскую ССР, и десятилетку закончила в городе Джамбуле.

В 1943 году, после окончания школы, неожиданно для матери приняла решение поступить во ВГИК, находившийся в то время в Алма-Ате в эвакуации. На её решение повлияла случайно попавшая в руки газета с объявлением о наборе студентов на первый курс. Приёмные испытания будущей звезды прошли несколько необычно. Растерявшись, она не смогла прочесть обязательный набор произведений, но ситуацию спас возглавлявший приёмную комиссию знаменитый педагог Б. В. Бибиков. Он попросил Клару сыграть необычный этюд «с тонущей подругой», с чем она справилась так убедительно, что была зачислена на первый курс, в мастерскую С. А. Герасимова и Т. Ф. Макаровой (окончила в 1948 году).

Во время учёбы не выделялась никакими особыми талантами, но уже в это время проявилась её склонность к работе с героями, обладающими ярко-выраженными определёнными характерами и необычными судьбами. Дебютом в кино стала характерная роль тётушки Марины в фильме С. Герасимова «Молодая гвардия». Роль была второстепенной и её появление осталось незамеченным. Популярность пришла в 1950 году, после выхода на экраны фильма «Кубанские казаки», за участие в котором она получила Сталинскую премию второй степени.

Замуж вышла за партнёра по съёмочной площадке — актёра С. Лукьянова, который в «Кубанских казаках» сыграл роль Гордея Ворона. В 1951 году у пары родилась дочь Оксана, которую воспитала тётя Лучко, вырастившая и саму Клару.

Работу в кино сочетала с работой на сцене Театра-студии киноактёра (с 1948 года). В те годы жизнь щедро одарила актрису успехом, поклонением, личным счастьем. Но в 1965 году её постигла личная драма: умер муж Сергей Лукьянов. Лучко настойчиво продолжала работу. Она считала, что актёрская профессия требует постоянной тренировки, чтобы постоянно оставаться в творческой форме и быть готовой к, возможно, главной роли в жизни.

Свою новую любовь встретила в 1969 году. Вот как сама она об этом рассказывала: «Я пришла в гости к своей приятельнице Рите Квасницкой, у неё за стеной жила Аза Лихитченко, её муж Саша Менделеев был ответственным секретарём „Недели“. Аза зашла к нам и пригласила к себе, сказав, что „сейчас Дима Мамлеев придёт“. Мы перешли в соседнюю квартиру. Пришёл Дима Мамлеев — красивый, молодой, подающий надежды „известинец“. Мы очень интересно провели вечер. А когда начали расходиться, выяснилось, что все живут в этом доме, а мы с Димой — люди пришлые. И пошли мы вдвоём с Димой искать такси. Так до сих пор вместе и живём».

Предпочитала активный образ жизни: любила спорт, отдых на природе, на садовом участке выращивала лилии. Любила произведения русских и зарубежных классиков, классические произведения П. И. Чайковского, Ф. Листа. Всегда с удовольствием смотрела старые советские кинокартины. Среди любимых актёров — Н. К. Черкасов, Е. П. Леонов, М. М. Неёлова. Жила и работала в Москве. О своей жизни она написала книгу «Виновата ли я» (2002), которая завоевала признание читателей.

Незадолго до смерти закончила съёмки в фильме Ю. Гусмана «Парк советского периода», сыграв своеобразный ремейк своего легендарного образа из «Кубанских казаков». Правда, роль озвучить не успела.

Творчество

Свою первую роль в кино сыграла на четвёртом курсе ВГИКа: в фильме «Три встречи» роль геолога Бэлы. Дипломной работой стала роль Ульяны Громовой в спектакле «Молодая гвардия» по одноимённому роману А. А. Фадеева. Лучко сыграла Ульяну Громову настолько ярко и талантливо, что заработала оценку «отлично». Причём поставил эту оценку С. Герасимов, который в том же году взялся за постановку художественного фильма по этому же произведению. На главные роли он взял студентов своего курса, которые участвовали в дипломном спектакле, однако Лучко получила не главную роль Ульяны Громовой, а эпизод с тётушкой Мариной. Таким образом, фильм, который стал счастливым билетом для многих советских актёров, для Лучко обернулся настоящим горем, она даже всерьёз задумывалась об уходе из кино. Но в эту пору её заметил и пригласил сниматься режиссёр И. А. Пырьев. Работая над ролью Даши Шелест в картине «Кубанские казаки» (1949), актриса воспрянула духом. Работа над этим характером раскрыла актрисе творческую привлекательность киноискусства и дала стимул к дальнейшим поискам.

После «Кубанских казаков» актрису узнала вся страна. Её часто приглашают самые крупные режиссёры: С. Герасимов, Вс. Пудовкин, И. Хейфиц. За годы творческой жизни снялась во многих фильмах, ставших классикой советского кино. Среди наиболее известных работ актрисы — роли в фильмах «Донецкие шахтёры» (1950), «Возвращение Василия Бортникова» (1952), «Большая семья» (1954), «Двенадцатая ночь» (1955), «В твоих руках жизнь» (1959), «На семи ветрах» (1962), «Государственный преступник» (1964), «Опекун» (1970), «Мы, нижеподписавшиеся» (1980), «Бедная Маша» (1981), «Карнавал» (1981), «Ларец Марии Медичи» (1981), «Тревожное воскресенье» (1983). В этих фильмах судьба свела актрису с такими замечательными актёрами, как В. Меркурьев, М. Яншин, П. Кадочников, Л. Лужина, А. Ларионова, Е. Савинова, В. Зубков, и многими другими. Актёрское ремесло давалось не просто и не сразу. «Я не сыграла многого из того, что хотела бы сыграть, — вспоминала Лучко. — У меня не было ни мужа-кинорежиссёра, не было никакой протекции в кино. Но тем не менее у меня более 60 ролей…»

Оглушительный успех сопутствовал фильму «Цыган» (1979). Популярность этой мелодрамы была настолько велика, что в 1985 году было снято продолжение «Возвращение Будулая», которое также стало триумфальным. Исполнителям главных ролей К. Лучко и М. Волонтиру было присвоено звание Народный артист СССР, являвшееся высшим признанием деятелей искусств в нашей стране.

Наряду с актёрской работой вела активную общественную деятельность — работала в Университете культуры, Комитете советских женщин, Правлении общества «СССР — Австралия», актёрской секции Союза работников кинематографии СССР. Часто встречалась со зрителями. Неоднократно представляла советское киноискусство на фестивалях, в творческих поездках побывала во многих странах мира, встречалась со всемирно известными людьми: премьер-министром Индии Дж. Неру, художником П. Пикассо, певцом П. Робсоном.

Член Союза кинематографистов СССР.

В 1990-е вела программу «Фильмы нашей памяти» на Первом канале, затем программу «Кумиры кино» на АСТ.

Могила Лучко на Новодевичьем кладбище Москвы.

В 2005 году актриса готовилась отметить 80-летний юбилей. Особых жалоб на состояние здоровья она не высказывала, поэтому её смерть стала для родных и коллег настоящим шоком. Как обычно, субботним утром 26 марта 2005 года актриса готовила завтрак. Накрыв на стол, позвала мужа — и неожиданно потеряла сознание. Муж Дмитрий Мамлеев, увидев лежащую на полу возле кровати бездыханную супругу, тут же вызвал «скорую». Но было уже поздно. По заключению врачей «скорой», прибывших в квартиру актрисы в высотке на Котельнической набережной, где и произошло несчастье, смерть произошла в результате оторвавшегося тромба…

Похоронена на Новодевичьем кладбище, на участке № 10, рядом с хирургом Б. В. Петровским.

Семья

Звания и награды

Фильмография

1940-е

1. 1948 — Три встречи — Бэла Мухтарова, геолог
2. 1948 — Мичурин — гостья Пашкевича на встрече Нового года
3. 1948 — Молодая гвардия — тётушка Марина
4. 1949 — Кубанские казаки — Даша Шелест

1950-е

1. 1950 — Донецкие шахтёры — Лида Недоля
2. 1953 — Возвращение Василия Бортникова — Наталья Дубко
3. 1953 — Вихри враждебные — Дагмара
4. 1954 — Большая семья — Лида
5. 1955 — Двенадцатая ночь — Виола / Себастьян
6. 1957 — Рядом с нами — Антонина
7. 1958 — Красные листья — Ядвига Валевская
8. 1959 — В твоих руках жизнь — Настя Ивлева
9. 1959 — Снежная сказка — Чёрная Душа

1960-е

1. 1962 — На семи ветрах — Наталья Михайловна Гусева, военный хирург
2. 1963 — Голубой огонёк-1963 — гостья «Голубого огонька»
3. 1964 — Государственный преступник — Нина Семёнова
4. 1965 — Год как жизнь — Эмма Герверг
5. 1966 — Чужое имя — Ольга
6. 1966 — Заблудший — Аня
7. 1966 — Дядюшкин сон — Анна Николаевна Антипова
8. 1969 — Похищение — артистка Лучко

1970-е

1. 1970 — Опекун — Любовь Петровна
2. 1970 — Мир хижинам — война дворцам — комиссар Евгения Бош
3. 1970 — Море в огне — председатель Севастопольского горисполкома Сарина
4. 1971 — Ференц Лист. Грёзы любви — Мари д’Агу
5. 1971 — Горячие тропы — Екатерина Васильевна
6. 1972 — Иду к тебе… — Ольга Кобылянская
7. 1972 — Неизвестный, которого знали все — разведчица Анна Либерс
8. 1973 — Подзорная труба (короткометражный) — Мама
9. 1973 — Дача — Ксюша
10. 1974 — Гнев — мадам Журжу, бессарабская помещица
11. 1975 — Там, за горизонтом — Зинаида Бочажникова
12. 1977 — Корень жизни — Александра Тинкэ
13. 1979 — Цыган — Клавдия Петровна Пухлякова
14. 1979 — С любимыми не расставайтесь — мать Ларисы Кирилашвили

1980-е

1. 1980 — Ларец Марии Медичи — Мадлен
2. 1980 — Кодовое название «Южный гром» — военврач Мария
3. 1981 — Мы, нижеподписавшиеся — Виолетта Матвеевна Нуйкина, член комиссии
4. 1981 — Карнавал — Жозефина Викторовна
5. 1981 — Бедная Маша — Ольга Павловна, мама Маши
6. 1982 — Вы умеете играть на пианино? (фильм-спектакль) — Марианна Денисовна
7. 1982 — Профессия — следователь — Валентина Семёновна Векшина, вдова академика
8. 1983 — Найди на счастье подкову — Варвара
9. 1983 — Тревожное воскресенье — председатель горисполкома Анна Степановна Головина
10. 1984 — Прежде, чем расстаться — Антонина, буфетчица
11. 1985 — Возвращение Будулая — Клавдия Петровна Пухлякова
12. 1985 — Непохожая — Юлия Михайловна, мать Витьки
13. 1985 — Жил отважный капитан — Агния
14. 1985 — Тётя Маруся — Маруся
15. 1987 — Про любовь, дружбу и судьбу — Даша
16. 1987 — Ваш специальный корреспондент — Марианна Сергеевна Дрэган
17. 1988 — Однажды в декабре — Оксана Григорьевна

1990-е

1. 1990 — Войди в каждый дом — Авдотья
2. 1991 — Игра в смерть, или Посторонний — Иоанна Корбу
3. 1991 — Виновата ли я… — Вера Долгова
4. 1992 — Глаза — доктор в больнице
5. 1994 — Притча про светлицу

2000-е

1. 2002 — Солнечный удар — Клара Миллер
2. 2002 — Разведённые мосты — Дарья
3. 2003 — Ералаш (№ 165 «Идеал») — бабушка
4. 2006 — Парк советского периода — камео

Участие в фильмах

• 1963 — Мелодии Дунаевского (документальный)
• 1995 — Екатерина Савинова (из цикла телепрограмм канала ОРТ «Чтобы помнили») (документальный)
• 1997 — Сергей Лукьянов (из цикла телепрограмм канала ОРТ «Чтобы помнили») (документальный)
• 2002 — Жизнь Дездемоны. Ирина Скобцева (документальный)

Архивные кадры

• 2006 — Клара Лучко (из цикла передач телеканала ДТВ «Как уходили кумиры») (документальный)
• 2007 — Последняя роль Георгия Юматова (документальный)
• 2009 — Просто Клара Лучко (документальный)
• 2010 — Клара Лучко. Поздняя любовь (документальный)
• 2013 — Василий Васильевич Меркурьев (документальный)
• 2017 — Цыган (из документального цикла о создании знаменитых советских фильмов «Тайны кино»)

Память

• 19 сентября 2005 года в Курганинске Краснодарского края установили памятник актрисе. Именно там полвека назад снимали сцены ярмарки для легендарного фильма «Кубанские казаки». Памятник установлен на центральной площади города, которая носит имя Клары Лучко.
• 26 сентября 2008 года в Краснодаре был открыт памятник актрисе. Скульпторы — Д. Успенская и В. Шанов.^[6]
• В Краснодаре именем актрисы назван бульвар.

