Поняття розвиток людини особистості: Особистість — Вікіпедія

Posted on Posted onBy alexxlab

Содержание

Процес розвитку особистості

Людина народжується як індивід,
як суб’єкт суспільства, з притаманними їй природними задатками, формується як особистість
у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню.

Поняття особистість виражає належність
людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, традицій. Тобто
особистість виявляє себе тільки в суспільних відносинах.

Властиві особистості неповторні риси
та особливості виражають її індивідуальність.

Індивідуальність — цілісна характеристика окремої людини, її оригінальність,
самобутність психічного складу.

Не кожен індивід є індивідуальністю. Для цього йому необхідно стати особистістю. Це відбувається
у процесі розвитку особистості — становлення
та формування її під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників,
серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване
виховання та навчання. Розвиток людини
не можна зводити лише до засвоєння, простого накопичення нею знань, умінь та навичок
з різних галузей науки і практичної діяльності. Він полягає передусім в якісних
змінах психічної діяльності, в переходах від її нижчих щаблів до вищих, у виникненні
нових можливостей пам’яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру тощо,
у формуванні нових якостей особистості. Всі ці психічні процеси є необхідною умовою
формування особистості — становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу
середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Залежно від рушійних сил виокремлюють
такі види розвитку і формування особистості: стихійний, цілеспрямований, саморозвиток і самоформування.

Розвиток особистості залежить від спадковості,
середовища та виховання.

Розвиток особистості —
це складний процес, в якому рівні розвитку постійно змінюються. Щоб сприяти своєчасному
зародженню та успішному розвитку прогресивного, нового у дитини на всіх етапах формування
її як особистості, треба знати вікові особливості фізичного та духовного розвитку
дитини.

Керуючи розвитком особистості, слід зважати й на те, що характерні
для певного віку особливості розвитку не завжди збігаються з паспортним віком дитини.
Деякі діти у своєму розвитку випереджають свій вік, дехто відстає від нього. Іноді
це зумовлюється природженими анатомо-фізіологічними особливостями організму, але
здебільшого причиною цього є суспільні умови життя та виховання дитини, які сприяють
її розвитку або гальмують його. Завдання школи та вчителя — виявляти ці причини
або зміцнювати те, що сприяє успішному розвитку дитини, й усувати те, що негативно
позначається на вихованні її особистості.

У формуванні особистості важливу роль відіграє наслідування
дитиною дорослих. Діти наслідують як позитивне, так і негативне, оскільки у них
ще не вистачає досвіду й немає критичного ставлення до дій, вчинків дорослих. Наслідування
особливо яскраво виявляється у дітей дошкільного віку. Діти цього віку не виявляють
самостійності у ставленні до вчинків, поведінки, думок, висловлювань дорослих і
механічно повторюють їх. Із розвитком особистості у підлітковому та юнацькому віці,
зі зростанням її інтелекту і самостійності діти критично оцінюють вчинки та поведінку
дорослих, запозичують краще, а гірше заперечують і відкидають. Проте і в старшому
віці вони можуть переймати від дорослих негативне, якщо позитивний досвід навколишньої
дійсності не стане домінуючим в їхньому житті та не сформується морально-етичне
ставлення до вчинків інших і самовладання.

Успішне керування формуванням особистості
потребує досконалого знання психологічних особливостей розвитку дитини та його використання
у навчально-виховній роботі.

5.Поняття розвитку і формування особистості. Виховання як провідний фактор розвитку і формування особистості.

Особистість
— людина, соціальний індивід, що поєднує
в собі риси загальнолюдського, суспільне
значущого та Індивідуально неповторного.

Індивідуальність
— це цілісна характеристика окремої
людини, її оригінальність, самобутність
її психічного складу. Не кожен індивід
є індивідуальністю. Для цього треба
стати особистістю.

Розвиток
людини — процес становлення та формування
п особистості під впливом зовнішніх і
внутрішнє, керованих і некерованих
чинників, серед яких провідну роль
відіграють цілеспрямоване виховання
та навчання.

Розвиток
людини не можна зводити до засвоєння,
простого накопичення нею знань, умінь
та навичок з різних галузей науки і
практичної діяльності. Його не слід
розглядати лише з кількісного боку.
Розвиток полягає передусім в якісних
змінах психічної діяльності, в переходах
від її нижчих щаблів до вищих, у виникненні
нових рис пам’яті, сприймання, уявлення,
мислення, волі, характеру тощо, у
формуванні нових якостей особистості.

Формування
особистості — становлення людини як
соціальної істоти внаслідок впливу
середовища і виховання на внутрішні
сили розвитку.

Поняття
«розвиток особистості» та «формування
особистості» дуже близькі, їх нерідко
вживають як синоніми. Виділяють три
види розвитку і формування особистості:
стихійне, цілеспрямоване, саморозвиток
і самоформування.

Як
вирішальний чинник розвитку людини,
виховання виконує такі функції:
організовує діяльність, в якій розвивається
і формується особистість, підбирає
зміст навчання і виховання, який сприяє
розвиткові й формуванню особистості,
усуває впливи, які можуть негативно
позначитися на розвитку і формуванню
особистості, ізолює особистість від
несприятливих для її розвитку та
формування умов, які неможливо усунути.
Передусім виховання спрямовується на
створення умов для розвитку успадкованих
фізичних особливостей і природних
задатків та набуття нових рис і якостей
що формуються впродовж життя людини.
Виховання не може докорінно перебудувати
й тип темпераменту, але здатне внести
до нього певні корективи. Вихованням,
особливо самовихованням людина розвиває
та зміцнює гальмівні процеси або збільшує
силу й динамічність нервових процесів.

Отже,
виховання формує особистість, сприяє
її розвитку, орієнтує на процеси, які
не визріли, але перебувають у стадії
становлення.

Діяльність
як чинник розвитку особистості.
Анатомо-фізіологічний, психічний і
соціальний розвиток особистості
здійснюється в діяльності.

ДІЯЛЬНІСТЬ
— спосіб буття людини у світі, їїздатність
вносити в дійсність зміни.

Основними
компонентами діяльності є:

  1. суб’єкт
    з його потребами,

  2. мета,
    відповідно деякої предмет перетворюється
    на об’єкт, на який спрямовано діяльність,

  3. засіб
    реалізації мети,

  4. результат
    діяльності.