Примечания

Литература

• Казаков В. «Мне нужно ваше лицо…» [: Клара Лучко] // Мой любимый актёр: Писатели, режиссёры, публицисты об актёрах кино [: сб.] / Сост. Л. И. Касьянова. М.: Искусство, 1988. С.189—202.

Ссылки

Лучко, Клара Степановна — Википедия

Кла́ра Степа́новна Лучко́ (1925 июль 1, с. Чутово, Украинская ССР — 26 марта 2005, Москва) — совет болгаш российжи кино, театр артизи. ССРЭ-ниӊ чоннуң артизи (1985). Сталин шаӊналынның 2 чадазынныӊ эдилекчизи.(1951).

1925 чылдың июль 1-де Чутово суурга (чамдык дыӊнадыглар-биле Старые Санжары суур)  УССР (амгы — Украинанның Полтава облазы.) тараачын ѳг-бүлеге тѳрүттүнген.
Ачазы — Степан Григорьевич — Лучки суурдан (ынчангаш фамилиязы Лучко) совхоз даргалап чораан. Авазы — Анна Ивановна, база удуртукчу чораан. Артистиң сактып турары биле алырга авазы багай эвес ырлаар чораан, ынчангаш хурээге И. Козловский биле ырлап чораан.
Бичии турда эштери Жирафа — деп шолалаар турган, чуге дээрге дурт-сыны узун болурга. Эпчоксунганындан артист болур кузел чок чораан. Бир дугаар чеди чыылды Полтава хоорайга школага ѳѳренген. Дайын эгезинде ѳг-бүлези Казахскую ССР-же кѳшкен, ынчангаш школаны Джамбул хоорайга дооскан.
1943 чылда Алма-Аттада (түр када турган) ВГИК-че дужаап кирип алган. Киирилде комиссиязынның даргазы Б. В. Бибиковтуӊ деткимчези-биле шылгалданы эрте берген. С. А. Герасимов, Т. Ф. Макарова башкыларның мастерскаязынче кирген. 1948 чылда курсту дооскан.

Бир дугаар ойнаан ролю С Герасимовтуӊ «Молодая гвардиязында» тётушка Марина. Ат-алдар 1950 чылда «Кубанские казаки» кино экранче үнген соонда чедип келген, ол кинога ойнааны дээш Сталин премиязын ийиги чадазын алган.

Актёр С. Лукьянов биле ѳг-буле тутканнар, ол артист «Кубанские казаки» кинога Гордей Вороннуӊ ролюн ойнаан. Олар 1951 чылда уруглуг болганнар. Уруу Оксананы Лучкону азыраан даай-авазы азырап каан. Театра-студия киноактёрага ажылдап турган (1948 чылдан тура). 1965 чылда ѳѳнүӊ ээзи Сергей Лукьянов чок болган. Лучко бергелерге дүжүп бербейн ажылдаарын уланчылаан. 1969 чылда катап ѳг-бүле туткан. Дмитрий Мамлеев Москвага ажылдап, чуртап чораан. Бодуннуң чурталгазынныӊ дугайында «Виновата ли я» (2002)номну бижээш, чырыкче үндүрген. Чок болур мурнунда Ю. Гусманныӊ «Парк советского периода» — деп кинога тыттырып турган.

Бир дугаар ролюн ВГИКтиң 4 дугаар курсзунга ойнаан. кино «Три встречи» ролю — геолог Бэла. Диплом ажыылы Ульяны Громованныӊ ролюн «Молодая гвардия» — деп шииге ойнаан. Ролюн эки ойнаан дээш С. Герасимов эки демдекти салган турган. Удаваанда режиссёр И. А Пырьев «Кубанские казаки» киноже тыттырарын чалаан. Кинода Даша Шелестиң ролюн ойнаан.   Ол чедиишкинниӊ соонда Лучкону билдингир режиссёрлар: С. Герасимов, Вс. Пудовкин, И. Хейфиц. болгаш ѳскелер-даа кинога тыттырар кылдыр чалааннар. «Донецкие шахтёры» (1950), «Возвращение Василия Бортникова» (1952), «Большая семья» (1954), «Двенадцатая ночь» (1955), «В твоих руках жизнь» (1959), «На семи ветрах» (1962), «Государственный преступник» (1964), «Опекун» (1970), «Мы, нижеподписавшиеся» (1980), «Бедная Маша» (1981), «Карнавал» (1981), «Ларец Марии Медичи» (1981), «Тревожное воскресенье» (1983). Ол киноларга тыттырып тургаш сураглыг артистер В. Меркурьев, М. Яншин, П. Кадочников, Л. Лужина, А. Ларионова, Е. Савинова, В. Зубков, болгаш ѳскелер биле чоокшулажы берген. Эӊ улуг чедиишкинни «Цыган» (1979) — дээр кинога ойнаан ролю эккелген. Хѳй санныг кѳрүкчүлерниӊ дилээ-биле 1985 чылда киноннуң уланчызы «Возвращение Будулая» тыттырар ужурга таварышкан. Ол киноннуӊ кол ролюн ойнаан артистер К. Лучко и М. Волонтирге Народный артист СССР — деп атты дывыскан
Культура Университединге Совет херээженнер Комитединге ажылдап турган, «СССР — Австралия» хѳй-ниитинниң баштаар черинге, Союза работников кинематографии СССРге артистер бѳлүүнге — дээш аӊгы-аӊгы хѳй-ниити черлеринге ажылдап турган. Ужуражырп турган ат-сураглыг улустары: премьер-министр Индии Дж. Неру, художник П. Пикассо, ыраажы П. Робсон.
Союза кинематографистов СССР-ниң кежигүүнү.
1990 чылдарда «Фильмы нашей памяти» — деп дамчыдылганы бир дугаар каналга эттирип турган, оон дараазында «Кумиры кино» — деп дамчыдылганы АСТ-ге эттирип турган.

Новодевичье хѳѳрүнде ажааган, участк № 10

• Бирги ашаа — Сергей Владимирович Лукьянов (1910—1965), театр болгаш кино артизи. Народный артист РСФСР (1952).
• Уруу — Оксана Лукьянова (1951 май 6) — очулдурукчу болгаш журналист.
• Уйнуу Александр;
• Ийиги ашаа — Дмитрий Фёдорович Мамлеев (1929—2012), журналист.

• Заслуженная артистка РСФСР  — 1965 чылда — Совет кинону сайзыратканы дээш.
• Народная артистка РСФСР  — 1974 чылда  —  Совет кинону сайзыратканы дээш.
• Народная артистка СССР —  1985 чылда  — Советк инону сайзыратканы дээш.
• Сталинская премия второй степени — 1951 — Дарья Никаноровна Шелестиң ролюн «Кубанские казаки» (1949) кинога ойнааны дээш.
• Орден «За заслуги перед Отечеством» IV степени ( 2000 чылда) —  Орден «Знак Почёта» (1950).
• Медаль «В ознаменование 100-летия со дня рождения Владимира Ильича Ленина» (1970).
• Медаль «В память 850-летия Москвы» (1997).
• Титул «Чылдыӊ кижизи» (1965).
• III кинофестивалга херээжен кижинниң чараш овур-хевири дээш «Женский мир — 1994» (1994, Набережные Челны).
• Титул «Делегейниӊ херээжени» (1996, США).
• Премия Гильдии актёров кино России «За выдающийся вклад в профессию» (1999).
• Титул «Муӊ чылдың херээжени» (2000, Институт географии, Кембридж (Массачусетс)).
• Почётная казачка.

• 1940-чылдарда
  • 1.1948 — Три встречи — Бэла Мухтарова, геолог
  • 2.1948 — Мичурин — Пашкевичнниӊ аалчызы.
  • 3.1948 — Молодая гвардия — тётушка Марина
  • 4.1949 — Кубанские казаки — Даша Шелест
• 1950-чылдарда
  • 1.1950 — Донецкие шахтёры — Лида Недоля
  • 2.1953 — Возвращение Василия Бортникова — Наталья Дубко
  • 3.1953 — Вихри враждебные — Дагмара
  • 4.1954 — Большая семья — Лида
  • 5.1955 — Двенадцатая ночь — Виола / Себастьян
  • 6.1957 — Рядом с нами — Антонина
  • 7.1958 — Красные листья — Ядвига Валевская
  • 8.1959 — В твоих руках жизнь — Настя Ивлева
  • 9.1959 — Снежная сказка — Чёрная Душа
• 1960-чылдарда
  • 1.1962 — На семи ветрах — Наталья Михайловна Гусева, шериг хирург
  • 2.1963 — Голубой огонёк-1963 — «Голубой огонёк» аалчызы
  • 3.1964 — Государственный преступник — Нина Семёнова
  • 4.1965 — Год как жизнь — Эмма Герверг
  • 5.1966 — Чужое имя — Ольга
  • 6.1966 — Заблудший — Аня
  • 7.1966 — Дядюшкин сон — Анна Николаевна Антипова
  • 8.1969 — Похищение — артистка Лучко
• 1970-чылдарда
  • 1.1970 — Опекун — Любовь Петровна
  • 2.1970 — Мир хижинам, война дворцам — комиссар Евгения Бош
  • 3.1970 — Море в огне —  Севастополь горисполком даргазы Сарина
  • 4.1971 — Ференц Лист. Грёзы любви — Мари д’Агу
  • 5.1971 — Горячие тропы — Екатерина Васильевна
  • 6.1972 — Иду к тебе… — Ольга Кобылянская
  • 7.1972 — Неизвестный, которого знали все — разведчица Анна Либерс
  • 8.1973 — Подзорная труба (короткометражный) — Мама
  • 9.1973 — Дача — Ксюша
  • 10.1974 — Гнев — мадам Журжу, бессарабская помещица
  • 11.1975 — Там, за горизонтом — Зинаида Бочажникова
  • 12.1977 — Корень жизни — Александра Тинкэ
  • 13.1979 — Цыган — Клавдия Петровна Пухлякова
  • 14.1979 — С любимыми не расставайтесь — мать Ларисы Кирилашвили
• 1980-чылдарда
  • 1.1980 — Ларец Марии Медичи — Мадлен
  • 2.1980 — Кодовое название «Южный гром» — военврач Мария
  • 3.1981 — Мы, нижеподписавшиеся — Виолетта Матвеевна Нуйкина, член комиссии
  • 4.1981 — Карнавал — Жозефина Викторовна
  • 5.1981 — Бедная Маша — Ольга Павловна, мама Маши
  • 6.1982 — Вы умеете играть на пианино? (фильм-спектакль) — Марианна Денисовна
  • 7.1982 — Профессия — следователь — Валентина Семёновна Векшина, вдова академика
  • 8.1983 — Найди на счастье подкову — Варвара
  • 9.1983 — Тревожное воскресенье — председатель горисполкома Анна Степановна Головина
  • 10.1984 — Прежде, чем расстаться — Антонина, буфетчица
  • 11.1985 — Возвращение Будулая — Клавдия Петровна Пухлякова
  • 12.1985 — Непохожая — Юлия Михайловна, мать Витьки
  • 13.1985 — Жил отважный капитан — Агния
  • 14.1985 — Тётя Маруся — Маруся
  • 15.1987 — Про любовь, дружбу и судьбу — Даша
  • 16.1987 — Ваш специальный корреспондент — Марианна Сергеевна Дрэган
  • 17.1988 — Однажды в декабре — Оксана Григорьевна
• 1990-чылдарда
  • 1.1990 — Войди в каждый дом — Авдотья
  • 2.1991 — Игра в смерть, или Посторонний — Иоанна Корбу
  • 3.1991 — Виновата ли я… — Вера Долгова
  • 4.1992 — Глаза — доктор в больнице
  • 5.1994 — Притча про светлицу
• 2000-чылдарда
  • 1.2002 — Солнечный удар — Клара Миллер
  • 2.2002 — Разведённые мосты — Дарья
  • 3.2003 — Ералаш (№ 165 «Идеал») — бабушка
  • 4.2006 — Парк советского периода — камео

• 1963 — Мелодии Дунаевского (документальный)
• 1995 — Екатерина Савинова (из цикла телепрограмм канала ОРТ «Чтобы помнили») (документальный)
• 1997 — Сергей Лукьянов (из цикла телепрограмм канала ОРТ «Чтобы помнили») (документальный)
• 2002 — Жизнь Дездемоны. Ирина Скобцева (документальный)

• 2006 — Клара Лучко (из цикла передач телеканала ДТВ «Как уходили кумиры») (документальный)
• 2007 — Последняя роль Георгия Юматова (документальный)
• 2009 — Просто Клара Лучко (документальный)
• 2010 — Клара Лучко. Поздняя любовь (документальный)
• 2013 — Василий Васильевич Меркурьев (документальный)
• 2017 — Цыган (из документального цикла о создании знаменитых советских фильмов «Тайны кино»)

• 2005 чылдын сентябрь 19 та Краснодар крайның Курганинскиде, «Кубанские казаки» кино тыттырып турган черде, хоорайныӊ Клары Лучко аттыг шѳлүнде тураскаал кылган.
• 2008 чылда сентябрь 26 Краснодарга база тураскаал ажыткан. Скульпторлары — Д. Успенская и В. Шанов. База Краснодарда артистиӊ ады биле бульвар адаттынган.

Лучко Клара Степанівна — Вікіпедія

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Лучко.

Клара Степанівна Лучко (1 липня 1925, Чутове, Полтавська область — 26 березня 2005, Москва) — радянська російська акторка театру і кіно українського походження. Народна артистка СРСР (1985). Лауреат Сталінської премії ll ступеню (1951).

Ранні роки[ред. | ред. код]

Клара Лучко народилася 1 липня 1925 року в селищі Чутове (за іншими даними — в селі Старі Санжари) на Полтавщині в українській селянській родині. Її батько — Степан Григорович — був родом з села Лучки (звідси і прізвище — Лучко), людина м’яка й інтелігентна від природи, працював директором радгоспу села Яківці під Полтавою. Мати — Ганна Іванівна, працьовита, розумна, вольова жінка, головувала в колгоспі іншого району. За словами Клари, «у мами був прекрасний голос і навіть прізвисько таке — «срібний голос». У молодості вона співала у нас в церкві разом з Іваном Семеновичем Козловським, брала участь у самодіяльності. Після революції були такі театри — актори ходили по селах і грали українську класику. Мабуть, від мами мені передалася тяга до мистецтва, хоча сама вона потім займалася вихованням безпритульних і кинула театр». Клара отримала своє ім’я на честь знаменитої революціонерки Клари Цеткін. Батько і дядько Клари (Терентій Манько) в 1930-х роках опинився в рядах «парттисячників», людей спрямованих партією на навчання до вищих навчальних закладів, і сім’я переїхала в Полтаву. Степан Лучко, закінчивши Полтавський педінститут, став викладачем історії партії в Школі міліції, а Терентія Манька після закінчення будівельного інституту рекомендували на посаду директора цього учбового закладу.

На долю Клари і її двоюрідної сестри Галі Манько випало довоєнне дитинство. Галя народилася на рік раніше Клари, і дівчатка росли разом. Галина відзначала, що її сестра «пластичних операцій не робила, Кларочка була схожа на свою бабусю — маму батька, про яку розповідали, що коли вона заходила до церкви, всі дивилися тільки на неї». За спогадами Галини Бертовської (шкільна подруга Клари Лучко, яка дружила з нею з 4-го класу), крім навчання в школі, вони з Кларою активно відвідували Палац піонерів і зустрічалися на лижному трампліні, який прокладали взимку навколо Корпусного парку. Любили кататися і на ковзанці, що заливали близько 2-ї полтавської школи. Також серед спільних захоплень того часу Клари — були стрибки з вишки з парашутом, яка до війни знаходилася посеред Полтави. У 6-му класі Клара закохалася в красеня-дев’ятикласника. Для того щоб привернути його увагу, вона стрибнула з парашутом з цієї вишки, але на хлопця це враження не справило. «Зате завдяки такому вчинку я відчула величезну насолоду від польоту», — зізнавалася Клара Степанівна. «Клара була завжди усміхненою, ніколи не підвищувала голос і не брала участь у всіляких шкільних розборках». Вихованням дівчинки займалася її тітка, сувора і безграмотна жінка, в родині її називали «баба Кіля». У школі Клара вчилася досить старанно і добре. Як і мільйони її однолітків, вона захоплювалася кінематографом. Улюбленою акторкою у неї була Тамара Макарова.^[2] Клара росла боязкою і замкнутою дівчинкою. У дитинстві, дивлячись на Клару, ніхто з знали її людей не міг припустити, що вона стане зіркою радянського екрану. За її словами, виглядала вона дуже безглуздо, погано одягненою, за довгу і нескладну фігуру носила серед однолітків образливе прізвисько «Жирафа». Але одного разу все змінилося. Лучко згадувала свої перші модельні туфельки блакитного кольору і ошатне плаття, які перетворили її з Попелюшки на «принцесу». Помітивши захоплені погляди молодих людей, вона раптом зрозуміла, що може подобатися.

Навчання акторській майстерності[ред. | ред. код]

У 1941 році Клара Лучко закінчила сьомий клас, менше ніж через місяць по тому, почалася Німецько-радянська війна. Сім’ю Лучко евакуювали в Казахстан. Тут, в місті Джамбулі Клара закінчила школу-десятирічку, треба було визначатися з професією, в руки Лучко раптово потрапила газета з оголошенням про набір студентів на перший курс ВДІКу. У школі вона займалася в театральному гуртку і мріяла в майбутньому стати акторкою, такою, як її кумир Тамара Макарова. Сусідкою сім’ї Лучко в евакуації була Юлія Солнцева, дружина Олександра Довженка. Вона і почала з нею займатися декламуванням. З газети Клара дізналася, що Сергій Герасимов набирає в Алма-Аті акторський клас. Вона написала лист в Москву з проханням пояснити, що потрібно для вступу до інституту. Незабаром їй прийшла відповідь. Дізнавшись, що її дочка зібралася їхати «поступати на артистку», мати Клари спочатку була проти цього рішення. Їй хотілося, щоб дочка стала лікарем або юристом, але тільки не артисткою. Але «тиха і слухняна» Клара, раптом з твердістю заявила, що обов’язково буде акторкою, бачачи наполегливість дочки, мати здалася. Думки батька запитати було не можна — він був на фронті. Так у 1943 році Лучко опинилася в Алма-Аті, де тоді в евакуації перебував ВДІК.

Був великий конкурс, на п’ятнадцять місць поданих заяв виявилося більше трьохсот претендентів. Лучко приїхала на іспити вивчивши байку, вірш та уривок з популярної в ті роки поеми «Зоя». Однак прочитати їх їй так і не довелося. Коли вона увійшла в кабінет і стала перед обличчям екзаменаційної комісії, її раптово охопив панічний страх, і вона не змогла вимовити жодного слова. На щастя, їй на допомогу прийшов знаменитий педагог Борис Бібіков, який очолював приймальну комісію. Він не став вимагати від неї читання віршів і байок, а попросив зіграти незвичайний етюд. «Уявіть собі, що в річці тоне ваша улюблена подруга. Що б ви стали робити?» — вимовив Бібіков і з зацікавленням глянув на абітурієнтку. Після цих слів заціпеніння, що охопило Лучко, пройшло, і дівчина сміливо кинулася виконувати запропоноване завдання. Вона так природно заметушилася «по березі», так переконливо плакала і заламувала руки, що приймальній комісії нічого не залишалося, як поставити їй «відмінно» і зарахувати на перший курс. Клара була прийнята у ВДІК, в майстерню Бориса Бібікова і Ольги Пижової. Незабаром ВДІКу дозволили повернутися в Москву, і Клара продовжила там навчання на курсі Сергія Герасимова і Тамари Макарової. Клара належала до знаменитого «військового» курсу ВДІКу, який набирався в липні 1943 року в Алма-Аті, куди інститут був евакуйований разом з «Мосфільмом» і «Ленфільмом». Роки навчання йшли з усіма належними труднощами: брудний і замерзлий взимку гуртожиток, копійчана стипендія і постійний голод.^[3]

Довгий час Клара Лучко не могла по-справжньому розкритися як акторка. Вона не вважалася ні серед «обдарованих», ні серед «талановитих» учнів. Але педагоги вірили в ученицю. Тамара Макарова, порівнювала Клару Лучко з квіткою-петунією. Як пояснювала згодом Клара Степанівна, поруч зі Всеросійським державним інститутом кінематографії перебувала клумба, і одного разу вона попросила показати невідому їй до цього петунію. І на подив побачила — нещасний, засохлий, хирлявий блідо-бузковий грамофончик, який пробивався з потрісканої землі. Тоді вона зрозуміла, що педагог мала на увазі її незламний характер. Тамара Макарова вчила її правильної вимови російської мови. У Клари був сильний український акцент. Особливо він проявлявся, коли студентка поверталася після канікул, проведених в Полтаві. За спогадами сестри, вдома Клара завжди розмовляла українською, ніколи не забувала рідної мови. Як тільки чула голос сестри у телефонній трубці, тут же переходила на українську.

Зніматися в кіно вона почала ще будучи студенткою. Першою її роботою стала невелика роль геолога Белли у фільмі «Три зустрічі» 1948 року. Фільм був невдалим, що дуже розчарувало молоду акторку. Вона навіть задумалася про відхід з кіно. В студентські роки Лучко, грала в основному романтичних героїнь і на майбутнє визначала себе саме таке амплуа, її цікавили складні, психологічні характери, для яких потрібні «яскраві, насичені кольори». І згодом їй чимало довелося грати саме такі ролі. Після інституту у Клари в дипломі стояла рекомендація: «Лучко — тургенівська героїня, їй підійдуть ліричні класичні ролі…». Фахівці рекомендували їй грати ліричні класичні ролі. Але дипломна роль акторки Лучко була дуже далека від образу тургенівських панянок. Дипломним спектаклем Лучко стала «Молода гвардія» Олександра Фадєєва, в якому вона зіграла Уляну Громову. Цю роль вона зіграла настільки яскраво і талановито, за що отримала оцінку «відмінно» від Сергія Герасимова. У 1948 році Герасимов взявся за постановку художнього фільму за цим твором. На головні ролі він взяв студентів свого курсу, які брали участь в дипломному спектаклі. У залі, де проходив спектакль, майже щовечора, крім Герасимова, сиділи Олександр Довженко і Олександр Фадєєв, які дивилися на акторів. Актори розуміли, що вони вирішують: кого затвердити на головні ролі у фільм. Лучко розраховувала отримати в цій постановці роль Громової. Герасимов взяв її на зйомки «Молодої гвардії», але не на головну роль — Уляни Громової, а на епізодичну — тітоньки Марини. Фільм, який став щасливим квитком для багатьох радянських акторів, для Лучко став справжнім горем. Роль Уляни дісталася Нонні Мордюковій, ця робота принесла їй визнання і Сталінську премію, як і всім акторам, що зіграли головні ролі. Герасимов хотів, щоб Клара вийшла зі свого звичного амплуа, яке було зумовлене її зовнішніми даними. Але для молодої акторки це рішення стало великим потрясінням. Вона довго не могла забути і зрозуміти педагогічного прийому свого вчителя. Затверджуючи свою ученицю на цю роль, Герасимов сказав їй: «Оскільки ти українка, я тобі повністю довіряю — полопочі у фільмі на своїй». Як пізніше зізнавалася Лучко, вона легко увійшла в цей образ тому що це було «її, рідне». Ласкава Марія у вишиванці стала втіленням України. За цю роботу акторка також отримала оцінку «відмінно».