У
роки навчання студент бере участь в
навчальній, трудовій, художній, спортивній
та громадській діяльності, які забезпечують
його всебічний розвиток. „Тільки та
діяльність дає щастя душі — писав К.
Ушинський, — зберігаючи її гідність, яка
виходить з неї самої, отже діяльність,
улюблена діяльність вільна, а тому,
наскільки потрібно виховувати в душі
прагнення до самостійності або свободи:
один розвиток без другого, як ми бачимо,
не може посуватися вперед”.

Велике
значення для розуміння можливостей
виховання у формуванні особистості
людини має досвід навчання, виховання
і залучення до життя сліпоглухих від
народження дітей, всі контакти яких з
життям і оволодіння необхідними знаннями,
уміннями й навичками відбуваються під
керівництвом вихователя. Основою
методики їхнього виховання є так звана
спільнорозділена діяльність, у процесі
якої вихователь послаблює своє керівництво
з метою підтримки пробудженого у дитини
намагання виконати дію самостійно.

Виховання
вносить у долі людей різний внесок: від
незначного до максимально можливого.
Вихованням можна багато досягти, але
повністю змінити людину не можна. Гасло
«виховання може все», з яким неодноразово
виступала педагогіка, себе не виправдало.

Результативність
виховного впливу залежить від відповідності
мети, змісту і методів виховання не
тільки досягнутому рівню розвитку
дитини —- «рівню актуального розвитку»,
а й «зоні найближчого розвитку» (Л.С.
Виготський). Орієнтуючись на процеси,
які ще не дозріли, знаходяться в стадії
становлення, вихователь може створити
нову «зону актуального розвитку»,
повести за собою розвиток.
У
цьому розумінні виховання є головною
силою, яка здатна сформувати повноцінну
особистість.

6.Роль
спадковості й середовища в розвитку і
формуванні особистості. Народна
педагогіка про розвиток особистості.

Розвиток
дитини — не тільки складний, але і
суперечливий процес — означає перетворення
його як біологічного індивіда в соціальну
істоту — особистість.
У процесі розвитку
дитина залучається в різні види діяльності
(ігрову, трудову, навчальну, спортивну
і т.д.) і вступає в спілкування (з батьками,
однолітками, сторонніми людьми) проявляючи
при цьому притаманну йому активність.
Це сприяє придбанню їм певного соціального
досвіду.
Взаємодія спадковості і
середовища в розвитку людини відіграє
важливу роль протягом усього його життя.
Але особливу важливість воно набуває
в періоди формування організму:
ембріонального, грудного, дитячого,
підліткового і юнацького. Саме в цей
час спостерігається інтенсивний процес
розвитку організму і формування
особистості.
Спадковість визначає
те, яким може стати організм, але
розвивається людина під одночасним
впливом обох факторів — і спадковості,
і середовища.
Сьогодні стає
загальновизнаним, що адаптація людини
здійснюється під впливом двох програм
спадковості: біологічної та соціальної.
Всі ознаки і властивості будь-якого
індивіда є результатом взаємодії його
генотипу і середовища. Тому кожна людина
є і частина природи, і продукт суспільного
розвитку.
З такою позицією сьогодні
згодна більшість учених. Розбіжність
виникає тоді, коли мова заходить про
роль спадковості і середовища в
дослідженні розумових здібностей
людини. Одні вважають, що розумові
здібності успадковуються генетично,
інші говорять про те, що розвиток
розумових здібностей визначається
впливом соціального середовища. Народна
педагогіка (етнопедагогіка) — це
емпіричні знання народу про виховання.
Вони знайшли своє відображення у звичаях
і обрядах, пов’язаних з життям дітей і
молоді, у фольклорі, іграх і іграшках,
у традиціях сімейного і громадського
виховання. Обидва поняття — народна
педагогіка та етнопедагогіка —
збігаються, однак перше частіше
використовують у літературі на означення
донаукових педагогічних знань і тих,
що існували й існують поза теоріями і
науковими системами і випливають з
живого досвіду підготовки до життя
підростаючих поколінь; друге ж переважно
вказує на національну самобутність,
етнічну специфіку й оригінальність
традиційних педагогічних знань. Якщо
терміном «народна педагогіка» ми
оперуємо здебільшого з метою зіставлення
традиційно народних знань з науковими,
то термін «етнопедагогіка» підкреслює
локальні особливості цих знань.

Український
народ, що завжди прагнув і прагне до
єдності на своїх етнічних просторах,
виробив цілісну систему впливів на
формування особистості. Однак виховна
практика в різних регіонах України
породжувала оригінальні ідеї й засоби,
які з особливим успіхом слугували і
продовжують слугувати саме на певній
конкретній території.

2. Поняття розвитку і формування особистості

Становлення людини
як соціальної істоти, набуття сукупності
стійких властивостей і якостей, яке
відбувається в результаті розвитку і
виховання, прийнято називати формуванням
особистості. В словнику Ушакова ми
читаємо: формувати значить надавати
форму чому-небудь… стійкість, закінченість,
певний тип.

Термін
„формування особистості”
ввів в педагогічну практику А.С.Макаренко.
На його думку, формування особистості
– це набуття нею в цілому або окремими
сторонами певної закінченості; це
розвиток під дією виховних впливів.

Формування
особистості – складова більш широкого
поняття – розвиток. Можна говорити про
розвиток в філософському плані і в
педагогічному.

Розвиток
в філософському аспекті
– загальна властивість, характерна
природі і суспільству в цілому і кожній
особистості окремо. Під розвитком
розуміється зміна, для якої характерний
перехід із одного стану в якісно інший,
більш досконалий. Отже, розвиток
характеризується творенням, рухом
вперед. Він протилежний розпаду, регресу.
Розвиток особистості відповідає
загальним законам розвитку. Під впливом
праці в процесі взаємодії з природою
відбувається рівнобічний розвиток
людини, формується його свідомість,
розвиваються пізнавальні сили. Найбільш
інтенсивно це відбувається в період
дитинства. Дитинство характеризується
особливо швидким ростом і рівнобічним
розвитком людини.

Ріст
і розвиток поняття різні,
хоча і тісно пов’язані. Під словом ріст
ми розуміємо кількісні зміни (збільшення
тіла, його внутрішніх і зовнішніх
органів) в результаті додавання клітин.
Розвиток включає в себе ріст, але головним
для нього є якісні зміни.

В
педагогічному плані найбільш
повним визначенням розвитку може служити
визначення, дане Сєченовим, який писав,
що розвиток – це перехід в поведінці
особистості від поведінки, обумовленої
почуттєвим сприйняттям зовнішнього
середовища, до поведінки, обумовленої
думкою, моральними установками.

Отже:
індивідуальним розвитком людини є
кількісні і якісні зміни в організмі,
що проходять протягом всього життя
людини як соціальної істоти.