Перший успіх. «Кубанські козаки»[ред. | ред. код]

Після закінчення ВДІКу Клару Лучко запросили працювати в Театр кіноактора. У той час Театр кіноактора був дуже популярний в Москві. Вистави на його сцені ставили відомі режисери, а грали в них багато зірок радянського кіно, коли були вільні від зйомок.

Одного разу, в театр, де працювала Лучко, прийшов режисер Іван Пир’єв і став читати сценарій фільму «Веселий ярмарок» — так спочатку називалися стрічка «Кубанські козаки», що вийшла у 1949 році. Усім присутнім на читанні, як і Кларі, яку помітив Пир’єв, запропонували взяти участь у фотопробах до фільму. Лучко не сподівалася на головні ролі, тому що Герасимов вважав її «тургенівською героїнею», але вона все ж зважилася з великим небажанням прийти на проби, зніматися в масовці вона категорично не хотіла. Але попри скептичні сподівання Лучко, вона була затверджена на роль Даші Шелест, цю звістку їй першим повідомив Олександр Довженко, додавши: «Вітаю і бажаю успіху. Ви будете багато і успішно зніматися в кіно». Перше знайомство Лучко з Довженком відбулося ще до зйомок «Кубанських козаків», вони зустрілася в коридорі студії «Мосфільму», де він запросив її на зйомки фільму «Мічурін», що вийшов у 1948 році. Довженко пройшов повз Лучко і раптом повернувшись сказав: «Дівчина, мені потрібне ваше обличчя. Я знімаю картину „Мічурін“. Для вас у мене немає ролі, але ми будемо знімати сцену, дуже важливу, коли академік Пашкевич виголошує промову перед студентами на зустрічі Нового року. І мені потрібен тільки один ваш великий план».

Лучко була вражена особистістю Пир’єва і дуже боялася, що не зможе грати. Пир’єв був відомий гарячим характером, міг накричати на артиста, образити. Спочатку Лучко боялася, що буде губитися від грубості, через що він зніме її з ролі. Але потім, за словами Лучко, вона зрозуміла, що Пир’єв, про який всі говорили, як про диктатора, виявився дуже чуйною людиною і хорошим психологом. Клара Степанівна згадувала: «Якщо я щось не так робила, він начебто комусь вимовляв, але я відразу все розуміла». Для картини «Веселий ярмарок» Пир’єв зібрав чудовий акторський ансамбль, у фільмі знімалися: Марина Ладиніна, Сергій Лук’янов, Владлен Давидов, Володимир Володін, Борис Андрєєв й інші зірки радянського кіно. Лучко була щаслива опинитися в такій компанії. Картину знімали в радгоспі-мільйонері «Кубань». В ту пору це було відоме на всю країну господарство. У радгоспі якраз починалася жнива, і Пир’єв, для того щоб актори краще відчули колгоспне життя, змусив всіх трудитися. Акторам довелося працювати на комбайні, згрібати зерно на току. І це ще більше надихало колектив.

Фільм мав великий успіх, він змінив життя Клари Лучко, нікому невідома акторка стала лауреатом Сталінської премії і зіркою всесоюзного масштабу. До акторки стало приходити дуже багато захоплених листів, знаючи, що вона незаміжня, численні шанувальники пропонували їй руку і серце.^[2]

Після «Кубанських козаків» Клара Лучко стала дуже затребуваною в кіно. Відразу після тріумфу фільму режисер Л. Луков запросив Лучко зніматися в його фільмі «Донецькі шахтарі» (1951). Акторка вважала цю роботу невдалою, оскільки невдалим був і сам фільм, незважаючи на те, що в ньому знімалися такі блискучі майстри, як Борис Чирков, Петро Алейников, Володимир Дружников, а музику написав відомий композитор Тихон Хренніков.^[2]

У 1952 році Лучко разом зі своїм чоловіком на запрошення Всеволода Пудовкіна знялася у фільмі «Повернення Василя Бортнікова». За її словами, зйомки цього фільму для неї були дуже важкими. Пудовкін запросив її зіграти роль головного інженера МТС. Розповідалася історія жінки, яка вирушила з великого заводу в село налагоджувати роботу машинно-тракторної станції напередодні посівної. Будучи невиразною, схематичною і суто виробничої, роль вважалася однією з найгірших у фільмі, так як, окрім турботи щодо справності тракторів і забезпечення їх запчастинами, не була показане особисте життя і особливості особистості героїні Лучко. Від цих аспектів залежало запам’ятовування цього персонажа серед глядачів. Лучко спочатку хотіла відмовитися від пропозиції, але потім вирішила, що зніматися у Пудовкіна — рідкісна удача, тому що його в усьому світі визнавали як режисера-класика, до того ж, невідомо було чи випаде їй ще раз честь працювати з ним. Хоча Пудовкін вважав, що Лучко краще всіх підходить для цієї ролі, зйомки саме її ролі змушували його найбільше нервувати, вони проходили з великими труднощами. Нервувала і Лучко, яка, за її словами, кожен раз йшла на зйомку «як на каторгу». Особливо Лучко не давалася роль де її героїня мало не впадає зі сльозами на очах в істерику через те, що не готовий до посівної трактор, їй потрібно було зіграти це так, ніби це для її персонажу «кінець світу». Вдало завершити зйомку цієї сцени допоміг лише випадок, коли Лучко в стані істерики після багатьох невдалих дублів, налила з графина на столі, поставлених для кадру фільму, почала пити воду зі склянки, щоб зняти хвилювання, зі стукаючими об неї зубами і тремтячими руками. Пудовкін, випадково побачивши цю сцену, наказав негайно включити камеру і світло, зафіксувавши Лучко у тому стані, який потрібний для цієї сцени. Успішне завершення зйомок не принесло Лучко ні радості, ні внутрішнього задоволення, їй було прикро, що у Пудовкіна вона зіграла саме таку роль.

Після зйомок у «Поверненні Василя Бортникова» Лучко включили до складу делегації, яка поїхала на Каннський кінофестиваль представляти цей фільм. Радість від новини, що Лучко поїде на знаменитий фестиваль, в свідомості молодої акторки дуже швидко змінилася проблемою: в якій сукні вона вийде на червону доріжку. Ситуацію врятувала акторка Людмила Целіковська, яка позичила їй свою червону сукню, які європейські ЗМІ згодом охрестили «червоною бомбою».^[4] До радянської делегації також входили Сергій Юткевич, Григорій Александров, Любов Орлова і Акакій Хорава. Фільм не отримав жодного призу, але цей фестиваль запам’ятався акторці на все життя: місцева публіка захоплювалася її красою, Пабло Пікассо подарував їй власноруч розписане блюдо, а Фернан Леже — керамічну картину, виявилося, він дивився «Кубанських козаків» і був дуже вражений Лучко ще до її приїзду до Франції. Коли через багато років дружина художника, Надія Леже, приїхала в Радянський Союз помандрувати, Клара Степанівна запросила її у гості до своїх родичів у Полтаву. Тітка Лучко, «Баба Кіля», гідно прийняла закордонних гостей: наварила для французів борщу, напекла пирогів, поставила горілку. Вперше Орлову Лучко зустріла ще в дитинстві, коли акторка приїхала в Полтаву. Клара побігла в театр подивитися на живу Орлову. А після концерту з подружками довго йшла слідом за кінодивою. І Орлова чомусь саме до неї, звернулася з питанням: «Дівчинка, а де тут букіністичний магазин?», на яке вона не змогла відповісти.

У 1954 році Лучко подзвонили з кіностудії «Ленфільм», запропонувавши приїхати на проби до Йосипа Хейфіца, талановитого режисера-класика, який починав роботу над картиною «Велика родина» за мотивами роману Всеволода Кочетова «Дні Журбіних», який їй, як і роль, після прочитання сподобалися. До цього вона ніколи не знімалася на цій студії, та й в Ленінграді їй не доводилося бувати. Вона повинна була пробуватися на побутову характерну роль персонажа Ліди, невістки Журбіних. Її персонаж — ще зовсім молода жінка, була дружиною одного з членів знаменитої династії будівників кораблів. Але вона розчарована в своїй родині, роботі, і нездійсненному, як вона вважає, коханні. У сценарії фільму була сцена, де Ліда говорить монолог про те, чого вона хоче в житті, що ніхто нею не цікавиться, тому що в сім’ї всі зайняті тільки кораблями і заводом, будучи чужою в родині Журбіних. На репетиції Хейфіц запропонував Лучко зобразити цю сцену, при цьому, поставив завдання, що Ліда, взявши бухгалтерські рахунки, розмовляючи, хвилюється і не може правильно порахувати. Хейфіцу репетиція сподобалася, він попросив повторити те ж саме на кінопробі, яка пройшла з успіхом, після чого Лучко затвердили на цю роль. Душевна драма Ліди Журбіної була дуже вдало зіграна Лучко. Після запрошення Хейфіца, Лучко стала часто зніматися в картинах «Ленфільму», багато з яких йшли на екранах не тільки Радянського Союзу, але й інших країн. Акторський ансамбль фільму отримав на Каннському фестивалі колективний приз.

Друга хвиля популярності. «Дванадцята ніч»[ред. | ред. код]

Другий пік популярності у глядачів Лучко зазнала всього через п’ять років після першого. У 1955 році на екрани СРСР вийшов фільм режисера Яна Фріда «Дванадцята ніч» за п’єсою Вільяма Шекспіра. Акторці належало зіграти відразу три ролі — Віолу, її брата-близнюка Себастьяна і Цезаріо. Роль у цьому фільмі стала найважчим випробуванням для акторки. Спочатку Лучко категорично відмовлялася зніматися в цій картині — саме через велику кількість ролей. Лучко боялася «провалити» Шекспіра, що вона не впорається з таким перетворенням. Провал ролі міг привести її до відходу з кіно. Однак асистент режисера хитрістю заманив її в Ленінград — сказавши, що всі претендентки на роль провалилися, і Лучко залишилася останньою надією знімальної групи. Однак, коли Лучко все ж приїхала до Ленінграда, з’ясувалося, що проби на роль ще навіть не проводилися і їй доведеться змагатися з двадцятьма іншими кандидатками. Лучко була дуже обурена цим обманом, але повертатися назад було вже пізно. Вона відзнялася в кінопробах (не надто сподіваючись на успіх) і відбула в Москву. А незабаром з Ленінграда прийшла звістка — її затвердили на роль. Вибір режисера викликав загальне здивування, художня рада сумнівався, як Лучко з її українським акцентом буде грати Шекспіра. Однак Ян Фрід залишився непохитний. Перед Лучко стояло непросте завдання, тому що в усьому світі в пам’яті ще була стрічка «Дванадцята ніч» зі знаменитою Вів’єн Лі у головній ролі. Але Лучко не побоялася і взялася за ролі з великим ентузіазмом. Відмовившись від дублерів, вона наполегливо вчилася фехтуванню і верховій їзді, під час якої мало не загинула. Ролі в фільмі були буквально вистраждані акторкою. На зйомках їй часом здавалося, що у неї не виходить чергова сцена, і вона крадькома за декораціями плакала, мучилася думкою, чи правильно грає. Але після цього вона знову поверталася на майданчик і з завзятістю продовжувала роботу. Вона міркувала з Аллою Ларіоновою як конкретно зіграти ту чи іншу сцену, також їм допомагали Михайло Яншин і Василь Меркур’єв. Але фільм виявився вдалим. У всесоюзному прокаті «Дванадцята ніч» посіла 7-ме місце, зібравши на своїх сеансах 29.78 млн глядачів. Після закінчення зйомок Клара Лучко разом з картиною відправилася на Единбурзький фестиваль. На батьківщині Шекспіра її чекав великий успіх. Картина отримала чудові рецензії, і в першу чергу відзначалася гра Лучко.^[2]

Завдяки фільму «Дванадцята ніч» Лучко потрапила не тільки до Англії, але й до Індії, куди вона вирушила на Фестиваль радянського фільму у складі делегації, до якої входили Людмила Касаткіна, Сергій Юткевич, Микола Крючков, Йосип Хейфіц і Сергій Столяров. Індійські глядачі із захопленням приймали радянських акторів, в їхню честь влаштовували безліч прийомів, радянські фільми йшли з великим успіхом. Делегація побувала в Делі, Бомбеї і Калькутті. Акторів запросили в гості родичі індійського поета Рабіндраната Тагора, потім вони удостоєні честі бути прийнятими в будинку Джавахарлала Неру, який познайомив їх зі своєю дочкою Індірою Ганді і свого онука — Раджива Ганді. Також в них була зустріч і з Раджем Капуром.