3. Природний і суспільний фактори розвитку, їх взаємозв’язок і взаємообумовленість

В
основі життєвих спостережень, не кажучи
про наукові дослідження, роль
спадковості
в розвитку і формуванні особистості
встановлена. Питання тільки в тому,
наскільки це значимо, в якій мірі нею
визначається рівень, різнобічність
розвитку кожної особистості.

Беззаперечно, що
спадково передаються:

  • по-перше,
    зовнішність, особливості конституції
    тіла, колір волосся, розріз очей і т.п.;

  • по-друге,
    з’ясовано, що спадково передається
    склад крові, рухливість нервових
    процесів, які відбиваються на темпераменті,
    характері, який формується;

  • по-третє,
    діти успадковують задатки як передумови
    здібностей.

Це складний
біологічний процес, який має багато
сторін, але для розгляду нашої проблеми
він прийнятний. Перші два напрямки для
формування особистості принципово
малозначущі. Вони природні, їх неможливо
змінити. В педагогічному плані більш
значущій третій напрям. Якщо дитина від
народження володіє багатим спадковим
фондом, то його треба розвивати,
направляти. Фонд людських задатків
складає потенційні можливості особистості.

В природному фонді
людини ми завжди розрізняємо

загальнолюдські
задатки.

індивідуальні
задатки.

високорозвинений
мозок, найдосконаліша природна система,
найтонша структура і надзвичайна
пластичність кори великих півкуль,
великий безумовних рефлексів, тип
нервової діяльності – взагалі все
те, що є результатом довготривалого
біологічного і історичного розвитку
людства.

добрий
музичний слух, голосові дані, здібності
до поетичної творчості, феноменальну
пам’ять, математичні задатки, особливі
фізичні властивості (зріст, сила),
спостережливість, диференціювання
світла і ін.

Визначаючи більшу
роль природного фонду, ми однак
стверджуємо, що він не впливає фатально
на розвиток. Спадкові дані завжди
опосередковуються соціальним життям.
Народжує людину природа, а формує,
розвиває суспільство. Природний фонд
– це будівельний матеріал, який
реалізується лише завдяки середовищу
і вихованню.

Таким чином, фактор
спадковості має велике значення в
розвитку і формуванні особистості, але
не самовладне, це тільки можливості
людини, що реалізуються в процесі
соціальної життєдіяльності.

Другий
фактор –
це соціальне середовище, в якому
розвивається дитина, школяр, в подальшому
– доросла людина.

Середовище
– це сукупність соціально-історичних
умов, в яких живе і розвивається
особистість. В поняття середовища
входять географічні і кліматичні умови;
суспільний устрій, культурний зміст
життя і інші фактори, що в сукупності
утворюють систему зовнішніх явищ, які
впливають на розвиток особистості.
Середовище
здійснює різний комплекс різноманітних
впливів на людину: матеріальних і
духовних, організованих і стихійних.
Велике значення має безпосередньо
середовище як один із елементів
соціального оточення людини.

Безпосереднє
середовище
– це матеріальні умови життя дитини.
обстановка в якій вона живе, люди, з
якими вона спілкується. Звичайно,
найголовнішим елементом безпосереднього
навколишнього середовища є люди: батьки,
вчителі, друзі, сім’я,
товариші в школі і вдома, сестри, брати.
З цими оточуючими людьми у дитини
складаються різноманітні стосунки, які
в її розвитку і відіграють вирішальну
роль. Але дуже важливо мати на увазі
наступне: середовище впливає не механічно,
зовнішньо. При пасивному, бездіяльному
перебуванні людини в ньому воно нейтральне
як фактор розвитку. В формуванні
особистості дитини середовище тим
сильніше впливає, чим повніше торкає
потреби самої дитини. Вплив середовища
детермінується (опосередковується)
прагненнями, бажанням особистості.
Недооцінка цього веде до формалізму в
виховній роботі. Необхідно вивчати
особистість дитини, виявляти потреби
і тільки в залежності від використовувати
той чи інший виховний вплив.

Третім
фактором розвитку в формуванні особистості
є виховання.
У вітчизняній педагогіці воно визначається
як ведучий, вирішальний фактор. Які ж
засади існують щодо цього?

По-перше, вже
висловлювалось положення, що спадкові
передумови почнуть розвиватися, якщо
вони будуть організовані і напрямлені.
А це є ні що інше як виховання. Більш
того, як показує практика, при слабко
виражених потенційних можливостях
досягається високий рівень розвитку,
якщо відповідним чином організувати
виховання, залучаючи дітей до активної
діяльності. Через виховання можливо
подолати навіть деякі патології.
Наприклад, дітей, які мають фізичні
недоліки, успішно навчають за спеціальними
методиками і отримують успішні результати.

По-друге, виховання
відбирає з оточуючих умов той матеріал,
який є необхідним для розвитку особистості,
нейтралізує умови, які негативно
впливають на особистість.

По-третє, як було
вже сказано виховання може змінювати
вплив середовища, тому що виховання
може створювати і змінювати ставлення
дитини до навколишнього середовища,
людей, речей, умов життя і діяльності.

По-четверте, тільки
через виховання формуються в основному
соціальні, світоглядні, моральні якості
особистості. Багато суто індивідуальних
інтелектуальних, художніх, творчих
особливостей особистості проявляються,
розвиваються і удосконалюються в
конкретній виховній діяльності. Видатні
вчені, музиканти, художники, спортсмени
виховуються в певній школі, у конкретних
педагогів, тренерів, наставників.

В цих чотирьох
аспектах ми дали обґрунтування, які
дозволяють стверджувати про вирішальну
роль виховання як соціального фактора
розвитку і формування особистості.

Всі фактори
розвитку: і біологічні, і соціальні
знаходяться в певній взаємозалежності
і взаємообумовленості. Ігнорувати
будь-який з них не можна, хоча сила,
ступінь прояву кожного з них різноманітна.

Теорії
розвитку особистості:

а)соціалогізаторська:
стверджує, що основним фактором розвитку
особистості є її соціальне оточення;

б)біологізаторська:
основним фактором є спадковість;

в)теорія
конвергенції: вирішальними є і соціальний,
і біологічний фактори, але з перевагою
останнього;

г)теорія
біхевіоризму: поведінка людина – це
реакція на зовнішні подразники, стимули,
це є механічні реакції, що виключають
участь свідомості;

д)теорія психоаналізу
(фрейдизму): в основі поведінки людини
лежать несвідомі потяги та інстинкти.