Персонаж зовсім іншої долі і образу життя в порівнянні з попередніми ролями довелося зіграти Лучко в наступному фільмі — «Поруч з нами» 1957 року. Вона знімалася тут з такими відомими акторами як: Георгій Юматов, Леонід Биков, Людмила Шагалова і Інокентій Смоктуновський. Лучко створила образ Антоніни Ковригіної, що добре запам’ятовується, — жінки з незаданою долею. Акторку було важко впізнати у цій ролі. Замість сліпучої, життєрадісної красуні, як це було в попередніх картинах, перед глядачами постав образ жалюгідної, приниженої, покинутої жінки. Її героїня — молода жінка («сучасна Катерина»), яка чекає дитину, відчуває трагедію і наважується безуспішно покінчити з життям, кинувшись в річку, після пропозиції батька дитини (у виконанні Юматова), зробити аборт. Однак, в деяких епізодах, за визнанням оглядачів, зовнішня краса Лучко все ж проглядалася крізь ущербність героїні, що ще більше посилювало сприйняття образу, викликаючи у глядачів співчуття до долі нещасної жінки. Спочатку Лучко була запропонована роль не Антоніни, а лікаря-хірурга. Юматов і Биков також спочатку вважали, що вона не підходить для цієї ролі. На думку Лучко, на зміну вибору режисером ролі для неї на користь Антоніни, вплинув різний одяг під час її співбесіди з ним, першого разу вона була в халаті, який наділа після відвідин перед цим в лікарні своєї подруги, а другого разу — в простому платті. Після проб Лучко полетіла на тиждень радянського фільму в Люксембург представляти фільм «Велика сім’я» в місті Еш, де вона отримала телеграму від посла СРСР про затвердження її на цю роль. Хоча Лучко подобалася її роль і відчувала великий інтерес до праці в цій картині, тому що в ній було задіяно багато іменитих акторів, вона вважала стрічку «Поруч з нами» далеко не шедевром і середньою картиною^[2].

Також у 1957 році Лучко проходила кінопроби на роль Маші у знаменитому фільмі Олександра Зархі «Висота», яка була віддана Маріанні Стриженовій.^[5]

Не менш популярним у глядачів виявився й інший фільм, в якому знялася Лучко, — картина режисера Володимира Корш-Сабліна «Червоне листя» 1958 року. Лучко настільки перейнялася стражданнями своєї героїні в попередньому фільмі, що потім навіть відмовилася від іншої драматичної ролі у цьому фільмі — Стасі, відданої подруги революціонера Андрія Метельского. До того ж, Лучко позитивний образ Стасі видався надто нудним, і вона загорілася бажанням зіграти діаметрально протилежне — красиву співачку кабаре Ядвігу, коханку жандарма, жінку-вамп. Режисер був дуже здивований таким рішенням акторки, «Вам ніколи не зіграти цю порочну жінку!» — заявив він. Однак інтуїція підвела режисера, роль Ядвіги у виконанні Лучко виявилася настільки яскравою, цікавою, що «забила» не тільки персонаж тихої, мовчазної Стасі, але й головного героя Метельського. У прокаті 1958 року фільм посів 5-те місце, зібравши на своїх сеансах 33.14 млн глядачів.

У 1959 році режисери Олексій Сахаров і Ельдар Шенгелая запросили Лучко в свій перший фільм «Снігова казка». Лучко зіграла в ньому злу чарівницю, снігову бабу, що ожила, яку прозвали «Чорна душа». «Чорна душа» буквально в кожному кадрі змінювала свій образ в залежності від обставин, і акторка дуже природно переходила від одного стану в інший. Ця роль — одна з найбільш незвичайних в репертуарі Лучко і, як виявилося, одна з її найулюбленіших. Її героїня до неможливості ексцентрична, що ще більше підкреслюється манерою гри, яка доходить до гротеску, безглуздістю вигляду і костюма. Ця роль була цікава для акторки і як професійна школа майстерності. Вона зайвий раз підкреслила широту творчих можливостей Лучко. Крім Лучко, в картині зіграли тоді вже відомі актори Євген Леонов і Зінаїда Наришкіна, а музику для стрічки написав лауреат Сталінської премії Юрій Левітін. Спочатку «Снігову казку» планували випустити не тільки в радянський прокат, але й показати на великих міжнародних фестивалях, у тому числі в Каннах. Однак керівництво «Мосфільму» побачило в картині сатиру на генсека Микиту Хрущова. Фільм не тільки не висунули на премії, але й обмежили в прокаті.

Смерть чоловіка. Перехід на вікові ролі[ред. | ред. код]

У 1960-х роках Клара Лучко знялася в фільмах Миколи Розанцева «У твоїх руках життя» і «Державний злочинець», військовому кіноромані Станіслава Ростоцького «На семи вітрах». В кожному фільмі героїні акторки виглядали органічно. Роботу в кіно Лучко поєднувала з роботою на сцені Театру кіноактора^[2].

Після смерті чоловіка у 1965 році в житті Клари Лучко почалася чорна смуга. Вона перестала красиво одягатися — не вистачало грошей. Популярній до цього акторці стали рідше пропонувати зйомки. Дочка артистки дбала про невтішну вдову, готувала для неї їжу, яку насилу добувала через матеріальних нестатків. Хвороба Лук’янова підірвала не лише сімейний бюджет, але і здоров’я Клари Степанівни. Темні кола під очима, змарніле обличчя — в ній було важко впізнати зірку екрану. У гардеробі вдови залишилися тільки чорні траурні наряди. Вона ніби поховала себе разом з чоловіком. Турботи раптово лягли на плечі Лучко, до цього вона покладалася в усьому на чоловіка. Лучко було під 40, а режисери віддавали перевагу юним акторкам. Однак Лучко не здавалася. Акторка наполегливо продовжувала роботу в Театрі кіноактора, пропоновані ролі не подобалися відомої артистці, але вона погоджувалася на все, тільки б не «простоювати» і не втрачати майстерності. Прикладом цього став фільм цієї пори «Чуже ім’я» (1966), де Лучко грала долю героїні протягом двадцяти п’яти років. Картина стала прикладом її переходу на вікові ролі, гримерам не довелося особливо «зістарювати» акторку. Перехід на вікові ролі для багатьох акторок відбувається болісно, або ставав фатальним. Відчувала такий стан і Лучко, поки знову не знайшла упевненість в собі, не навчилася відмовлятися від ролей, які були вже не по літах. Лучко гідно переживши цю «чорну смугу» свого життя — дочекалася «білої», після чого вона зіграла ще багато одних зі своїх найкращих ролей. Пережите позначилося на грі Клари Степанівни. Тепер втілювані нею образи стали ще більш глибокими, психологічно наповненими і багатовимірними. У фільмах вона постала зрілою й досвідченою артисткою, якщо порівнювати Клару Лучко в перших її картинах і з фільмами, що виходили починаючи з 1970-х років. Режисери заново «відкрили» зірку кіно в якості серйозної вікової акторки.^[6]

У 1968 році Леонід Гайдай запропонував Лучко зіграти роль спокусниці Анни Сергіївни у фільмі «Діамантова рука», від якої вона відмовилася. Лучко згадувала:

«В „Діамантовій руці“ у мене була тільки фотопроба. Я йшла по студії, назустріч йшов Гайдай. Він гукнув: «Клара, хочеш спробувати себе в мою картину?» Я кажу: «Знаєш, в купальнику мені зніматися не дуже». «Ну давай спробуємо!» Мені дали якийсь купальник, розповіли сцену. Я спробувалася для фото, і все. Роль мені здалася несерйозною. Поїхала зніматися в іншій картині. Коли повернулася, Світлична вже була затверджена.»^[7].

У 1968 році Лучко зіграла роль камео у новорічному фільмі-концерті «Викрадення». Це була її перша роль в комедії часів фільму «Кубанські козаки». У 1970-х роках Лучко знялася ще у двох комедіях. У фільмі «Опікун» (1970) вона зіграла офіціантку Любу, а іншій, фільм «Дача» (1973), — роль Ксюші, жвавої українки, чиє життя сповнене турбот про дітей, чоловіка, будинок.

В угорсько-радянському фільмі «Ференц Ліст. Мрії любові» 1970 року Лучко вперше за свою кар’єру знялася в іноземного режисера — Мартона Келеті, де вона виконала роль аристократки Марі д’Агу, коханки композитора Ференца Ліста (зіграв Імре Шинкович). За словами Лучко під час зйомок любовної сцени фільму з нею трапився кумедний випадок: «Режисер перед зйомками каже: «Кларочка, тут ви цілуєтеся …» Ми репетируємо: «Чмок!» Думаю: так і будемо знімати. Почалася зйомка. І раптом «Лист» як почав мене цілувати! Я думала, що задихнусь. Виявляється, актор з режисером уклали парі на тривалість і стежили за годинником…».^[8]

У 1974 році Лучко знялася у фільмі молдовського режисера Миколи Гібу «Гнів». Це була її перша картина у Гібу, потім вона знялася ще в шести його фільмах. За словами Гібу, Лучко було «тісно» в амплуа романтичних героїнь, тому він часто давав їй ролі злодійок. В картині «Гнів», що оповідала про Татарбунарське повстання, де Лучко зіграла роль жорстокої поміщиці, за словами режисера, «розпочалося друге коло її життя». Однак стрічка стала маловідомою. До кінця зйомок до Гібу зателефонувала Зоя Федорова, яка благала дати їй будь-яку роль, хоч в масовці, і режисеру довелося спішно дописати для неї епізод. Але через від’їзд її дочки Вікторії в Америку, до батька, фільм «поклали на полицю».^[9]

У 1977 році Микола Гібу запросив Лучко знятися у фільмі «Корінь життя». Згодом режисер пишався, що саме з цієї картини виник акторський тандем Міхая Волонтира і Клари Лучко. Згодом цей тандем зіграв головні ролі у фільмах «Циган» і «Повернення Будулая». За сюжетом героїня Лучко (як в інтерв’ю зазначала сама Клара Степанівна), енергійна агрономка, що закладає в Молдові сади нового типу, що дають багаті врожаї, довго страждала від нерозділеного кохання до героя Волонтира.^[10] Кадрів з Волонтиром і Лучко у фільмі було помірно мало, так як режисерові була дана установка зняти «щось для підняття соціалістичного змагального духу», більше уваги було приділено сільськогосподарській теми, тобто розвитку плодових садів.^[11][12]

У 1979 році Микола Гібу запросив Лучко зіграти роль військлікаря Машу у фільмі «Кодова назва „Південний грім“», що розповідав про Яссько-Кишинівську військову операцію 1944 року в Молдові, де вона зобразила жінку «великої сердечності і теплоти», яка рятує життя багатьом бійцям і командирам.^[10]

Також у 1979 році Володимир Меньшов запропонував Лучко зіграти негативну роль матері Рудольфа у фільмі «Москва сльозам не вірить», але акторка відмовилася від неї. В результаті цю роль блискуче зіграла Євгенія Ханаєва.^[13]

Третя хвиля популярності. «Циган»[ред. | ред. код]

У 1980 році Лучко знялася у фільмі «Скринька Марії Медичі», це була її перша робота з Рудольфом Фрунтовим, згодом вона знялася у цілому ряді кінокартин цього режисера. За словами акторки, Фрунтов був готовий знімати її майже в кожному свому фільмі. Фільм був першою самостійною режисерською роботою Фрунтова. Вона зіграла роль аристократки-француженки Мадлен Локкар. Сценарій Лучко сподобався, та й цю роль їй захотілося зіграти, тому що вона раніше в детективах ніколи не знімалася. Фільм пройшов по екранах з великим успіхом. Потім Фрунтов спеціально для Лучко написав роль жінки-мера портового міста, в фільмі-катастрофі «Тривожна неділя» 1983 року, яка переживає за життя свого сина, що став заручником аварії на танкері в порту. Ця роль, за словами акторки, була для неї важливою і цікавою, тому що у її героїні був дуже сильний характер. Їй було дуже складно зіграти сильну драматичну сцену — зобразити стан внутрішнього занепокоєння героїні, її внутрішні метання між боргом і материнським почуттям. У наступному фільмі Фрунтова, «Жив відважний капітан» 1985 року, вона зіграла бригадирку малярів — Агнію. Хоча за сценарієм її героїня була здоровою, сильною жінкою, з низьким сиплим голосом, що закохалася в моряка, Лучко, за власною ініціативою, зімпровізувала у одній зі сцен, зробивши роль Агнії, за її словами, більш «живою і людяною».

Також у 1980 році Тетяна Ліознова запропонувала зіграти Лучко роль персонажа Нуйкіної у двосерійній психологічній драмі «Ми, що нижче підписалися». До цього ця п’єса вже ставилася в трьох московських театрах. Глядачі ходили дивитися, як грає актор в одному театрі, і як ту ж роль грають в іншому театрі. Вистави мали великий успіх. За складовою це був сучасний, соціально-моральний фільм, детектив зі складними характерами. За сценарієм, Нуйкіна — це бюрократ-інтелігент, чиновник високого класу, яка має чоловіка-професора, виконує тільки те, що їй скаже начальник, незважаючи на її особисту думку. Вона вважає, що все, що вона робить — добрі справи і правильно. Для Лучко зйомки фільму були дуже цікавими, так як в ньому був підібраний ансамбль таких першокласних акторів як: Олег Янковський, Юрій Яковлєв, Леонід Куравльов, Ірина Муравйова. Фільм вийшов на екрани у 1981 році і викликав величезний відгук — і в глядацькій аудиторії, і в пресі. Акторів висунули на здобуття Державної премії СРСР, яку їм так і не дали, хоча на засіданні Комітету з Держпремій на захист картини виступали найбільші діячі культури. Після трьох прем’єр в найкращих кінотеатрах Москви, не тільки глядачі, але й критики одностайно високо оцінили роботу Лучко. Ліознова вважала що Лучко зіграла найкращу свою роль у цьому фільмі, завдяки якому вона відкрилася як серйозна психологічна акторка.

У тому ж 1981 році Ірина Муравйова, Юрій Яковлєв і Клара Лучко знялися в наступному фільмі Ліознової «Карнавал». Причому Яковлєв і Лучко зіграли подружню пару, а Муравйовій дісталася головна роль.

Також у 1981 році Лучко знялася у ще одному фільмі, комедії «Бідна Маша» Михайла Александровича, де вона зіграла роль Ольги Павлівни — матері головної героїні, яка захоплюється спортом. Для акторки фільм став примітним тим, що їй довелося протягом п’яти дублів виконувати складний трюк.^[14] За задумом режисера, в одному з кадрів, вона повинна була стояти на голові, а персонаж Миколи Трофімова, який виконував роль чоловіка Ольги Павлівни, грати на віолончели. Режисер, який навіть хотів запросити тренера, щоб він навчив акторку цьому трюку, був дуже здивований, коли Клара Степанівна сказала, що вона ітак вміє стояти на голові. Під час зйомок цієї сцени відбувся кумедний випадок, який Лучко згадувала словами: «Я стою на голові, а Трофімов грає на віолончелі. Він починає сцену і… забуває текст. А я стою на голові. Починаємо спочатку. І він знову забуває. Ще раз… А я все стою на голові. І так — п’ять дублів. Відчуваю, що зараз упаду. Мені захотілося стукнути Трофімова по його голові. Але я цього, звичайно, не зробила. А на екрані все виглядало легко і просто».

У 1983 році Лучко пережила третій зліт популярності. Тоді на телеекрани країни вийшов багатосерійний фільм «Циган», який був знятий за романом Анатолія Калініна «Суворе поле» у 1979 році. Вперше роман екранізував у 1966 році Євген Матвєєв. Повість так захопила режисера Театру кіноактора Дмитра Вуроса, що він створив п’єсу і поставив її на сцені. У цьому спектаклі грали Нонна Мордюкова, Анатолій Кузнецов та Клара Лучко. Калініну, що приїхав з Дону в Москву на прем’єру, спектакль сподобався. Він дякував режисеру і акторам. Через кілька років Калінін разом з дочкою Наташею завершили працю над сценарієм для зйомок чотирисерійного телевізійного фільму «Циган» за мотивами своєї однойменної повісті, за екранізацію якої взявся Олександр Бланк. Коли йшло обговорення з режисером, кого запросити на головну роль Клавдії Пухлякової, Калінін твердо сказав, що він бачить тільки Лучко, тому що він запам’ятав її в спектаклі «Суворе поле» і був упевнений, що вона краще за всіх підходить, тим більше що вона за походженням козачка. Лучко була запропонована роль Клавдії Степанівни, закріваючи очі навіть на те, що за сценарієм головній героїні було 40 років, а їй було вже 54. Поки йшли кінопроби, виникла нова, що серіал не вийде: високі начальники намагалися відтягнути початок зйомок. Режисер Олександр Бланк і письменник Анатолій Калінін склали лист секретарю ЦК КПРС по ідеології Михайлу Суслову. Але справа з мертвої точки не зрушила. Тоді у справу знову втрутилася Клара Лучко. Вона попрямувала до Сергія Лапіна, голови Держтелерадіо СРСР, розповівши сценарій, вмовила його посприяти дозволу на створення фільму, через три дні було отримано дозвіл на зйомки. На роль Будулая довгий час не могли знайти відповідного актора (перепробували безліч акторів, серед яких були: цигани, грузини, українці, вірмени, татари й інші). Зіграти цигана Будулая хотіли багато артистів. Серед претендентів був навіть Армен Джигарханян, але він не зміг приїхати на проби, а інші категорично не підходили. Ситуацію врятувала Клара Лучко. Вона згадала про колоритного молдовського актора, з яким грала пару років назад у фільмі «Корінь життя» (1977). «Шкода, він говорить з диким акцентом, зате типаж — точно ваш Будулай», — переконувала Лучко знімальну групу. Після того як Міхай Волонтир прибув на знімальний майданчик і пройшов кінопроби, після яких Анатолій Калінін, вигукнув: «Так ось же мій Будулай!», — він був затверджений на роль Будулая, його гра привела всіх у захват. Перед пробами Лучко нервувала, акторка дуже боялася, що буде погано виглядати на тлі партнера, який був майже на десять років молодше. Щоб вирішити її сумніви, вистачило одного дубля: поруч з бородатим Будулаєм її Клавдія виглядала молодою і красивою. Коли стали домовлятися щодо зйомок Волонтира, виявилося, що керівництво його драматичного театру у місті Бєльці категорично проти, мотивуючи це тим що на ньому у них тримається весь репертуар і йому «нема чого прославляти донські простори», тоді в ситуацію знову втрутилася Лучко, яка зв’язалася з Міністром культури Молдови і умовила його відпустити Волонтира. Фільм знімали на батьківщині самого автора роману Калініна — на хуторі Пухляковському в Ростовській області. Тільки-но вийшовши на екрани, серіал миттєво став надзвичайно популярним. На Клару Лучко, як і за часів «Кубанських козаків», обрушилася лавина листів. Вона згадувала: «Глядачки розповідали мені, а вірніше, моїй героїні, що у них не склалося життя, що, побачивши долю Клавдії, зрозуміли, що вони десь були не праві, що потрібно бути мудрішими, чекати, вірити, а вони нетерплячі. Напевно, фільм варто було робити хоча б тому, що він змушував людей замислюватися над своїм життям». За підсумками соціологічного опитування, проведеного «Російської газетою» у 1997 році, «Циган» увійшов до числа ста найкращих фільмів за всю історію російського кінематографа, а за числом показів на телеканалах Росії посів перше місце. Після виходу фільму на екрани поповзли чутки, що у виконавців головних ролей (Лучко і Волонтіра) і в житті — любов. «Ми дружили, але роману не було», — запевняла Лучко. Згодом з режисером Олександром Бланком Лучко знову зустрілися на зйомках багатосерійного фільму «Професія — сл

Лучко Клара Степановна: Biografie, Filmografie, Privatleben

Volkskünstler der UdSSR, Stalin-Preisträger- Eine Frau, in die viele Männer unseres Landes verliebt sind … Das ist Luchakenko Klara Diesel Stepanovna, «Rückkehr von Budulay», «Beruf — Ermittler» и vielen anderen kennen.

Kindheit

Sie wurde in der Nähe von Poltawa в ukrainischer Kleinstadt geborendas Dorf Chutovo. Der Vater der zukünftigen Schauspielerin war ein sanfter Mann und natürlich Intelligent.Einige Merkmale невод Charakters gingen an seine Tochter. Sein Vater liebte Clara sehr und war sehr stolz auf ihre Erfolge. Sie erinnerte sich an ihre Mutter als eine fleißige, Intelligente, willensstarke Frau mit einem besonderen Sinn für Humor und einem Verlangen nach Kunst.

Als Kind dachte das Mädchen nicht einmal an SchauspielereiKarriere, sie nicht einmal vorstellen, dass ein Tag ein Star des Bildschirms werden wird. Außerdem ist, wie sie später Lucko Clara Stepanovna erinnerten, sah sie ziemlich lächerlich, und für seine lange plumpe Figur Gleichaltrigen gehänselt sogar von ihr den Spitznamen Giraffe geben.

Bald zog ihre Familie nach Poltawa. Hier ist das Mädchen in die ukrainische Schule eingetreten. Eltern vertrauten Claras Ausbildung beihrer Tante — einer Streng analphabetischen Frau. Die zukünftige Schauspielerin hat gut studiert. Im Jahr 1941, als der Krieg ausbrach, wurde die Familie nach Zentralasien evakuiert, wo sie an Claras Schule studierte.

Биография

Клара Степановна Лучка ist eine Schauspielerin, dieSpäter erfuhr das ganze Land, es wäre vielleicht nicht gewesen, wäre es versehentlich in die Hände einer Zeitung geraten, die Hände einer Zeitung geraten.Sie schrieb sofort einen Brief an die Universität, um zu erfahren, welche Unterlagen einzureichen sind. Die Antwort dauerte nicht lange. Meine Mutter war zuerst dagegen. Er und sein Vater träumten, dass ihre Tochter für einen Anwalt oder einen Arzt studieren würde. Claras Beharrlichkeit überzeugte jedoch ihre Eltern. Im Jahr 1943 ging sie nach Alma-Ata, wo zu dieser Zeit VGIK in der Evakuierung arbeitete.

Klara Lutschko ist eine Schauspielerin

Das Mädchen hat sich sorgfältig auf das Einführende vorbereitetPrüfung: Sie lernte ein Gedicht, eine Fabel und einen großen Einen Großen Einenen Großen Einenen Großen Einführende vorbereitetPrüfung: Sie lernte ein Gedicht, eine Fabel und einen großen e Gineus.Aber sie schaffte es nicht, die häuslichen Vorbereitungen zu lesen. Als die Sekretärin las: «Лучко Клара Степановна» стоит на войне в Панике. Das Mädchen konnte kein Wort sagen. B. Bibikov kam dem verwirrten Teilnehmer zu Hilfe. Er war es, der das Aufnahmekomitee leitete. Der berühmte Lehrer, der merkte, dass das Mädchen nichts lesen kann, schlug vor, eine ziemlich ungewöhnliche Skizze zu spielen. Er bat sie, sich vorzustellen, was sie tun würde, wenn ihr geliebter Freund im Fluss ertrunken wäre.Die Benommenheit ging sofort vorüber und Clara machte einen «ausgezeichneten» Job, weinte und rang ihre Hände so natürlich, dass sie für das erste Jahr eingeschrieben wurde. Zuerst kam sie in die Werkstatt von Pyzhova und Bibikov. Aber als nach dem Krieg das VGIK in die Hauptstadt zurückkehrte, zog um, um am Kurs von Gerasimov und Makarova zu studieren.