Сучасна
психолого-педагогічна наука стверджує,
що розвиток особистості обумовлений
єдністю спадковості, середовища і
виховання.

Преформізм-філософська
течія (преформізм – з лат. – наперед
утворюю позицію) виходить з того, що
людина формується за якоюсь початково
закладеною в ній програмою. Преформісти
вважають, що в зародку людини є всі
якості майбутньої особистості. А розвиток
– це лише кількісні зміни цих якостей.
Соціальні умови і виховання ігноруються.

Біхевіоризм
(з англ. – поведінка) теж обстоюють
біологічну сторону розвитку і поведінки
людини. Родоначальник цього напрямку,
американський психолог Торндайк
(1864-1949), вважав, що всі якості особистості,
в тому числі свідомість і розумові
здібності, визначаються виключно
спадковістю. „Розумові здібності людини
даються їй природою, – писав він, – так
як очі, зуби, пальці ” і далі „Те, чим
стає людина, дякуючи вихованню, залежить
від того, чим вона є за природою”.

З ним згоден
родоначальник американської прагматичної
педагогіки Д.Дьюі (1859-1952): „Справжнє
виховання – це не те, що накладається
ззовні, а ріст, розвиток якостей і
здібностей, з якими людина народжується
на світ”.

На цих засадах
розвивається твердження політичного
напрямку: про вигадану біологічну і
психічну неповноцінність екваторіальної
і монголоїдної рас, про те, що біологічні
фактори – вирішальні причини злочинності.

На противагу
біологізаторській інша концепція,
соціологізаторська, стверджує, що
розвиток особистості відбувається
цілком під дією зовнішніх умов життя
людини, оточуючого її середовища, тобто
абсолютизується середовище і заперечується
роль спадковості. Соціологізатори
зводять розвиток до простої пристосованості
особистості до соціального середовища,
подібно до того, як тварина пристосовується
до середовища біологічного. Особистість
розглядається як пасивний об’єкт впливу
природних факторів, що приречуться на
пасивне існування, яке визначається
соціальними умовами.

1.3. Розвиток і формування особистості

52

Поняття про
розвиток і формування. Біологічне і
соціальне у розвитку людини. Акселерація
та ре­тардація. Вікова періодизація
дітей. Література. Завдання для самостійної
роботи. Завдання для са­моконтролю.

1.3.1. Поняття про розвиток і формування

Поняття
«розвиток» —
досить
складне і неоднозначне. Най­більш
загально поняття розвитку можна визначити
так: розви­ток
—
специфічний
процес зміни, результатом якого є
виник­нення якісно нового, поступальний
процес сходження від ниж­чого до
вищого, від простого до складного.

Відомий
український психолог Г.С. Костюк,
підкреслюючи складність механізму
розвитку, писав: «Розвиток —
безперерв­ний
процес, що виявляється у кількісних
змінах людської істо­ти, тобто
збільшення одних і зменшення інших
ознак (фізич­них, фізіологічних,
психічних тощо). Однак він не зводиться
до кількісних змін, до зростання того,
що вже є, а включає «перерви
безперервності», тобто якісні зміни.
Кількісні зміни зумовлю­ють виникнення
нових якостей, тобто ознак, властивостей,
які утворюються в ході самого розвитку,
і зникнення старих» 1.

Можна
виділити три види розвитку людини —
фізичний,
психічний і соціальний (рис. 1.7).
Фізичний
розвиток передба­чає ріст організму,
певні кількісні і якісні зміни на основі
біоло­гічних процесів. Психічний
розвиток характеризується проце­сами
змін і становлення психіки людини.
Соціальний розвиток вирізняється
процесом оволодіння людиною соціальним
до­свідом (мовою, моральними якостями
та ін.).

У
педагогіці та інших науках про людину
вживають також термін «формування».
Формування
—
це складний процес ста­новлення людини
як особистості, який відбувається в
резуль­таті розвитку і виховання;
цілеспрямований процес соціалізації
особистості, який характеризується
завершеністю. Проте про завершеність
цього процесу можна говорити лише
умовно.

1
Костюк
Г.С. Вікова
психологія. —
К.:
Вища шк., 1976.
— С.
28.

53

Рис. 1.7.
Види
розвитку людини

Розвиток
людини —
процес
надзвичайно складний, багато­гранний.
Він підпорядкований певною мірою дії
рушійної сили як результату суперечності
(рис. 1.8).

Рис.
1.8. Рушійна
сила розвитку людини

1.3.2. Біологічне і соціальне у розвитку людини

У
науковому вжитку щодо вихованців широко
побутують по­няття «людина»,
«особистість», «індивідуальність».
Вони деякою мірою синонімічні стосовно
біологічної істоти homo
sapiens
(лю­дина мисляча). Але ці поняття
містять певні відтінки з погляду різних
підходів до характеристики людини як
біологічної істоти. Людина
— це
біологічна істота, яка характеризується
таки­ми фізіологічними ознаками:
пряма хода, розвинена черепна

54

коробка і
передні кінцівки тощо. Цим поняттям
широко опе­рують фізіологія, анатомія,
медицина. Але людина є не лише продуктом
природного розвитку, але й соціальних
факторів.

Особистість
є
соціальним поняттям; людину з
соціально-психологічного погляду
характеризують рівень розвитку пси­хіки,
здатність до засвоєння соціального
досвіду, можливість спілкування з іншими
людьми.

Індивідуальність
—
особистість,
яка характеризується уні­кальними,
неповторними соціально-психічними
якостями, що помітно вирізняють її серед
інших особистостей.

На розвиток
особистості впливають різні фактори.
Серед них виділяють біологічний і
соціальний.

На межі розвитку
соціально-біологічних наук у поглядах
на роль біологічних і соціальних факторів
у розвитку людини то­чилися заповзятливі
суперечки, які нерідко переходили в
ідео­логічні протистояння. У процесі
цих непростих змагань виріз­нились
окремі концепції. Наведемо деякі з них.

Соціологічна
концепція була
обґрунтована англійським філо­софом
і педагогом Дж. Локком (1632—1704).
Прибічники
цієї концепції заперечували вплив на
розвиток людини біологіч­них факторів
і надавали перевагу соціальним факторам
(ото­чуючому соціальному середовищу
і вихованню). На їх погляд, душа
новонародженої дитини подібна до чистої
дошки (tabula
rasa)
і вона формується лише під впливом
соціального середо­вища і виховання.

Починаючи
з XVIII
ст. утверджує свої погляди теорія
пре­формізму (від
лат. praeformare
—
наперед утворювати). Пре­формісти
схильні стверджувати, що духовні якості
людини, за­кладені в зародковій
речовині, передаються спадково, а тому
фізичний та психічний розвиток людини
є виявом кількісного зростання спадкових
задатків. У кінці XIX
ст. біологізаторський підхід розуміння
сутності розвитку сформувався у
концепцію.

Представники
біологізаторської
концепції Дж.
Дьюї (1859—1952) і
Е. Торндайк (1874—1949) стверджували, що
соціально-психічні якості детерміновані
біологічними факторами і їх розвиток
не за­лежить від соціального впливу,
а відтак і процесу виховання.

З
розвитком біологічної науки і генетики
зокрема в сере­дині XX
ст. з’явилась генетико-соціальна
концепція розвитку
людини. Прибічники цієї концепції
вважали, що на розвиток людини впливають
як біологічний, так і соціальний фактори.

55

Вплив
біологічного фактора виявляється у
передачі через ген­ну інформацію
(спадковість) певних задатків, які
становлять потенційні можливості для
психічного і соціального розвитку
особистості. Спадковість
характеризується
здатністю біологіч­них організмів
передавати своїм нащадкам задатки.
Вирішаль­ну роль у подальшому розвитку
особистості на ґрунті успадко­ваних
задатків має соціальне середовище і
виховання.

Окрім
біологічного успадкування на розвиток
людини, її становлення як особистості
значний вплив здійснює соціальне
успадкування, завдяки
якому народжена дитина активно за­своює
соціально-психологічний досвід батьків
і всіх оточуючих (мову, звички, особливості
поведінки, морально-етичні якості та
ін.). Поняття соціального успадкування
ввів у науковий обіг відомий російський
генетик М.П. Дубінін.

Важливе місце у
процесі розвитку і формування особистості
посідає її безпосередня діяльність
(дослідження Е.В. Ільєнкова). Діяльність
дитини може мати різні форми: ігрову,
навчаль­но-пізнавальну, трудову,
художньо-естетичну, спортивну та ін.
Вона є внутрішнім психофізичним рушієм
активності особи­стості, а відтак
суттєвим чинником фізичного, психічного
і со­ціального розвитку. У процесі
безпосередньої діяльності знахо­дить
своє вираження дія рушійної сили розвитку
як результат суперечностей між реальними
потребами, що їх висуває перед особистістю
життя, і рівнем фізичного, психічного
та соціаль­ного розвитку.

Рис.
1.9. Вплив
факторів на розвиток і формування
особистості

Таким
чином, структура взаємодії різних
факторів, що впли­вають на розвиток
і формування особистості, може мати
таку форму (рис. 1.9).

56

2.Основні фактори розвитку особистості.

Слово
«особистість» вживається тільки стосовно
людини, і притому починаючи лише з
деякого етапу її розвитку. Ми не говоримо
«особистість немовляти». Фактично
кожний з них – вже індивідуальність…
Але ще не особистість! Людина стає
особистістю, а не народжується нею. Ми
всерйоз не говоримо про особистість
навіть дворічної дитини, хоча вона
багато чого придбала із соціального
оточення.

У
розвитку людини взаємодіють біологічний
і соціальний аспекти. Адже, народившись
із певними задатками і якостями, людина
протягом усього життя вдосконалюється
морфологічно і функціонально: розвивається
її організм, збагачуються зв’язки з
навколишнім світом. Як
індивіда її характеризують передусім
біологічні особливості, які є передумовами
соціального розвитку. Знання законів
біологічних і фізіологічних змін, що
відбуваються з людиною, допомагає
педагогу здійснювати природовідповідну
освіту дитини — забезпечення відповідних
до її розвитку змісту, форм і методів
навчання і виховання.

Отже,
поняття «людина» має біологічні й
соціальні характеристики; поняття
«особистість» визначає соціальну
сутність людини, сукупність її соціальних
особливостей; «індивідуальність» —
виражає сукупність фізичних і психічних
рис, життєвий досвід, що відрізняють
одну людину від інших, роблять її
неповторною. Встановлення зв’язку між
ними є неодмінною умовою правильного
виховання, спрямованого на формування
у дитини важливих загальнолюдських
якостей з урахуванням можливостей її
розвитку та індивідуальних особливостей.

Фактори
розвитку особистості поділяються на
внутрішні (біологічні) та зовнішні(соціальні).

Внутрішні
(біологічні) — спадковість:

Спадковість
виявляється в тому, що людині передаються
основні біологічні ознаки людини
(здатність розмовляти, працювати рукою).
За допомогою спадковості людині
передаються від батьків анатомо-фізіологічна
будова, характер обміну речовин, ряд
рефлексів, тип вищої нервової діяльності.

За
допомогою спадковості людині передаються
визначені задатки здібностей. До них
відносяться, насамперед, особливості
будови головного мозку, органів відчуття
і руху, властивості нервової системи,
якими організм наділений від народження.

Зовнішні
(соціальні) – середовище та виховання.

Середовище.

Все
те, що оточує людину від народження до
кінця життя:

Макросередовище

Мезосередовище

Мікросередовище

Виховання.

У
вихованні особистості важлива роль
сім’ї, яка створює умови побуту, формує
перші соціальні та моральні уявлення
дитини. Навіть коли малюк починає
відвідувати дитячий садок чи школу, де
його соціальні контакти стають
інтенсивнішими, вплив сім’ї залишається
значним.

Виховна
діяльність спрямована на сприяння
індивідуальному становленню особистості,
формування її рис і якостей. Виховання
неефективне без знання процесу
індивідуального розвитку, його рушійних
сил і закономірностей. Бо, як стверджував
В. Сухомлинський, найголовніше у
педагогічній діяльності — знати дитину.

Виховання
є головним чинником формування особистості
дитини, завдяки якому реалізується
програма її соціалізації, розвиваються
природні задатки і здібності.

Отже,
розвиток — це не просто кількісні зміни
успадкованих і закладених від народження
ознак. Передусім він засвідчує якісні
зміни в організмі та психіці під впливом
навколишнього середовища. У процесі
розвитку спадкове обумовлена організація
людини реалізується лише у відповідному
природному і соціальному середовищі
під впливом різноманітних біологічних,
соціальних і виховних чинників,
найсуттєвішими серед яких є виховання
і навчання, що спрямовують вплив
біологічних і соціальних чинників
розвитку.

При
цьому важливо брати до уваги внутрішні
і зовнішні рушійні сили розвитку дитини
як безперервної взаємодії вродженого
(діяльність нервової та всіх інших
систем організму) і набутого (досвід,
виховання, умови життя), що визначає
співвідношення між рівнем досягнутого
і новим змістом життя дитини, її
інтересами, потребами.