Kreative Karriere

Lange Zeit war Claret Luchko nicht erfolgreichwirklich offen. Sie wurde weder «begin» noch «tallntierten» Schülern zugeschrieben.Die Lehrer haben jedoch wirklich an ihren Schüler geglaubt. Das gleiche Mädchen, als eine Schauspielerin, in den Jahren des Trainings in der VGIK begin, психологический, комплекс Charaktere anzuziehen. Es muss gesagt werden, dass später Лучко Клара Степановна mehr als eine solche Rolle spielte. Im Jahr 1948 начал Сергея Герасимова из «Junge Garde» zu erschießen. Клара, die von dem Bild von Ulyana träumte, wurde zur Rolle der Tante Marina eingeladen. Nach dem ersten Bild spielte das Mädchen в фильмах «Три встречи» и «Родина капитанов».Die Gemälde waren ehrlich gesagt erfolglos. Es war so enttäuschend für die junge Schauspielerin, dass sie ernsthaft darüber nachdachte, den Film zu verlassen. Und es wäre passiert, wenn das Mädchen nicht Glück gehabt hätte. Als Clara herausfand, dass Pyryev das Drehbuch seiner neuen Komödie im Theater las, ging sie einfach hin, um zuzuhören. Hier wurde sie vom Direktor bemerkt und zum Prozess eingeladen. «Веселая ярмарка» в шляпе «Лебен верендерт». Es ist schwer zu unterschätzen, welchen Beitrag Luchko Клара Степановна zur Entwicklung unserer Kinematografie geleistet hat.

Ehemänner

In der Galaxie der häuslichen prächtigen MinisterMelpomene diese Frau nahm ihren Platz dank der endlosen Harmonie, mit der sie sich an die Rolle ihrer Filmhelden gewöhnen konnte. Клара Лучко, deren persönliches Leben nicht weniger ist, und vielleicht noch mehr ihrer Bilder im Kino, ist ein Beispiel für Freundlichkeit und Hingabe, zuerst verheiratet mit dem Schauspieler Sergei Lukjanow. Sie waren ein Jahr nach der Veröffentlichung des Films «Кубанские казаки» верхейрат.Лысая шляпа das Paar eine Tochter Оксана. Mit Сергей Лучко lebte Clara Stepanovna seit 15 Jahren in der Ehe.

Aber in den sechziger Jahren des letzten Jahrhunderts in ihrem LebenEs gab ein persönliches Драма: Der Ehemann starb an einem Herzinfarkt. Клара Лучко erlebte sowohl Einsamkeit als auch Unsicherheit im Beruf und Angst um die heranwachsende Tochter. Nach den lauten Erfolgen im Kino gab es unerwartet eine Ruhepause в Ихрем Лебен. Aber die Schauspielerin arbeitete weiter, obwohl es keine so große Rolle spielte, aber sie glaubte, dass ihr Beruf keine Ausfallzeiten akzeptiert.

Acht Jahre nach dem Tod von Sergei Lukjanow trifft sich Luchko Klara Stepanowna mit dem Journalisten und Schriftsteller Дмитрий Мамлеев, der später ihr Ehemann wird.

Neuer Start

Ihre Ehe war so

.

Лучко Клара Степановна: биография, фильмография, особни жизнь — Позната личность

Народный умжетник СССР-а, добитник Стальйинове награде — жена с кожей су много людей у ​​нашей земли били любви… Ово е Лучко Клара Степановна, кою публикация «Лучко Клара Степановна, кою публикация« Познайся популярный фильм »- сумерки». »И много других.

Джетинство

Рожена у близи Полтаве, в украинском малом селе Чутово. Otac buduće glumice bio je nježan čovjek i prirodno inteligentan.Neke osobine njegovog karaktera prešle su njegovoj kćeri. Otac Je Volio Claru и Bio Je izuzetno ponosan na svoj uspjeh. Моя майка иэ подсетила на майку као на врйедну, интеллигентну, снажну жену с посебным смыслом за юмор и теретом уметности.

Kao dijete, djevojka nije ni razmišljala o svojoj glumačkoj karijeri, niti je zamišljala da će ikada postati zvijezda na ekranu. Štoviše, kako se kasnije prisjećala Luchko Klara Stepanovna, izgledala je vrlo smiješno, a za njezinu nezgrapno dugu figuru njezini su je vršnjaci čak i zadirkivali, daadjuaki.

Uskoro se njezina obitelj preselila u Poltavu. Ovdje je djevojka ušla u ukrajinsku školu. Klarin odgoj povjeren je roditeljima od strane tetke, strogo nepismene žene. Buduća glumica dobro je učila. Годин 1941., Када Дже избио крыса, обитатель е эвакуирана у Среднюю Азию, гдже е Клара завршила школу.

биография

Клара Степановна Лучко, glumica koja je kasnije prepoznata u cijeloj zemlji, nije se mogla dogoditi da slučajno nije ušla u ruke novina koje su objavile da VGIK zapošljava studente.Odmah je napisala pismo sveučilištu kako bi saznala koje dokumente treba dostaviti. Odgovor nije dugo trajao. Мама жу у почетку белая против. Ona i njezin otac sanjali su da će njihova kći učiti za odvjetnika or liječnika. Međutim, Clarina upornost uvjerila je roditelje. Година 1943. otišla je u Alma-Atu, gdje je tada VGIK radio u evakuaciji.

Клара Лучко — глюмика

Djevojka se pažljivo pripremila za prijemni ispit: naučila je pjesmu, bajku and veliki izvadak iz pjesme nazvane «Zoya».Али nije uspjela pročitati domaću zadaću. Када е тайница прочитала: «Лучко Клара Степановна», суочила ю е испитна комисия, кою е обузела паника. Djevojka nije mogla izustiti ni riječi. B. Bibikov je došao u pomoć zbunjenom sudioniku. На je bio taj koji je vodio selekcijsku komisiju. Познати учитель, швацаючи да джевойка не може ништа прочитати, понудила жой е да игра прилично необичну этиду. Zamolio ju je da zamisli što će učiniti ako se njezina voljena djevojka utopi u rijeci. Odmah je prošla obamrlost, a Clara je savršeno «dovršila» zadatak, plakala je i tako prirodno spirala ruke da je upisana u prvu godinu.Isprva je ušla u radionicu Pyzhove i Bibikova. Ali kada se, nakon završetka rata, VGIK vratio u glavni grad, otišao je na studij na tečaj Gerasimova i Makarove.

Креативная улица

Клара Лучко себе дуэго ние могла отворити. Ona nije bila pripisana ni «darovitim» ni «талентираним» učenicima. Međutim, učitelji su doista vjerovali u svoje učenike. Ista djevojka, kao glumica, u godinama studija na VGIK-u počela je Privlačiti psihološke, složene likove. Mora se reći da je kasnije Luchko Клара Степановна odigrala više od jedne takve uloge.Година 1948. Сергей Герасимов когда-то снимает Младу стражу. Клара, коджа е санджала слику Ульяне, позвана е на улогу тете Марина. Nakon prve slike, djevojka se pojavila u filmovima kao što su «Tri susreta» i «Domovina kapetana». Slike su se pokazale iskreno neuspješnima. To je toliko razočaralo mladog umjetnika da je čak ozbiljno razmišljala o odlasku iz kina. I to bi se dogodilo da se sreća nije nasmijala djevojci. Кад я Клара дознала да Пырьев чита сценарии свог нового комедийного фильма у казалишту, управление е отишла слушати.Ovdje ju je redatelj zamijetio i pozvao na test. «Sretan sajam» претворио йой е живот. Teško je podcijeniti doprinos koji je Lučko Klara Stepanovna dala razvoju naše kinematografije.

мужчин

U Plejadi Veličanstvenih domaćih slugu Melpomene, ova žena zauzela je svoje mjesto zahvaljujući beskonačnoj harmony s kojom se uspjela naviknuti na ulogu njezinih Filmkih. Клара Лучко, чий особни живот ние ништа манжи, а можно чак и више од незиных слика у кино, примжер е любазности и преданости, први путь се удала за глумца Сергея Лукьянова.Vjenčali su se godinu dana nakon objavljivanja filma Kuban Kozaka. Ускоро себе появление и кчи Оксана. Уз Сергей Лучка, Клара Степановна je u braku petnaest godina.

No šezdesetih godina prošlog stoljeća u životu se dogodila osobna drama: njezin muž je umro od srčanog udara. Клара Лучко iskusila je usamljenost, nesigurnost u Struci i tjeskobu za odrastajuću kćer. Nakon bučnog uspjeha u filmu u njezinu životu iznenada je došlo do zatišja. Нет, glumica je nastavila raditi, iako sada to nisu bile tako glasne uloge, ali je vjerovala da njezina profesija ne prihvaća stanke.

Осам година након смрти Сергея Лукжанова, Лучко Клара Степановна састаже с новинаром и пищей Дмитрием Мамлеевым, коджи касние постаже нжезин супруг.

Novo polijetanje

Njihov je brak bio tako skladan, ne samo u svakodnevnom životu, nego i intelektualno, što je bio primjer mnogim poznatim parovima. U isto vrijeme došao je novi uzlet u glumačkoj karijer

.

Луко Клара Степановна: биография, фильмография, личные данные

Artista del Popolo del vincitore dell’URSS, Premio Stalin — una donna, che era stato innamorato di molti uomini del nostro paese… E Lucko Clara Stepanovna che gli spettatori conoscono в фильме «Кубанские косакчи», «Возвращение Будулая», «Профессия -» Следователь «и многие другие.

инфанция

E ‘nata nei pressi di Poltava, nel piccolo villaggio ucraino Чутово. Futuro Padre dell’attrice era un uomo di dolce e Intelligente per natura.Alcuni aspetti del suo carattere — andato alla figlia. Мио падре эпохи очень аппассионато ди Клара Эд эстрэмэмэнте оргоглиоса деи успеха. Circa la figlia di mia madre ricordato come un lavoratore ,lligente, donna volitiva con un частные чувства юморизма и сети для искусства.

Come un bambino, la ragazza non ha nemmeno pensare a sua carriera di attrice, ha anche aveva idea, che un giorno diventare una star dello schermo. Inoltre, come ha poi ricordato Lucko Clara Stepanovna, sembrava abbastanza ridicolo, e per le sue lunghe coetanei figura sgraziati anche la prese in giro dandole la giraffa soprannome.

Ben presto, la sua famiglia si trasferì в Полтаве. C’è la ragazza — это статистика всех школ Украины. Educare i genitori affidata zia Clara — серьезный анальный секс. L’aspirante attrice era un bravo studente. В 1941 году, quando scoppiò la guerra, la famiglia è stata evacuata in Asia centrale, dove si è laureato da Clara School.

биография

Lucko Clara Stepanovna — l’attrice che poi appreso tutto il paese, e non poteva essere, se fosse caduto randomalmente nelle mani del giornale di annunci che recluta gli studenti VGIK.Ha scritto subito una lettera all’università для того, чтобы убедиться, что это необходимо для представления документов. La Risposta non è fatta Посетители. Mamma era inizialmente contrario. Lui e suo padre sognava che la loro figlia stava studiando per essere un avvocato o un medical. Ma l’insistenza di Clara sure i genitori. В 1943 году, будучи в Алма-Ате, совершил quel tempo lavorava nella evacuazione di ВГИК.

Клара Луко — attrice

La ragazza excratamente preparato per l’esame di ammissione: ha imparato una poesia, una favola e una grande estratto dal intitolato «Zoe».Ma lei ha letto un fatto in casa e non è riuscito. Quando il segretario lesse: «Lucko Clara Stepanovna», la sua posizione di fronte alla Commissione d’esame, spazzato il panico. Non riusciva a pronunciare una parola. Per aiutare Richiedente confuso venuto Б. Бибиков. E ‘stato lui che ha guidato il comitato di selezione. Знаменитый инсегнанте, Rendendosi conto che non è в Grado di leggere qualsiasi cosa, le ha chiesto di svolgere uno studio piuttosto insolito. Le chiese di immaginare cosa avrebbe fatto se il tuo amico preference dall’annegamento nel fiume.Intorpidimento subito superato, e Clara «eccellente» svolto il compito, piangendo e torcendosi le mani in modo naturale che si iscrive al primo corso. In un primo momento lei è venuto in studio e Pyzhova Bibikov. Ma quando, dopo la guerra VGIK tornato nella capitale, andò studiare nel corso Герасимов и Макарова.