2. Поняття особистості, її структура. Теорії особистості

Поняття «особистість»
широко використовується як у різних
суспільних науках, так і в повсякденному
житті. Коли характеризують якусь людину,
то говорять про неї або як про особистість,
або як про індивіда, або як про
індивідуальність. У психології ці
поняття розрізняються. Вихіднім є
поняття «людина». Людина — це насамперед
біологічна істота, яка наділена на
відміну від інших тварин свідомістю й
мовою, здатністю працювати, оцінювати
навколишній світ і активно його
перетворювати. З іншого боку, людина —
істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака
людини, оскільки суспільне життя і
відносини, колективна трудова діяльність
змінили і підкорили собі її природну
індивідуальність. Конкретну людину з
усіма її характерними ознаками позначають
поняттям «індивід».

Психологічна
структура особистості

Згідно з дослідженнями
К. Платонова в структурі особистості
виділяють чотири головні однопорядкові
підструктури

Перша
підструктура характеризує
спрямованість
особистості або
вибіркове ставлення людини до дійсності.
Складові якості цієї підструктури
особистості не є природженими і
відображають індивідуальне суспільне
мислення. Формується спрямованість
особистості в процесі виховання.

Друга
підструктура включає
знання, уміння, навички й звички,
які засвоєні у власному досвіді шляхом
навчання. Іноді цю підструктуру
розглядають як підготовленість індивіда.
На формування компонентів даної
підструктури помітно впливають біологічні
й генетичні якості людини. У наш час
компоненти, об’єднані підструктурою
досвіду, не всі психологи схильні
розглядати як властивості особистості.

Третя
підструктура включає
індивідуальні особливості
психічних процесів: відчуття,
сприймання, емоції, волю, мислення,
пам’ять. Психічні
процеси, які є динамічним відображенням
дійсності в різних формах психічних
явищ, забезпечують зв’язок особистості
з дійсністю. На основі психічних процесів
утворюються психічні якості особистості,
які забезпечують певний кількісно-якісний
рівень її психічної діяльності і
поведінки, типовий для індивіда. Основні
компоненти третьої підструктури
формуються й розвиваються за допомогою
вправ, при цьому великого значення
набувають вольові якості індивіда,
оскільки вони лежать в основі свідомого
регулювання психічних процесів і станів
особистості.

Четверта
підструктура особистості
включає властивості
темпераменту, статеві й вікові властивості.
До неї ж відносять і патологічні
(органічні) зміни особистості. Формування
компонентів цієї підструктури можливе
лише за допомогою тренування, але частіше
має місце формування замінників
(компенсаторних механізмів) природних
властивостей, яких недостає.

ТЕОРІЇ ОСОБИСТОСТІ

В історії досліджень
особистості виділяють такі періоди.

V ст.
до н. е. — поч. XIX ст. — філософсько-літературний
період (Сократ, Аристотель,
Спиноза, Локк, Юм), протягом якого
основними проблемами психології
особистості були питання моральної і
соціальної природи людини, її вчинків
і поведінки.

Поч.
XIX ст. — XX ст. — клінічний період
(Фрейд, Адлер, Юнг). У цей період в центрі
уваги психіатрів опинилися психічні
чинники виникнення й перебігу хвороб,
впливу хвороб на особистість, психологічні
аспекти цілющих дій.

Поч.
XX ст. — теперішній час — експериментальний
період (Лазурський,
Айзенк, Кеттел, Олпорт), який характеризується
активним впровадженням в психологію
експериментальних методик досліджень
психічних явищ з метою позбавитися
умоглядності й суб’єктивізму в їх
поясненні.

В процесі
диференціації напрямів дослідження
особистості, що відбувався в першій
половині XX ст., склався цілий ряд теорій
особистості: Сутність
поняття “особистість” у гуманістичних
теоріях особистості.

Гуманістична
психологія визнає предметом дослідження
унікальну особистість, вбачаючи в ній
активну, свідому істоту, яка відповідає
за своє життя і прагне до втілення
моральних ідеалів. Особистість потребує
зв’язків з іншими людьми, відчуває
необхідність постійного самовдосконалення,
шукає сенс життя.

Маслоу джерелом
психічного розвитку особистості вважає
її прагнення до самоактуалізації –
вершині в ієрархії потреб людини, яку
складають також потреби в повазі і
самоповазі, потреби в любові з боку
довколишніх і належності до спільності,
потреби в безпеці (захист від страху і
тривоги) і фізіологічні потреби (спрага,
голод, продовження роду тощо). З ними
щільно пов’язані пізнавальні (“знати
і розуміти”) та естетичні потреби
(“сприймати прекрасне”), але вони не
входять до ієрархії, є вторинними
стосовно її складових. Потреба в
самоактуалізації виявляється лише
тоді, коли задоволені потреби, що
перебувають на нижчих щаблях ієрархії.
За Маслоу, навіть тоді, коли в людини
задоволені всі потреби, вона все ж
відчуває неспокій доти, доки не діє так,
як думає і як здатна діяти.

Концепція
стадіального розвитку психіки (Ж. Піаже)
(когнітивна модель розвитку особистості))

Ж.Піаже протиставляв
соціальне і біологічне. Біологічне, –
вихідний початок, який утворює психологічну
субстанцію (основу). Соціальне – це
щось, що стоїть поза дитиною, це сила,
яка протистоїть їй, тисне на неї і
витісняє властиві їй прийоми мислення.

Розвиток – це
зміна розумових позицій.

Він виділяв чотири
стадії розвитку інтелекту дитини:

1.
Сенсомоторна
(від народження до двох років)

2.
Доопераційна (від
2 до 7-8 років)

3.
Конкретних операцій
(від 7-8 до 11-12 років)

4.
Формальних операцій
(від 11-12 до 15 років).

Структури розумової
діяльності не є вродженими, вони поступово
виробляються дитиною в процесі її
розвитку.

Становлення
і розвиток особистості у теорії Е. Фрома.
(гуманістичний психоаналіз)

Загальні особливості
особистості, які характеризують більшість
членів даної групи, можна назвати
соціальним характером. Соціальний
характер менш специфічний, ніж характер
індивідуальний. В соціальний характер
входить лише та сукупність рис характеру,
яка притаманна більшості членів даної
соціальної групи та виникла у результаті
загальних для них переживань та загального
способу життя. Завжди існують “люди з
відхиленням” із зовсім іншим типом
характеруру, структура особистості
більшості членів групи являє собою
розвиток одного і того ж “ядра”, яке
склад. Із загальних рис характеру; ці
варіації виникають за рахунок випадкових
факторів народження та життєвого
досвіду, оскільки ці фактори різні для
різних бачень. Якщо ми хочемо зрозуміти
одного індивіда, то важливу роль
відіграють елементи, які відрізняються
між собою.

Приорітетними
Фром вважав соціальні та культурні
умови, які визначають особистісний
розвиток. Процес розвитку пов’язаний
із задоволенням екзистенціальних
потреб. Ці потреби Ф. Розглядав як
протилежні до пристрастей, тобто
задоволення базисної потреби притаманно
здоровій особистості, а прагнення
задовольнити протилежну їй пристрасть
– притаманна невротик

Психоаналіз

Це одне з найповніших
учень про людську індивідуальність,
засноване на обґрунтованих австрійським
невропатологом, психіатром, психологом
Зігмундом Фрейдом (1856—1939) у доктрині
психічного детермінізму і теорії
несвідомого. Згідно з доктриною психічного
детермінізму в духовному житті немає
нічого невмотивованого: кожна думка,
спогад, почуття, дія мають свою причину.
Якщо людина змогла побачити причини,
розібралася в них, то вона зрозуміла
справжні мотиви вчинків. Згідно з теорією
несвідомого у формуванні мислення і
поведінки несвідомі процеси відіграють
значнішу роль, ніж свідомі, і взагалі,
свідомість значною мірою є несвідомою.
Саме у несвідомій частині свідомості,
на думку 3. Фрейда, приховані основні
детермінанти особистості, вона є джерелом
психічної енергії, спонукання й
інстинктів.

Структуру
особистості, за 3. Фрейдом, становлять
три інстанції:

1. “Воно” — це
первісна, основна, центральна частина
структури особистості, яка містить усе
успадковане при народженні, її зміст
майже цілком несвідомий.

2. “Его” (“Я”)
— психічна інстанція, яка підкоряється
принципу реальності, постійно перебуває
у зв’язку з зовнішнім середовищем і
виробляє ефективні способи спілкування
з зовнішнім світом.

3. “Супер-Его”
(“Над-Я”) — моральні принципи людини,
що визначають прийнятність чи
неприйнятність для неї певного способу
поведінки. Ця психічна інстанція
розвивається не з “Воно”, аз “Я”, вона
є суддею і цензором особистості. До
функцій “Над-Я” належать совість,
самоспостереження і формування ідеалів.

Учень
3. Фрейда, засновник аналітичної психології
швейцарський психіатр Карл-Густав Юнг
(1875—1961) створив теорію про складну
структуру особистості, запропонував
типологію характерів відповідно до
того, які функції у них переважають
(мислення, почуття, інтуїція) і спрямованості
особистості на зовнішній або внутрішній
світ. З цією метою обґрунтував поняття
“екстраверсія” й “інтроверсія” (лат.
extra — поза, intro — всередину, versio —
обертати) для визначення двох протилежних
типів особистості. Екстравертивний тип
особистості характеризується її
зверненістю до навколишнього світу,
інтровертивному типу особистості
властива фіксація інтересів на явищах
власного внутрішнього світу. Головне,
що відрізняє аналітичну психологію
Юнга від фрейдівського психоаналізу,
— різне бачення природи лібідо. За К.-Г.
Юнгом, психіка людини має три рівні:
свідомість, особисте несвідоме і
колективне несвідоме. Саме колективне
несвідоме відіграє визначальну роль у
структурі особистості.Поведінкова
школа (біхевіоризм)

Засновник цього
вчення, американський психолог Джон-Бродес
Вотсон (1878—1958) вважав, що предметом
нової психології має бути не свідомість,
а поведінка людини. У своїх поглядах
він застосував вчення російського
фізіолога Івана Павлова про умовні
рефлекси до теорії научіння, стверджуючи,
що всю поведінку людини можна описати
термінами “стимул” (зміна зовнішнього
середовища) і “реакція” (відповідь
організму на стимул).

Американський
психолог Беррес-Фредерік Скіннер значно
розширив класичну теорію умовних
рефлексів, виділивши серед них оперантні
(від “операція”) реакції, що виробляються
організмом мимовільно. На його думку,
конкретні реакції можна підсилити чи
послабити, вдаючись до покарання чи
заохочення.

Б.-Ф. Скіннер
звертав увагу на асиметрію між позитивним
і негативним підсиленням стимулів
(особливо загрозою санкцій). За його
твердженнями, негативне підсилення
впливу часто викликає непередбачені,
дивні, небажані наслідки, а позитивне
зумовлює здебільшого бажані зміни:
формує поведінку, підвищує самооцінку
індивіда. Однак більшість керівників,
недостатньо обізнана з цінними якостями
позитивного підсилення стимулів, вважає
його недостатньо дієвим.

Концепція
позитивного і негативного научіння дає
змогу пояснити більшість поведінкових
реакцій, допомогти керівнику в контактах
із людьми, налагодити систему заохочень
і покарань.

Сутність
поняття “особистість” у вітчизняних
теоріях особистості

Блонський
критикував теорії, які орієнтуються на
пасивність вихованця і при цьому
наголошував на необхідності розвитку
підростаючої особистості. Він був
переконаний, що лише те виховання є
дійсно плідним, яке звертається до
власних сил виховуваної особистості
та розвиває її ніби зсередини. Але
Блонський підкреслював, що не можна
увагу до особистості перетворювати у
культ дитячої особистості. Увага до
дитини має бути увагою до процесу
формування її особистості, вона передбачає
намагання розібратися в її інтересах
і потребах, всебічно розвивати її
інтелектуальні та моральні якості,
пробуджувати в ній почуття краси і
справедливості, спонукати її до творчості.

Виготський
розробив генетико-моделюючий метод. В
експериментальних умовах моделюється
процес становлення і розвитку різних
психічних функцій в діяльності. При
цьому механізми психічного розвитку
виявляються шляхом активного формування
певних якостей особистості людини

Розділ з. Розвиток і формування особистості

3.1. Що таке розвиток?

Розвиток —
це специфічний процес зміни, результатом
якого є виникнення якісно нового,
поступальний процес сходження від
нижчого до вищого, від простого до
складного.

Відомий
український психолог Г.С. Костюк писав:
«Розвиток — безперервний процес, що
виявляється у кількісних змінах людської
істоти, тобто збільшення одних і зменшення
інших ознак (фізичних, фізіологічних,
психічних тощо). Однак він не зводиться
до кількісних змін, до зростання того,
що вже є, а включає «перерви
безперервності», тобто якісні зміни.
Кількісні зміни зумовлюють виникнення
нових якостей, тобто ознак, властивостей,
які утворюються в ході самого розвитку
і зникнення старих».