La sua carriera

За много темпа Кларе Лучко, не потянув за собой аперти. Нет атрибута qualsiasi «dotati», né agli studenti «dotati». Tuttavia, gli insgnanti davvero creduto nel suo allievo.La stessa ragazza, come attrice, negli anni di studio al VGIK ha cominciato ad atturre psicologici, personaggi complessi. Devo Dire che dopo Lucko Клара Степановна non ha svolto un tell ruolo. В 1948 году Сергей Герасимов начал работу над «Giovane Guardia». Клара, че sognava la via Uliana, è stato invitato al ruolo della zia Marina. Dopo la prima immagine ha recitato в фильме «Tre Incontri» e «capitani Rodina». Dipinti risvuto una rivelazione senza successo. E ‘Così disilluso giovane attrice, ha anche seriamente pensato di lasciare il film.E tutto questo sarebbe successo se la ragazza non è fortunato. Quando Clara appreso che Pyrev legge nel testo teatrale del suo new film, commedia, lei appena andato ad ascoltare. Qui è stato notato dal regista e ha invitato a campione. «Equo Fun» girò la vita. E ‘difficile sottovalutare il contributo dato allo sviluppo del nostro cinema Lucko Clara Stepanovna.

Марити

Nella galassia dei grandi domestiche di Melpomene questa donna è avvenuta grazie all’armonia infinito con il quale era in grado di abituarsi al ruolo dei suoi personaggi cinematografici.Клара Лукко, личная жизнь, не являющаяся человеком, и ее личная жизнь, не имеющая отношения к фильму, является родоначальницей и посвященной, в первую очередь, с Сергеей Лукьяновой. Si sono sposati un anno pi tardi, dopo l’uscita of film «Кубанские косакчи». Бен престо, коппия — это фигня Оксана. Con Сергея Луцко Клара Степановна marito di quindici anni.

Ma negli anni sessanta del secolo scorso nella sua vita ci fosse una tragedia personale: suo marito è morto di un attacco di cuore.Clara Lucko esperienza e la solitudine, e l’incertezza nella professionale, e la preoccupazione per la figlia minore. Dopo lo strepitoso successo nel film della sua vita implvvisamente ci fu una pausa. Ma l’attrice ha continueato a lavorare, anche se ora non è stato ruoli grandi, ma credeva che la sua professionale non tollera i tempi di inattività.

Отто анни допо ла морте Сергея Лукьянова Луко Клара Степановна инконтра с игорналистом и сценаристом Дмитрием Мамлеевым, divenuto poi suo marito.

Nuovo Decollo

Il loro matrimonio era così armonioso, e non solo in questa vita, ma anche intellettualmente, che è un esempio per tanti amici coppie. Allo stesso tempo, mi è venuto e un nuovo aumento della carriera di attore Клари Лучко. Gli spettatori di oggi sono il calore Claudia — l’eroina dei film budulay gipsy. Lucko di agire nei film non si è fermata fino alla metà degli anni novanta. L’unica limitazione — это то, что esso и prefissata — это результат участия в месте.

Nella privacy dell’attrice che Differentiva attività incredibile e poco impegnativo. Per un grande età, ha mantenuto una grande figura e un aspetto curato. В questo caso, la casa ha fatto tutto da sola: сапоне, котто, пулити. L’attrice era moltoffezionato плата за проезд в giro nel paese. Non aveva bisogno di attrezzature da palestra, è semper stato in forma. Клара Луко плачет, чтобы отдать должное. Quanto pare, quindi la sua morte implvisa è stato un durissimo colpo for la famiglia, amici e colleghi.Луко Клара Степановна morto ventiseiesimo del marzo 2005 — это отрезок дистакко дель тромбо.

.

Луко Клара Степановна: Биография, Filmografien, persönliches Leben

Volkskünstler der UdSSR, Stalin-Preisträger — eine Frau, die in der Liebe mit vielen Menschen unseres Landes… Es Lucko Clara Stepanovna gewesen war, dass die Zuschauer an Filmen wie «Kuban-Kosaken» «Return Budulai wissen», «Und viele andere.

Kindheit

Sie war in der Nähe von Poltava, in dem ukrainischen Dorf Chutovo geboren. zukünftige Schauspielerin Vater war ein Mann der sanften undlligente durch die Natur.Einige Aspekte seines Charakter gingen zu ihrer Tochter. Mein Vater war sehr lieb von Clara und ist sehr stolz auf seine Erfolge. Über meine Mutter erinnerte Tochter als fleißig, интеллигентная, willensstark Frau mit einem besonderen Sinne for Humor und Durst nach Kunst.

Als Kind denkt das Mädchen nicht einmal über ihre Schauspielkarriere, sie hatte auch keine Ahnung, dass ein Tag ein Star des Bildschirms werden. Außerdem ist, wie sie später Lucko Clara Stepanovna erinnerten, sah sie ziemlich lächerlich, und für seine lange plumpe Figur Gleichaltrigen gehänselt sogar von ihr den Spitznamen Giraffe geben.

Bald zog ihre Familie nach Poltawa. Dort wurde das Mädchen an die ukrainische Schule zugelassen. Воспитание Eltern anvertraut Tante Clara — strenge Analphabeten Frauen. Die aufstrebende Schauspielerin war ein guter Schüler. Im Jahr 1941, als der Krieg ausbrach, wurde die Familie in Zentralasien evakuiert, wo er von Clara Schule Absolviert.

Биография

Lucko Clara Stepanovna — die Schauspielerin, die das ganze Land später erfuhr, und konnte nicht sein, wenn sie versehentlich in die Hände der Zeitungsanzeige fiel die Studenten VGIK rekrutiert.Sie schrieb sofort einen Brief an der Universität zu lernen, было Sie die Unterlagen einreichen müssen. Die Antwort ist nicht lange auf sich warten. Mama war anfangs dagegen. Er und sein Vater träumten, dass ihre Tochter einen Anwalt oder einen Arzt sein studiert. Aber Clara Beharren überzeugt Eltern. Im Jahr 1943 ging sie in Alma-Ata, wo zu dieser Zeit in der Evakuierung von VGIK gearbeitet.

Клара Луко — Schauspielerin

Das Mädchen sorgfältig für die Aufnahmeprüfung vorbereitet: sie ein Gedicht gelernt, eine Fabel und einen großen Auszug aus dem Gedichte mit dem Titel „Zoe.«Aber sie las eine hausgemachte und scheiterte. Wenn die Sekretärin zu lesen: «Lucko Clara Stepanovna», sie stehen vor dem Prüfungsausschuss, fegte Panik. Sie konnte kein Wort hervorbringen. Damit verwirrt Antragsteller kam B. Bibikov. Er war es, die Auswahlkommission geführt. Der berühmte Lehrer, zu realisieren, dass sie nicht in der Lage ist, etwas zu lesen, fragte sie eine eher ungewöhnliche Studie zu spielen. Er bat sie, sich vorzustellen, was sie, wenn Ihr Lieblings Freund vor dem Ertrinken im Fluss tun würde.Taubheits sofort weitergegeben, und Clara «ausgezeichnet» ausgeführt, um die Aufgabe, Wein und ringt die Hände so natürlich, dass es im ersten Kurs eingeschrieben. Zuerst kam sie ins Studio und Pyzhova Bibikov. Aber wenn nach dem Krieg VGIK in die Hauptstadt zurückkehrte, ging er im Laufe Gerasimov und Makarova zu studieren.

seine Karriere

Für eine lange Zeit konnte Klare Luchko nicht wirklich offen. Es ist nicht auf einen «Begabten» noch die «Begabten» Schüler zugeschrieben.Allerdings glaubten die Lehrer wirklich in seinem Schüler. Genau die gleiche Mädchen, als Schauspielerin, in den Jahren des Studiums an ВГИК начал психологически, комплекс Charaktere zu gewinnen. Ich muss sagen, dass später Lucko Clara Stepanovna nicht eine solche Rolle gespielt. Im Jahr 1948 Сергей Герасимов гестартет «Junge Garde» zu filmen. Clara, die über die Art und Weise Uliana träumte, wurde auf die Rolle der Tante Marina eingeladen. Nach dem ersten Bild, das sie in solchen Filmen, spielten als «Drei Meetings» и «Rodina Kapitäne».«Gemälde erhielt eine Offenbarung nicht erfolgreich. Es ist so junge Schauspielerin desillusioniert, dachte sogar ernsthaft über den Film zu hinterlassen. Und dies wäre geschehen, wenn das Mädchen nicht glücklich ist. Als Clara erfuhr, dass Pyrev liet im Theater Skript seine neuen Film, Komödie, sie ging einfach zu hören. Hier wurde er vom Direktor bemerkt und zur Probe eingeladen. «Ярмарка развлечений» wandte sich ihr Leben. Es ist schwierig, den Beitrag zur Entwicklung unseres Kinos Lucko Клара Степановна gemacht zu unterschätzen.

Männer

In der Galaxie der großen Hausangestellte von Melpomene nahm diese Frau Ort dank der unendlichen Harmonie, mit der sie auf die Rolle seiner Filmfiguren bekommen konnte verwendet. Клара Лукко, личные личные дела, лебенист нихт венигер, унд виеллейхт ноч мехрер Бильдер им фильм, биспиэль фюрндлихкейт и помолвка, верховный эрсте Сергея Лукьянова Шаушпилер. Sie heirateten ein Jahr später nach der Veröffentlichung des Films «Die Kuban-Kosaken».Bald erschien das Paar Tochter Оксана. Mit Sergei Lucko Клара Степановна Манн фон Фюнфзен Ярен.

Aber in den sechziger Jahren des letzten Jahrhunderts in ihrem Leben gab es eine persönliche Tragödie: ihr Mann an einem Herzinfarkt gestorben. Clara Lucko erlebt und Einsamkeit und Unsicherheit in den Beruf und die Sorge um die jüngere Tochter. Nach dem großen Erfolg in dem Film ihres Lebens plötzlich gab es eine Flaute. Aber die Schauspielerin fort, zu arbeiten, obwohl jetzt war es nicht so große Rolle, aber sie glaubte, dass ihr Beruf Ausfallzeiten nicht belerieren.

Acht Jahre nach dem Tod Sergeya Lukyanova Lucko Clara Stepanovna trifft mit dem Journalisten und Schriftsteller Dmitriem Mamleevym, der später ihr Ehemann wurde.

Нойер Старт

Ihre Ehe war so harrisch, und nicht nur in diesem Leben, sondern auch intellektuell, das ist ein Beispiel für viele Freunde Paare. Zur gleichen Zeit kam ich und ein neuer Anstieg der Schauspielkarriere Klary Luchko. Zuschauer sind heute Hitze Claudia — die Heldin der Zigeunerin Budulay Filme.Lucko в фильме «Фильм, бывший Mitte der neunziger Jahre hielt». Die einzige Einschränkung ist, dass es sich gesetzt hat — es ist eine Ablehnung in der Werbung zu beteiligen.

In der Privatsphäre der Schauspielerin unterschied er sich unglaubliche Aktivität und anspruchslos. Ein hohes Alter, behielt sie eine gute Figur und ein gepflegtes Aussehen. In diesem Fall hat das Haus alles selbst: Seife, gekocht, gereinigt. Die Schauspielerin war sehr gern в Unordnung im Land herum. Sie hat nicht Sportgeräte brauchen, es war schon immer in Form gewesen.Clara Lucko beklagte sich nie über seine Gesundheit. Offenbar so ihr plötzlicher Tod war ein schwerer Schlag für die Familie, Freunde und Kollegen. Луко Клара Степановна starb sechsundzwanzigste vom März 2005 как Folge der Ablösung des Thrombus.

.