Щодо
людини виділяють три види розвитку —
фізичний, психічний і соціальний.

Фізичний
розвиток передбачає
ріст організму, певні кількісні та
якісні зміни на основі біологічних
процесів.

Психічний
розвиток характеризується
процесами змін і становлення психіки
людини.

Соціальний
розвиток вирізняється
процесом оволодіння людиною соціальним
досвідом (мовою, моральними якостями
тощо).

3.2. Яке значення вкладається в поняття «формування людини»?

Формування
людини —
це складний процес становлення людини
як особистості, який відбувається в
результаті розвитку і виховання;
цілеспрямований процес соціалізації
особистості, що характеризується
завершеністю. Хоча про завершеність
цього процесу можна говорити лише
умовно.

3.3. Що треба розуміти під рушійною силою розвитку?

Оскільки
розвиток — це процес, то він, як і
будь-який розвиток, має рушійну
силу. Рушійною
силою процесу розвитку є результат
суперечностей між фізичними та
соціально-психічними потребами людини
— з одного боку та наявним рівнем
фізичного, психічного і соціального
розвитку — з другого. Рушійна сила
проявляється у підвищенні фізичної й
соціально-психічної активності
особистості, яка спрямована на розвиток
системи якостей, необхідних для
задоволення певних потреб (рис. 4).

3.4. У чому подібність і відмінність між поняттями «людина», «особистість», «індивідуальність»?

У
науковому вжитку щодо вихованців і
дорослих широко побутують поняття
«людина», «особистість»,
«індивідуальність». Вони деякою
мірою синонімічні стосовно біологічної
істоти homo sapiens (людина мисляча). Проте
ці поняття містять певні відтінки з
погляду різних підходів до характеристики
людини як біологічної істоти.

Рис.
4. Рушійна сила розвитку особистості

Людина —
це біологічна істота, яка характеризується
такими фізіологічними ознаками, як
пряма хода, розвинена черепна коробка
та передні кінцівки тощо. Цим поняттям
широко оперують у фізіології, анатомії,
медицині.

Особистість є
соціальним поняттям; людину з
соціально-психологічного погляду
характеризують рівень розвитку психіки,
здатність до засвоєння соціального
досвіду, можливість спілкування з іншими
людьми.

Індивідуальність —
особистість, яка характеризується
унікальними, неповторними соціально-психічними
якостями, що помітно вирізняють її серед
інших особистостей.

3.5. Які чинники впливають на розвиток людини?

З
розвитком біологічної науки, зокрема
генетики, в середині XX ст. утвердилася
генетико-соціальна концепція розвитку
людини. Прибічники цієї концепції
вважають, що на розвиток людини впливають
як біологічні, так і соціальні чинники.
Вплив біологічних чинників виявляється
у передачі через генно-хромосомну
систему (спадковість) певних задатків,
які є потенційними для фізичного та
соціально-психічного розвитку особистості.

Спадковість характеризується
здатністю біологічних організмів
передавати задатки своїм нащадкам.

Крім
біологічного успадкування на розвиток
людини та її становлення як особистості
значний вплив має соціальне успадкування,
завдяки якому народжена дитина активно
засвоює соціально-психологічний досвід
батьків і всіх оточуючих (мову, звички,
особливості поведінки, морально-етичні
якості тощо). Поняття «соціальне
успадкування» ввів у науковий обіг
російський генетик академік М.П. Дубінін.

Важливе
місце у процесі розвитку і формування
особистості посідає її безпосередня
активна діяльність (ігрова, навчальна,
трудова, художньо-естетична, спортивна
та ін.). Вона є внутрішнім психофізичним
рушієм активності особистості, а відтак,
суттєвим чинником фізичного, психічного
та соціального розвитку (рис. 5).

Рис.
5. Чинники впливу на розвиток людини

5 основ для развития людей

  • О компании
    • О журнале развития персонала
    • Ищете тренера?
  • Напишите нам
    • Автор
    • Премиум Автор
    • Руководство для авторов
  • Реклама
    • Выберите свои варианты
    • Укажите свое событие
    • Загрузить платную статью
    • Подпишитесь на пакет PR-агентства
  • Моя учетная запись
    • Войти
    • Создать новое сообщение
    • Обновите свой профиль автора
    • Ваши статьи
  • Свяжитесь с нами

People Development Magazine - Developing Potential From The Inside Out

Развитие потенциала изнутри

  • Руководство
    • How Leaders Cultivate Trust
      Как лидеры развивают доверие
    • 6 Habits All Likeable Leaders Have
      6 привычек, которыми обладают все симпатичные лидеры
    • The Comic Book Path To Co-Learning
      Путь к совместному обучению из комиксов
  • Бизнес
    • Step up Your Marketing Game With Three Easy Steps
      Сделайте свою маркетинговую игру более совершенной с помощью трех простых шагов
    • 5 Tips For Persevering As An Entrepreneur
      5 советов, как быть настойчивым предпринимателем
    • Signs Your Social Media Strategy Might Need An Overhaul
      Признаки того, что ваша стратегия в отношении социальных сетей может нуждаться в пересмотре
  • HR
    • Three Big Returns for Giving Back to the Community
      Три больших отдачи от благотворительной помощи сообществу
    • Actionable Tips To Improve the Employer Employee Relationship
      Практические советы по улучшению взаимоотношений между работодателем и сотрудником
    • How To Accomplish The Mammoth Task Of Employee Engagement
      Как выполнить непростую задачу вовлечения сотрудников
  • Управление людьми
    • Use Coffee and Donuts to Boost Morale and Build Teamwork
      Используйте кофе и пончики, чтобы поднять боевой дух и наладить командную работу
    • How To Accelerate Experiential Learning At Work
      Как ускорить практическое обучение на работе
    • Prevent Silo Working With These 7 Team Strategies
      Предотвратите разрозненную работу с помощью этих 7 командных стратегий
  • Личностный рост
    • Will Power, Career Success and Weight loss
      Сила воли, успех в карьере и потеря веса
    • Values Not Fame Leads To Greatness
      Ценности, а не слава ведут к величию
    • What To Do When You Feel Discouraged
      Что делать, когда вы чувствуете разочарование
  • Развитие персонала
    • 7 Reasons Why You Should Invest in Coaching
      7 причин, почему вы должны инвестировать в коучинг

.

Значение и роль обучения и развития персонала

BRIGITTA DUMONT